А від того, що кухарки підкладали поблизу під казани очерет, навкруги ставало ніби ще жаркіше.
Вдовольнивши перший голод, хлопці розгомонілися. Тендітний агрономчук, розстебнувши тужурку і відмовившись від прибавки, неквапом розповідав про себе. Звати його Валерик, на прізвище Задонцев. Родом він з Гур'ївки — приморського рибальського селища, яке, між іншим, славиться тим, що з нього виходить багато першокласних матросів та капітанів на Чорноморський флот. В усіх гаванях світу знають гур'євських капітанів.
Туманно, ледь-ледь пам'ятає Валерик своїх батьків... Мати його була дочкою відставного боцмана, вивчилась у місті на фельдшерицю і, приїхавши в Гур'ївку працювати, вийшла там заміж за простого рибалку. Працюючи фельдшерицею, вона у вільний час теж допомагала чоловікові, нерідко навіть виходила з ним баркасом у море, далеко за Тендру... Був ще зовсім малим Валерик, коли пронеслась над їхнім краєм чорна буря страшенної сили. Багато гур'ївчан загинуло тоді в морі. Загинуло й подружжя Задонцевих.
Так осиротів Валерик.
Жив кілька років у свого дідуся, що служив на маяку, а потім, коли земство відкрило в степу під Каховкою агрономічну школу і почало звозити туди сиріт з усієї Таврії, опинився й Валерик у числі школярів, майбутніх агрономів (бо, як відомо, поміщикам Півдня потрібні не лише темні батраки, але й батраки освічені, інтелігентні). Правда, змалку він мріяв стати капітаном далекого плавання, але бути агрономом — це теж добре. Саме від агрономів він уперше почув, що з чорними бурями людина може боротись, і вирішив присвятити цьому своє життя. Вчився тільки на високі бали, краще за всіх отих своєкоштних ябедників, прикажчицьких синків, які тільки й знали, що бігати до смотрителя з доносами на інших.
На Валерикове щастя, серед учителів школи піді-( бралось немало чесних, непідкупних людей, чудових агрономів, які вміли прищепити своїм вихованцям любов до науки і з якими під час практичних занять десь у степу чи на дослідних ділянках можна було поговорити про все одверто, по душах, і почути від них там таке, чого у класах ніколи не почув би.
За це незлюбило начальство школу, ненавидять її і навколишні хуторяни, називають розсадником крамоли. Замість агрономів вона, мовляв, постачає Тав-рії одних агрономчуків з "вовчими" білетами... Земство вже й не раде, що відкрило її собі на клопіт. Останнім часом внадились до школи жандарми, роблять обшуки в гуртожитках і навіть на квартирах у декого з викладачів. Торік познаходили у старшокласників попід матрацами заборонені книжки та листівки, надруковані на такій таємничій машинці, що зветься гек-то-граф... Було тоді шелесту! Одним — "вовчі" білети в зуби, і котись на всі чотири сторони, інших, на чолі з викладачем історії, під конвоєм повезли до Сімферополя.
— Цієї весни докотилося й до молодших,— розповідав Валерик.— Дізналось начальство через якогось Навуходоносора, що група вихованців збирається в неділю вирушити до Дніпра, ніби купатись, а насправді на майовку в Кінські плавні. "Ах ви ж, казанські сироти! Земство вас виховує, годує, зодягає, а ви все в ліс дивитесь? Мітингувати вам з каховськими пильщиками забаглося? Ну, то й ідіть же собі мітингуйте все життя!.." Довелося йти... Оце так я опинився в Каховці,— закінчив Валерик сумовито.
Його оповідання неабияк зацікавило Данька. Аж вуха росли — так слухав він свого опального приятеля. Чорні бурі... Села, що дають капітанів на весь світ... Мітинги!.. Майовки!.. Про все це Данько чув уперше, не все з почутого було до кінця зрозуміле йому, одначе своєю незвичайністю і напівтаємністю воно ще більш приворожувало хлопця, а Валерик, який був щойно вихлюпнутий з того середовища, поставав тепер перед ним в новому освітленні, майже в героїчному ореолі.
— А я ще ніколи не бачив чорних бур,— зізнався Данько.— У нас їх не буває.
— Краще б їх нікому не бачити,— зітхнув Валерик по-дорослому.— Це таке страхіття!.. Ніби ніч раптом наступає посеред дня, каганці мусять по хатах світити... Гуде, рве, трощить...
Посерйознішали, задумались юні заробітчани над хліборобською долею. Неподалік від них обідали з горілкою якісь дядьки, що, видно, тільки-но одержали за себе завдаток. їхня дедалі шумливіша розмова мимоволі привернула увагу хлопців.
— Ох, коли б нам та не прогадати,— бідкався один з компанії, літній, нужденного вигляду селянин.— Коли б нам оцей завдаток та потім боком не виліз!..
— Завів уже: коли б та коли б,— невдоволено сказав другий із заробітчан, обшарпаний, як арештант.— Тепер задкувати пізно, ув'язли,— і став пробувати на зуб новопридбану косу.
— З чим було ждати? — устряв кремезний парубок з засуканими по лікті рукавами.— Сухарі вийшли, махорки катма, вітер у кишенях гуде... Та й не схоже щось на те, щоб завтра наш брат подорожчав!
— А як дощ? — знову заговорив той, що боявся прогадати.— Дай сюди дощу — ціни одразу підскочать!..
— А як суша на все літо?
— Чому суша? Може ж, і дощ...
— Ось годі-бо вам,— взявся втихомирювати своїх краян сухорлявий веселий дідок, стаючи навколішки перед пляшкою.— Дощ, він здавна глухий: не йде, де просять, а йде, де косять... Давайте краще розговіємося оцією каховською, щоб строк нам без напасті відбути!.. Чи так, хлоп'ята? — підморгнув дідок до Данька та Валерика, змусивши їх зніяковіти.— За ваше щастя, синочки, за вашу будущину...
Компанія мовчки подивилась в бік хлопців і знову повернулася до свого, загомоніла про найм.
— За нашу будущину,— промовив згодом Данько, начисто облизуючи, за домашнім звичаєм, ложку після їжі.— Цікаво, яка в нас будущина, Валерику? Може, як ми повиростаємо, то ціни тоді вже будуть на нас вдесятеро вищі?
Валерик загадково посміхнувся.
— Може, тоді вже зовсім не буде людських ярмарків...
— А як?
— А так,— Валерик знову посміхнувсь, сяйнувши своїми дрібними, як білі іскри, зубенятами.
Тітка гукнула, щоб повертали миски.
Обід можна було вважати закінченим. На закуску Данько ще замовив по кухлю води і, смаковито напившись, відчув себе зовсім чудово.
— Ти знаєш,— довірливо звернувся він до товариша,— я тебе спочатку був ледве не прийняв... за вуркагана.
Валерик почервонів, але не образився.
— їх тут буває... Під час ярмарку навіть одеські сюди дістають...
— А сам ти їх бачив?
— Ого, скільки раз...
Данько виявив охоту подивитись на ярмаркову босячню, про яку він чимало наслухався на березі. Дізнавшись від товариша, що це зробити не важко, криничанський мільйонер обмацав свої капітали, надійно розтикані по тайниках, і підвівся рішуче:
— Покажи!
— Але з ними треба бути насторожі!.. То така публіка, що на ходу підметки рве...
— Ну, мені за свої підметки боятися нічого,— засміявся Данько, виставляючи вперед босу, запилену ногу.— Гайда!
Мав цей ярмарок свою бистрінь, свої ярмаркові чорториї і тихі заводі та лимани. В одній з таких заводей— в душнім тупиковім завулку, де незабаром опинилися наші герої,— стояли рядами парусинові грибки, схожі на карусельки, а під ними за столиками чаювали, сховавшись у тінь, місцеві можновладці, за-ходжалі ченці, крамарі, баришники... Більше вони, правда, тут пиячили, ніж чаювали, проте самовар для годиться шумів на кожному столі.
— По нашому звичаю п'ють горілку до чаю! — вигукував до перекупок посоловілий вусатий баришник, потрясаючи пляшкою над самоваром.
— Ти! Не горлай там,— розморено усмиряв його становий пристав, що, розстебнувши мундир, солідно чаював неподалік за окремим столом.
Пан пристав тут же чинив свій суд і розправу. Раз за разом стражники, вихопивши з ярмаркової гущі, підводили до нього то впійманих на гарячому кишенькових злодіїв, то безсоромних зальотних аферисток, то самовпевнених одеських пройдисвітів, які трималися перед приставом досить-таки вільно, майже по-панібратськи. Дивні, чудернацькі розмови відбувались між ними та паном приставом!
Вислухавши, як водиться, донесення стражника про суть провини того чи іншого шахрая, пристав зупиняв на винуватцеві свій важкий олов'яний погляд.
— Ну-с, ти,— починав пристав розпікати злочинця.— Попався вже... Наколобродив... Червоній тепер.
— Ні,— відповідав той спокійно.— Не можу червоніти, ваше благородіє... Сьогодні — синію.
— Ах ти, падлець, ще й не хочеш? Жартувати зі мною надумав? Червоній, говорю тобі!
— Пане пристав, рад би! Я для вас, самі знаєте... Завтра почервонію, а зараз дозвольте синіти...
Посперечавшись отак, помірявшись упертістю, вони несподівано швидко мирилися.
— Гаразд,— казав пристав, обливаючись потом.— Сицій, чорт з тобою... Але пам'ятай: завтра не почервонієш — в тюрмі згною.
І, втершись рушником, уже давав стражникам знак цього відпустити і підводити іншого.
— Чи вони подуріли? — півголосом питав оторопілий Данько свого приятеля.— По-якому то вони балакають? Нічого не второпаю!
Озирнувшись, Валерик тихо пояснив:
— Пан пристав вимагає з нього "червоненьку", тобто десятку, а той дає лише "синеньку" — п'ятірку...
Данько засміявся. "Оце суд!" — подумав він, потроху задкуючи звідси, бо, як йому здавалося, декотрі торговки — власниці самоварів — уже й на нього стали позиркувати з підозрою. Такі гладухи ще чого доброго можуть і його ні за що схопити, щоб потягти на розправу — синіти та червоніти!
Коротко порадившись, хлопці націлились тепер на карусель.
Барвиста, летюча, повна музики, вона давно вже привертала увагу Данька, вабила, кликали до себе хлопця здалеку. Ще б не привабити, ще б не полонити!.. Карусель була справжньою короною цього неосяжного розбурханого ярмарку. Височіла над людським морем, підвішена була наче до самого купола неба! В сяйві, в барвистому казковому вихорі мигтіли там люди, літаючи в повітрі на хвилях музики. Весь день летіли вони кудись, як горді й щасливі птиці, летіли стрімголов, залишаючись в той же час на місці.
Вперше в житті Данько мав змогу зазнати такої дорогої, рідкісної, неземної втіхи. Бачили б оце його криничанські ровесники, як він, вільний бурлака, нині гуляє в Каховці! Грає на рулетках, обідає "від пуза", величезна, у дзвіночках та китицях, карусель — така, що аж вітер від неї шумить! — до його послуг... Може сідати на коня чи верблюда, літати на ньому хоч до вечора, і ніхто його не зжене, ніхто на нього не нагримає, бо він уже сам собі пан!
Хлопці обрали собі пару баских високих коней з червоними гривами.