Він для своїх строкових навіть намордники вигадав.
— Як це намордники? — обернулась до Валерика Вустя.— Намордники на людей?
— Ну да... З парусини та планочок таких... Припасовуються по викоту шиї і зав'язуються потім одна з одною міцним шнурком. Це на тих робочих, які працюють на збиранні винограду, щоб не їли дорогих сортів.
— А як же, коли пити, приміром, забажається? — з діловим виглядом поцікавився Оникій Сердюк.
— Коли пити, то йдете до прикажчика, і він розв'яже... А як нап'єтесь — знову зав'яже.
Вжахнулись дівчата, почувши, що криється за панськими світляками.
— Такий глум,— сказала Вустя обурено.— Вмерла б, не надягла!
— Куди ж пак, яка гонориста! — похмуро зауважив Оникій.
Рятуючись від комарів, що густо дзвеніли над головами, заробітчани взялися розкладати багаття. Скрізь вподовж берега заяскравіли вогники, запахло кізяковим димом. Злагодили вогнище й Сердюки. В їхніх торбах знайшлося навіть кілька солодких буряків, які вони, приперши із самих Криничок, збиралися тепер пекти собі на вечерю.
— Цікаво, якого розміру ті намордники,— пораючись біля вогню, міркував Сердюк Левонтій.— Може, він не на всяку морду й налізе?
— Це Шмідт передбачив,— усміхнувся Валерик.— В нього їх, кажуть, повна кладовка... І на великого, і на малого, всяких розмірів є...
— Нарядити б його самого в намордник, ірода,— лайнулася Вустя.— Хай би на собі спробував...
— А вірно,— підтримала Вустю Олена Персиста.— Сам придумав, сам хай і носить!..
— Нарядити й пустити по ярмарку,— засміявшись, додав Данько.— Як теля!
Уявивши раптом собі панського вислужника, що йде, як теля, в наморднику, весь гурт розвеселився, безтурботно задзвенів дівочий сміх, притягуючи потроху до вогнища заробітчан з сусідніх валок, любителів повеселитись. Молоденький бакенщик, що, засвітивши бакени, пропливав мимо, теж підвернув у цьому місці, ткнувся своїм човником у ноги дівчатам.
— Чи можна, дівчата, прикурити від вашого вогню?
— А чого ж... Вогню не жалко...
— Теж бакенщик — без сірників!
— Чи у вас ліхтарі самі собою засвічуються?
— Авжеж, самі...
Не встаючи з човна, хлопець дістав з кишені сірники і, усміхаючись, став прикурювати. Слово за словом, і вже з жартівливих розмов знову зійшли на Таврію, на умови найму та життя строковиків.
— До Шмідта, дівчата, не ставайте,— попереджував бакенщик,— але й до отих чумаркастих теж не спішіть... По хуторах вам буде ще гірше, ніж по маєтках. В економії хоч неділя є, хоч уночі не заставляють хребта гнути, а в глитаїв і ночами, як у пеклі... Він вам і сам не засне, і другому не дасть. Особливо в жнива: вдень у полі до сьомого поту викрутить, а настане ніч — заставить на току при місяці кам'яні котки тягати, гарманувати до зорі або намолочене віяти...
— Кругом жмикрути,— перемовлялись дівчата.— Кари на них нема...
— А новачки,— розохотившись, вів далі бакенщик,— якраз найчастіше й потрапляють у пастку до хуторян... Бо при наймі він ходить по Каховці, як той лис, своїм, рідним перед вами прикидається. З тим пожартує, а з тим і чарку вип'є, полтавських пісень заспіває... Ну, думають, це свій, у цього буде легше... Не вірте! Бо то він такий, доки лиш до себе на хутір заманить, доки мережане ярмо надіне, а тоді лупитиме гірше татарина, всі ваші пісні забуде!..
— Таких ми добре знаємо,— кинула старша Лісов-ська.— Від мережаних ярем і сюди втекли.
— А в татарів як? — допитувались Сердюки.— Що в них за харч? То правда, що вони сала не вживають?
— І до татарів краще не попадати,— відштовхнувшись веслом від берега, гукнув хлопець,— і в монастирі не ставайте...
— Боже,— з болем вигукнула Ганна,— до кого ж нам тоді ставати? І там пече, і там гаряче!
Присмирніли, задумались у сутінках заробітчани. Не широкий був у них вибір!
Розгорялося вогнище, рідшало комарів. То тут, то там уже починали бриніти перші заробітчанські співи, поступово наростаючи, мовби розгойдуючись. В одних чулася туга, журба за домівкою, в інших, навпаки, вже зривалося щось молодецьке, радісно-грізне, що нестримно поривалося вгору, окрилюючи само себе... Співали українських, російських, молдавських пісень... Людей у сутінках було майже не видно, і лише по численних вогнищах та по піснях можна було догадатись, як багато їх тут зібралося вподовж Дніпра. Заслухались дівчата, декотрі й самі стали стиха підспівувати...
Данько тим часом знайшов собі по душі забаву: придумав перестрибувати, як на Купала, через вогонь, викликаючи своїм жируванням глухе ремствування Сердюків.
— Ну куди тебе оце несе? — невдоволено бубоніли вони, відхиляючись від нього врізнобіч, в той час як хлопець, розігнавшись десь із темряви, від кручі, і ледве торкнувшись перед самим багаттям землі, пружиною злітав у повітря і вже летів через вогонь, чорту-ватий, легкий, весь облитий яскравим полум'ям.
— Ось кинь оті витівки, штани пропалиш,— не без тайного замилування настрожила на брата Вустя.— Попечеш свої хромові, як тоді з тобою бути?
— Не попечу,— весело відмагався хлопець,' вище підкочуючи холоші.— Ось давай і ти, Валерику, спробуй... Не бійсь!.. Тільки штани підкоти та розженись добре...
Несподівано десь у районі лісоскладів пронизливим хором засюрчали поліцейські сюрчки. Заробітчанські гурти насторожено обернулись у той бік. Що трапилось? На кого сюрчать?
Весь берег зашумів, підвівся на ноги:
— Раду отаманів розганяють!
— Виручати!
Хоробріші гамірливо посунули до місця тривоги. Данько та Валерик, переганяючи дорослих, стрімголов подалися на сюрчки.
Коли вони прибігли до лісні, від плотів саме відчалював освітлений ліхтарями вітрильник, на якому стояло вздовж борту кілька козаків з оголеними шаблями, а за ними, між поставленими парусами, видно жінку було, високу, розпатлану, з блідим, вкрай схвильованим лицем. Вона пручалася. Розлютовані козаки, видно, втихомирювали її, хапали, гнули жінку кудись униз, під парус, а вона щоразу знову гнівно випростовувалась і вся аж поривалася до берега, запрудженого отаманами, вантажниками, пильщиками та щойно нахлинулим заробітчанським людом.
— Оце так з нами! Слова не дають сказати! — гукала вона до людей.— На весь народ хочуть надіти намордники! Але не здавайтесь! Вас безліч, ви — сила! Тримайтесь організовано, і вони з вами нічого не вдіють!..
На березі кипіла страшенна колотнеча. Команда стражників, наступаючи від причалених плотів, з хрипом лізла на людей, відтискуючи їх від берега, надсадно вимагаючи розійтись. Декотрі з стражників були вже скупані в Дніпрі, і це їм. мокрим, забрьоханим, ще більше піддавало люті. Лізли наосліп, безперервно сюрчали в свої сюрчки, періщили нагайками кого попало.
— На Лені нас розстрілюють, в Каховці нами торгують! Доки це буде? До-оки?!.— гукала жінка з вітрильника, що вже віддалявся за позначений бакенами фарватер.
Розбурханий заробітчанський натовп, відринувши до складів лісоматеріалу, раптом уперся, не подаючись далі, розлючено обороняючись від знавіснілих держиморд. В хід пішли дошки, бруси, палаючі смолоскипи... Данько, видершись з Валериком та іншими підлітками на гору навалених кругляків, теж не забарився ув'язатися в загальну катавасію, діймаючи стражників зі своєї труднодоступної позиції хоч в'їдливими словами, шпиняючи їх звідти глумливими насмішками.
— Ей, ти, лантух! — гукнув він униз огрядному стражникові, що, надимаючи товсті щоки, якраз роз-сюрчався особливо запопадливо.— Легше дмись, бо пуп вилізе! Чуєш, свистун!
Стражник, якому видно, дошкулило, кинувся раптом дертися на колоди.
— Ти на кого тикаєш, шмаркач? — хрипів він знизу.— Це ти мені тикаєш? Не бачиш, що цар мене ґудзиками обтикав?
Данько не мав, звісно, найменшої охоти попадатися в лапи такому ведмедеві і, шурхнувши з Валериком у темноту, за хвилину піднявся вже на іншому кінці кругляків, легко балансуючи на них, мов у лісі на буреломі.
Нарешті стражники, переказившись, вирішили, видно, махнути на все це рукою. Зрідка пересюркуючись, вони потяглися знову до берега, і піднята катавасія помітно почала спадати.
Освітлений вітрильник тим часом відпливав усе далі й далі вниз по Дніпру. Данько, стоячи з Валериком між натовпом на колодах, захоплено стежив за ним. Дивна там жінка відпливала! Є, виявляється, люди, що не бояться нічого, що сміливо принародно картають можновладців, заступаючись за таких, як він. Що вони з нею зроблять тепер?.. Слухав би й слухав її. Виривала десь із самого дна свого серця дивно правдиві, заборонені всюди слова і кидала їх просто в серце Данькові, немов ті зерна при посипанні на Новий рік.
— Валерику, оце вона і є, вчителька з Херсона?
— Вона не просто собі вчителька, Даньку... Це, видно, справжня революціонерка, правдистка!
— Куди вони її тепер запроторять? В острог, у Сибір?
— Мабуть... А може, товариші визволять...
— Якби-то!
Не тільки Данько та Валерик — весь берег в цей час стежив за вітрильником революціонерки. Там, де він пропливав уподовж сотень куренів, люди були збуджені до краю. Заробітчани й заробітчанки — на зло стражникам — вихоплювали з багать палаючі головешки і розмахували ними в повітрі, вітаючи заарештовану правдистку.
...Довго не міг Данько заснути цієї ночі. Збуджений, лежав з Валериком поміж заробітчанами, що вилягли покотом, постеливши собі в голови каховські кручі.
Змовкли останні голоси. Богатирським сном захропів Федір Андріяка, що весь вечір точив ляси з орловськими хлопцями, з якими він сьогодні разом тягав колоди з Дніпра, разом купав стражників біля плотів, а потім змовлявся разом іти завтра вибирати гармонію. Ось уже прищух і Нестір Цимбал, переставши вихвалятись сусідам, як він сьогодні буцімто осмалив смолоскипом вуса якомусь заповзятому соцькому; стихало все навкруги, поринало в дрімоту, а хлоп'ята, вкрай схвильовані бурхливими подіями вечора, все ще крутились під Даньковою свиткою, ніяк не могли поснути. З Дніпра тягло прісною прохолодою, від плавнів молодо пахло весною, зорі стікали з небесної височини тонким, голубуватим світлом. Розмірено сплескувалась дніпрова хвиля внизу, десь у плавнях подиркував деркач.
Те, що Данько та Валерик разом пережили цього вечора, ще дужче зблизило і поріднило їх.
Революціонерка!
Звучало це слово обом, як слово "орлиця", було в ньому щось могутнє, таке, що зустрічалося досі хіба що в піснях...