Ой, у мене й досі у вухах повно вітру!,. Ми так бігли!..
— Ким же ви в колгосп передал ?
— Зустріч Сашка Дробота, .аг ІК '-ОІ; приїздив...
— Хто тЇ;> Дробот?
— Рахівник їхній, до війни комсомольським секретарем був на хуторі... Чесний парняга!
— Чесний, кажеш?
— Та кажу ж — комсомолець!
— А сніг який там, Серьожко, чудовий! — щебетала Люба.— Ми всю дорогу борюкалися! Я Марійку як штовхнула в кучугуру!..
— А я тебе? Качала, скільки сама хотіла! Дівчата роздяглися, повискакували, сміючись, на лежанку, всілися, як горлиці, рядком.
— Ну, а тепер співати!
— "Широка страна моя родная!.."
До пізньої ночі Серьожка співав з дівчатами тих пісень, за якими так скучив у Полтаві. Тут, у цім радгоспнім будиночку, серед занесеного снігами степу, для них наче не існувало ні заборон, ні небезпек, ні окупації. Справді, ще ніколи хлопцеві не було так гарно, як цієї ночі. Між піснями Марійка говорила, що бамбукова його палиця годиться на держално прапора, і пообіцяла сама принести прапор у Полтаву, але не раніше як весною, коли нагріта земля відійде, бо зараз, в морози, вона як камінь і важко здобути заховане в ній... Весною, весною!..
"Вона й сама, як Веснянка"! —думав Серьожка про дівчину, дивлячись на золоті крапельки ластовиння, що здавались йому дивно красивими. Веснянка! Коли б це не при сестрі, то він і Марійці сказав би, що вона — як Веснянка...
Сказав би чи не посмів?!
XV
У чотирьох кілометрах від радгоспу в глибокім вибалку причаївся хутір Яровий, або по-новому колгосп "Хвиля комунізму". Він розташувався осторонь грейдерного шляху, заховавшись у своїм вижолобку, мов у колисці, і це не раз рятувало колгоспників від різних німецьких напастей.
Якщо інші села, ближчі до шляху; раз по раз зазнавали на собі жорстоких нападів мимо йдучих військ, що, налетівши дикою татарвою з дороги, глумилися з населення, ломилися в хати, рилися в скринях колгоспниць, розбивали пасіки, вистрілювали по дворах домашню птицю,— то в "Хвилі комунізму" такі погроми траплялися значно рідше. Тут ще й досі спокійно ходили по подвір'ях гуси та качки, бігали поросята, дивуючи своїм існуванням кожного, хто попадав у хутір Яровий з інших сіл. Попередній голова колгоспу "Хвиля комунізму" залишився і зараз на цій посаді. Він був безпартійний, але добрий господарник, колгоспники стояли за нього горою, а районне німецьке начальство напочатку іноді загравало з такими авторитетними людьми. Воно, звичайно, не знало, що цей голова користується таким авторитетом серед колгоспників саме тому, що він краще за інших уміє оберігати колгоспне добро від окупантів і нишком, але дуже послідовно саботує їхні заходи... Не знало районне начальство й того, що весь хутір, власне, являє собою своєрідну партизанську базу, що тут в кожній хаті випікається хліб для партизанського загону, а в комірчинах тижнями лікуються поранені бійці.
Ось до цього закинутого в степу хутірка і прибув сьогодні вночі Іллєвський з Марійчиним батьком. З першими сутінками по них заїхав, повертаючись з радгоспного млина, моторний хлопчина в кудлатій шапці. За якісь півгодини його легкі, мов скрипка, санчата перетнули відкрите поле і стали спускатися безлюдною вуличкою хутора.
В хатах уже спалахували дрібні вогні. Жінки зачиняли віконниці, скликали дітвору вечеряти. На просторому колгоспному подвір'ї біля обмерзлого кригою колодязя ще скрипів журавель — хтось, запізні-лий, напував худобу. Тут, на подвір'ї, Сила Гаврилович та Іллєвський встали з саней, подякували хлопцеві, який, тільки свиснувши на це, захурчав своєю "скрипкою" до стаєнь.
Серьожка, добре промерзши за дорогу в своєму міському піджачку, заховав, як у муфту, руки в рукави і, скоцюрблений, мовчки рушив за Силою Гавриловичем. Мовби відділившись на якийсь час від самого себе, хлопець збоку оглядав свою зіщулену, промерзлу постать і не впізнавав себе. Невже це справді він, Серьожка Іллєвський, який ще півроку тому входив до світлої інститутської аудиторії в білій сорочці з краваткою, в ідеально випрасуваних штанях, з студентським портфеликом у руці, де поряд з конспектами неодмінно буде збірник Сосюриних чи ще чиїхось нових поезій? Хіба ж він тоді б повірив, якби йому сказали, що мине півроку — і ти, Серьожко, вже брестимеш темною вуличкою якогось хутора Ярового з малознайомим цим столяром Силою, брестимеш назустріч смертельним небезпекам і навколишніх ти вже будеш цікавити не своєю особистою симпатичністю чи несимпатичністю, не своїми віршами та оцінками в матрикулі, а насамперед тим, наскільки надійний ти, щоб тобі можна доручити важливу справу і вимагати з тебе звіту за неї. Без звички все це було майже жорстоким, але саме на уламках багатьох узвичаєних понять зараз виростала його справжня змужнілість. Серьожка відчував, що тепер він не просто собі Серьожка, а що він — молодий підпільник, учасник загальнонародної боротьби, і в цьому зараз вся його вага й значення як людини. Саме тому ним зацікавився якийсь Сашко Дробот, саме тому до нього Сила Гаврилович поставився з такою серйозністю і саме тому, ідучи цим вперше баченим хутором, Серьожка має тверду певність, що зустріне друзів і знайде захист та поміч на випадок небезпеки.
Хутір виявився досить великим. Розлогий на початку вибалка, він дедалі вужчав, врізався гострим кутом поміж двома схилами, і Серьожці вже видно було, як далеко внизу, на самому вістрі цього кута, поблискують вогники в хатах. За тими вогниками, ще нижче, потяглися яри, вкриті темним лісом.
Що глибше вниз спускався Іллєвський з Силою Гавриловичем, то більше впадало йому в вічі, що, незважаючи на досить пізній час, весь хутір не спить. У повітрі висів запах смачного диму, на подвір'ї хтось глухо перемовлявся, скрізь рипали двері. Вулицями снували озброєні люди, щоразу перепиняли грізними голосами Серьожку й Силу Гавриловича, довідуючись, хто йде. Похмурий Сила відгукувався раз у раз на це сердитим бурчанням.
Вся понизова частина хутора була запруджена партизанами. Вони, видно, недавно сюди вступили і знову лаштувались в дорогу. Лагодили сани, кували коней, що бовваніли вже запряжені, майже під кожною повіткою. Сила Гаврилович був, очевидно, в партизанів своєю людиною, бо патрулі впізнавали його по голосу і пропускали з приязними жартами.
— Та їх тут густо!—шепотів столярові Серьожка.
Відколи їх пропустив перший патруль, хлопцеві стало легше дихати. Він наче входив у вільний, сподіваний світ, де можна було не боятись, що тебе зупинять окриком "хальт!", тут знову можна було бути самим собою.
XVI
Доки Сила доповідав у штабі про Іллєв-ського, хлопцеві довелося чекати в просторій накурений кімнаті, заповненій партизанами.
Присівши в куточку, Серьожка рвав звідти очі на цих відважних людей, які вже не раз потрясали своїми ділами окуповану ворогом область. Згідно з Серьожчи-ним уявленням про них, усі вони мусили бути велетні зростом, говорити мали б тільки басом, лютим і сповненим ненависті. А тут спали покотом на підлозі та юрмились біля стола звичайнісінькі собі люди, молоді й зовсім літні, одні — в засмальцьованих кожушках трактористів та механіків, інші — в брезентових важких плащах колгоспних їздових або в чорній формі залізничників. Якби не зброя на них, можна було б подумати, що всі вони щойно повернулися з мирної роботи і зібралися тут перегрітись та відпочити.
Кімната ця вдень, мабуть, правила за контору колгоспну. На стінах висіли різні розпорядження окупаційних властей, всіяні численними граматичними помилками. Ніхто цих паперів не чіпав, не зривав, ніхто на них, окрім Серьожки, не звертав уваги. А для Серьожки ці розпорядження тут, над головами партизанів, були особливо курйозними, наносними, чужими цьому життю.
Як можна було зрозуміти з розмов, у кімнаті зібралися не лише партизани. За столом розсілися кілька голів колгоспів, які, видно, не належали самі до загону, а прибули сюди з якимись звітами. Вони разом з партизанами жваво обговорювали введену в "Хвилі комунізму" якусь нову систему обліку, котра всім присутнім дуже подобалася своєю дотепністю. Серьожка з цієї складної механіки міг збагнути лише те, що замість, хліба й худоби окупанти матимуть з "Хвилі комунізму" дулю під ніс. Голови колгоспів, звичайно, мали освіту нижчу, ніж Іллєвський, але в практичних житейських справах він відчував явну їхню перевагу. Хлопця захоплювала і їхня солідна бесіда, і їхній спокій та врівноваженість. Певці себе і своїх справ, вони з гідністю сперечались та радились, чекаючи виклику до "хазяїйа".
"Вони й зараз почувають себе господарями становища,— думав Серьожка про них.— Як і Сила Гаврилович, вони продовжують жити за радянськими законами... Навіть на нараду з'їхалися в цей заметений снігами хутір, щоб звітувати "хазяїнові". Хто ж він, цей "хазяїн"? — не терпілось дізнатися хлопцеві.
Незабаром повернувся Сила Гаврилович і покликав Серьожку до командира.
Штаб містився тут же через сіни, в другій хаті. Столяр, показавши Іллєвському, куди заходити, сам залишився в напівтемних сінях.
— Я тебе тут ждатиму,— кинув він хлопцеві навздогін.
В кімнаті, де Іллєвський опинивсь, півстіни займала карта Полтавщини. Біля неї, поставивши ногу на стілець і спершись на коліно ліктем, стояв широкоплечий вусатий мужчина в темній суконній гімнастерці, туго підперезаній армійським ременем. Розглядаючи якийсь пункт на карті, він жваво говорив до двох своїх товаришів, що сиділи за столом в шинелях наопашки.
Коли Серьожка зайшов, розмова одразу урвалася. Той, що стояв біля карти, рвучко обернувся до хлопця й окинув його бистрим поглядом людини, звиклої приймати відвідувачів.
Серьожка, спалахнувши, мало не скрикнув від несподіванки: перед ним стояв секретар обкому партії.
До війни він бував в інституті, якось навіть виступав з промовою на комсомольських зборах. Правда, тоді в нього не було цих вусів, оцієї суто військової тугості, зібраності у всьому тілі... Проте хто з полтавчан не впізнав би його й тепер по статурі, по усмішці, по характерній примруженості очей, розумних, проникливих, очей, що кожного викликали на відвертість...
Коли Полтава вперше почула, що в області діють кілька партизанських загонів, якими керує секретар підпільного обкому партії, німецькі посіпаки почали
З шкури лізти, щоб тільки оббрехати його.