бкрутнувшись, війнувши килимами, спинилася з розгону, ніби перед урвищем, і ту ж мить, схопившись, виріс у ній плакатно патлатий, блідий, сердитий чоловічок.
— Батько! Батько наш! — ревнув у радісній нестямі буйний, розхмелілий натовп.— Ура, ура, ура!
— Чого ж ви мовчите? — штурляли махновці дядьків, що стояли як німі.— Оце ж він і є, батько наш, хіба не впізнали?
— Це ж про нього співаємо: "Махно — цар, Махно — бог, з Гуляйполя до Полог!"
Здоровенний, розпалений спиртом махновець у червоному галіфе і високих шнурованих ботинках зі шпорами, приспівуючи, починає в лад собі притупувати ногою між дядьками.
Цар і бог!
А воно, мале, з блискучим пронизливим поглядом, стоїть, розкарячившись, на килимній тачанці, тонкі злі губи міцно стиснуті, тільки шаблюка— більша за нього — теліпається до п'ят.
— Не ждали мене? — хижо перегнувшись, раптом навис він над натовпом своїми чорними гуляйпіль-ськими патлами.— Комісари про мене розпускають, що нема вже мене, що Махнові навіки амба,— обличчя Його зіжмакалось у болісній лютій гримасі.— А я ось як є перед вами: живий! Син України, да!
Френч на ньому з нового сукна, карманистий, довгий, мов жупан. Волосся, як у відьми,— до пліч. Обличчя худе, змучене, а очі... о, ці очі, наскрізь проймаючі, повні нестерпного блиску, як вони вміли колись чарувати дядьків! По клунях, по майданах гіпнотично виблискували перед натовпами, запалювали й вели за собою на смерть тисячі. Чому ж зараз дядьки так уперто уникають погляду цих колючих, сповнених негаснучого блиску очей, чи вже твої чари, батьку, на них не діють?
Теліпається шабля, теліпається кобуряка з маузером, бліда рука рубає повітря.
— Вільне, красиве життя вам дам, без царя, без самодержавства і без комісародержавства — хто "за"?
Абсолютно вільні союзи людей! Кінець всякому гніту! Кладу на землі початок нової ери, да! Свобода — і тольки!
Понахилявши голови, слухають дядьки. Босі, в сорочках перетлілих, в декого й мантачка з кишені стирчить — видно, щойно з косовиці. Слухають уважно, а про що думають? Думає кожен,, певне, про своє — хто про "свободу личності" та про новітню Січ Запорозьку, яку їм ото обіцяє гуляйпільський батько з тачанки, а хто про те, що робота в полі стоїть, або про коня, що його сьогодні забрали махновці.
Лобуряки з "вовчої сотні" раз у раз легкими стусанами підбадьорюють дядьків, щоб уважніше слухали.
— Чуєте, як ріже? "Монархія або анархія — і тольки! Середини нарід наш не признає: з природи ми такі".
Посоловілі, з сивими туманами в очах, тягнуться звідусіль розвареними відданими ряшками до батька, прицмокують, захоплені самою картиною його виступу.
Наче горить! Наче на багатті стоїть на своїй яскравій килимовій тачанці! Як по писаному чеше, а з простих же простий! На глинищах виріс! Дітлахом уже колоністам свині пас! З отакого — революціонер!
— А в карти! — хвалиться перед дядьками той, що на ньому галіфе як жар.— При гетьмані ще, коли австрійських офіцерів був у полон захопив, одразу їм: "Ану, загрянишники, хто в карти у мене виграє? Хто виграє — живим відпущу!" Дві доби напрольот з ними грав! Нікому не програв! Нікого не випустив!
Не заперечують дядьки. Може, воно й так. Може, воно в карти і в самого чорта виграє.
— Тільки ви он штани пригасіть, штани на вас тліють.
Махновець нагнувся, метельнув штаниною: справді, дим іде з галіфе!
— Цигарку, мабуть, зненароку сунули в кишеню, от воно й затлілось.
Махновці, збившись довкола товариша, гигочуть, радять йому, як гасити:
— Ляж та покачайсь!
— Спиртом туди бурхони!
А Махно все промовляє. Все дужче трясуться патли, розсипавшись на плечах, все несамовитіш б'ється шаблюка біля розкарячених ніг. До тих, що стоять оддалік, долітають лише окремі слова—"продрозвьорстка"!
"свобода"! "смерть"! — а тим, що поприщухали ще далі, в гущавині садків та городів, і зовсім нічого не чути, їм тільки видно, як тіпається, розшаленівши, маленька постать на тачанці. Мале, та зле! Тачанка його, багровіючи килимами, стоїть впоперек колій просто на рейках, не боїться поїздів, семафори закрито. Позагнуздувані коні все нетерплячіш мотають головами за спиною в Махна: дужчає спека полуднева, нещадно овод б'є...
— Продрозвьорстка! Свобода! Смерть!
Далеко блищить на сонці смертельно бліде обличчя в розтріпаних патлах, в болісному пересмикуванні гримас, все вище здіймається затиснута в руці нагайка, і все, що навкруги,— коні, тачанки, толока, запруджена розімлілим народом,— все згрудилось, мовби лише як п'єдестал для цієї маленької постаті, що, рубаючи рукою повітря, нервово б'ється, підстрибує на своїй високій, далеко багровіючій килимами тачанці.
Кулеметники, порозвалювавшись у тачанках, ліниво пришпорюють звідти дядьків:
— Отакий у нас батько. Хоч кого заворожить. Мертвого підніме!
Понуро покивують головами селяни: може, воно й так... може, й підніме. Важко, глибоко зітхнув котрийсь. Ось як зустріли його сьогодні двоє махновців на дорозі, сіно саме віз: "Ану злазь, дядьку!" Підважили воза плечима, перекинули сіно: "Сіно твоє, а кінь — наш".— "Та нащо вам така дохляка? Гляньте — дохляка ж дохлякою! Порожнього воза не тягне! Скільки не бий, не підбіжить!" — "Нічого, у нас побіжить!" І як сіли, як гикнули, як свиснули, так вона, шельма, як метель-нула хвостом, як підхопила, кометою понеслась... Так оце, по-вашому, по-гуляйпільському, вона і є "свобода личності"? Спасибі ж вам за таку свободу, тільки на трясцю вона кому здалась!
До самої ночі колотився в Галещині Махно. Відбирав коней, годував дядьків промовами, а після промов край станції з його волі, в його присутності гуляйпільські контррозвідники, горилоподібні брати Задови, порубали захоплених в ешелоні червоних медсестер.
Ні спека, ні спирт не могли в цей день повалити Махна. Ще й уночі то тут, то там лунало поміж вагонами його різке, верескливе: "...і тольки!"
Перед тим, як залишити станцію, Махно наліво й направо роздавав із вагонів зброю, яку не міг із собою забрати його загін. Не спали цієї ночі довколишні хуторяни: возами розвозили з Галещини до себе на хутори сотні гвинтівок та запечатані ящики патронів, що ними наділяв їх щедрий гуляйпільський батько.
XXVIII
На згірку в розігрітому сонцем бур'яні — станковий кулемет, націлений від мосту на шлях. Усе приготовлено, стрічку закладено. За кулеметом, теж у бур'яні, пильнує свого діла кулеметна обслуга. Тут, у секреті біля мосту, їх троє: Карнаух Маркіян, кулеметник ще з царської війни, Левко Цимбал, Яреськів односелець, і третій — Яресько.
Посилаючи їх вартувати міст, командир наказав:
— Глядіть не віддайте моста Махнові. На вашій революційній совісті він. Але дивіться, згарячу й по своїх не жарніть: десь тут має пройти кінний загін Червоного козацтва, висланий переслідувати Махна. Одне слово, класове чуття мусить само вам підказати, по кому і як,
І ось мліють вони в гарячих бур'янах, підставивши сонцю свої латані спини, спрямувавши погляди на дорогу. Дорога поміж хлібами, поміж городами через балки та вибалки потяглася ген-ген до самого виднокругу. Безлюдно на ній. Коли-не-коли проїде селянин возом, пастушата переженуть худобу через дорогу, схопиться вихрик куряви. Ще зелено в полях, ще пазолоть літа не лягла на них. Небо світле, безхмарне, тільки низом, по обрію темними тучами стоять вдалині садки хуторян.
Жарко. Втомливо гуде й гуде десь над кулеметом бджола; не вивітрюючись, застоялись у високім бур'яні густі пахощі прив'яленого сонцем полину, розімлілої лободи. Час від часу з-під мосту чути, як схлюпне вода — скинулась риба, і Яресько тоді зиркає в той бік: добре було б, розігнавшись звідси, з головою шубовснути просто в річку, але... класове почуття, як сказав командир, мусить бути на взводі!
— Нудно так лежати,— широко позіхнув Левко.— Розказали б, дядьку Маркіяне, хоч як ви женились абощо.
— Рано тобі ще женитись, підрости трохи.
— Куди вже рости,— Левко невдоволено оглянувся на свої величезні, з потрісканими п'ятами ноги.
Яресько та Маркіян весело оглядали свого товариша. Сімнадцятий тільки минає, а вигнало нівроку: голова біля кулемета, а ноги десь аж за мостом звисають. Чуба на голові — на двох махновців би вистачило.
— Як все-таки гарно в нас тут,— задумливо каже Маркіян.— Ось я на всяких фронтах бував, бачив усякі краї, є моря на світі, є гори, але, їй-бо, ніде нема краще, як у нас. Недаром же кажуть — Полтавщина! Бур'ян ось пахне. Увечері бузком та фіалкою... Солов'ї тьохкають.
— Мабуть, і дівчат нема ніде кращих, ніж у нас,— обернувся Левко до Яреська.— Як ти думаєш, Даньку?
А Данько, нахилившись у траву, де повзали червоненькі сонечка перед ним, лише посміхався загадково. Ех, не знаєш ти, Левку, де дівчата ще такої ж краси. Бачив би ти отих синьооких, що їм таврійська ковила шовками стелиться до ніг. Очі оті, що за тисячу верст світять тобі дівочою ласкою та довірою...
— Бідні ми тільки дуже,— вів тим часом своєї Маркіян.— Хіба що ось як прополемо трохи нашу Полтавщину та заставимо посунутись мироїдів... їй-бо, багатим життям заживем!
— Іч, багатіти дядько надумав,— подивився скоса на Маркіяна Левко.— А на кому ж тоді, по-вашому, Радянська влада триматиметься, як усі багатими станем?
— На нас і триматиметься.
— Ми влада бідних!
— Думаєш, вічні на тобі оці латки? — ляпнув Левка по плечу Маркіян.— Не завжди нам, хлопче, такими нуждарями бути.
— Швидше б тільки диктатурою стати над глитаєм,— сказав Яресько, не зводячи примружених очей з далечини шляху.— А то грозяться, гади, революцію підняти на рожни.
— Та ще Махно, де він в бенері взявся...
— І коли вже його піймають? Ніяк в руки не дається, сатана.
— Це в нього тактика нібито така: налетіти з гвалтом, паніки наробити і далі навскач — доганяй вітра в полі... Більше гиком та криком бере. А як тільки де на добрий горіх наткнеться, так і назад: навмисне уникає бою.
— Мабуть, і нас неспроста сюди послано,— перейшов раптом на шепіт Маркіян.— У повіті вже, видно, щось прочули, раз дозори оце порозсилали в усі кінці.
— В Соколівці сходку, кажуть, порубав, а в Галещи-ні — сестер милосердних.
— Озвірів зовсім од крові... На жінок беззахисних шаблю підняв.
— Це як ота вчора на мітингу казала,— промовив Маркіян, щось пригадуючи.— "У великих,— каже,— муках народжується новий світ..."
— А той молодший, із полтавських шефів? — ожва-вів при згадці про мітинг Левко.— Просто'наче за мене сказав: "Я,— каже,— міцний і свідомий. С