Іскристі хвильки бавно погойдували халабудку, а він собі лежав у колисці, випроставши назустріч сонячному теплу крихітні ріжки, і, здавалося, мудро та ласкаво "всміхався світові: ні зла, ні спраги, ні пози. І погойдався собі на хвилях далі, певно, сам не відаючи куди. Але хіба ми, люди, знаємо, до якого берега нас несе? Декому здасться симптоматичним (і ми освічені!) порівняння зі слимаком, його, бідного, борзописці вже давно в обивателі записали. Хай собі.
А може, я вас навмисне дратую?.. Під настрій...
Хаблак залишив редакцію у дуже кепському настрої. Навіть прохання Гуляйвітра заступити на місяць завідувача відділу, що пішов у відпустку, глибоко не сколихнуло його. Хоч за іншої часини така довіра зігріла б пригнічене невдачами на журналістській ниві серце Андрія Сидоровича. І треба ж було йому виграти цю партію! Ніяк життя не навчить. Інший програв би — і квит, бувайте здорові. Інший би навіть не сів грати, коли вдома дружина з дитиною. А йому, бачите, ніяково відмовитись. Тепер людині зіпсував настрій, та й сам не в собі, буцімто чимось завинив Івану Кириловичу.
І найприкріше—випадок з редакторовим песиком. "Ви бачили мого Джульбарсика?" — запитав редактор. Він відповів: "Так" чи "Звичайно", вже не пам'ятає. "Тут пішло на принцип. Декотрі не визнають його породистості. Будьте суддею".— "Звичайно, породистий, чистісінький російський", — мав би відповісти він. Або: "Чистісінький англо-російський". Яка різниця, вони все одно в цьому не тямлять. Мусив би, якщо хочете вжитися з редактором. І не мучитись уночі дурними проблемами. Ніхто б навіть уваги не звернув. А він наплів нісенітниць, зібрався роздивлятися пса, хоч бачить його щодня й певен: песик хіба в третім коліні має "голубу кров". Хитренький терехівець поглумився з легковірного, запального Гуляйвітра, збувши за сто карбованців плід своєї висловухої вуличної суки. Але слід було заспокоїти людину, хай тішиться, хай почувається вдоволеним та щасливим. Не вертати ж цуцика назад.
Уся Терехівка засміє Гуляйвітра. А взагалі справа вишкварки не варта. Даремно він бідкався. Вранці скаже при свідках: "Переглянув посібник, товаришу редактор, і впевнився, що песик доброї породи, англо-російський гончак". На його місці так учинила б кожна розумна людина.
Замкнув сінці, обережно підняв клямку хатніх дверей. У кімнаті не світилося, тільки на долівці тінь вікна од вуличного ліхтаря.
— Спить? — прошепотів Хаблак.
— Ага, щойно зацицькала. Конозилась. Парко в хаті.
— Ти лампи не взяла в бабці? Тут світло тільки до дванадцятої, нічничок тре...
Вернувся в сінці, узяв з лави гасову лампу. Дверей не зачиняв, хай трохи вистудить. Уже в ліжку промовив до Марти якомога байдужіше:
— Редактор каже: "Ви спеціаліст, розберіться, мій песик породистий?" А він у нього од вуличної, голова райспоживспілки продав. З песиком ближче познайомлюсь, кажу, та до книг зазирну. Треба буде завтра щось. сказати, хай втішається.
— Знайшов, над чим думати, — стомлено позіхнула Марта ("Хай хоч сьогодні поспить, я вставатиму до дитини",—поклав Андрій Сидорович).—Хоче породистого, хай буде такий, тобі шкода, чи що. Про квартиру йому не нагадував?
— Незручно. Тільки через поріг — і відразу про квартиру. Завтра. Не турбуйся, все буде гаразд, він твердо обіцяв. Спи...
Але самому не спалося, хоч і заплющував очі та дихав рівніше — для Марти.
— Трум-тум-тум, трум-тум-тум, — Дзядзькові губи заграли туш. І це було так схоже та вчасно, що навіть Івана не розгнівило його мавпування. Загатний полюбляв ці останні опівнічні хвилини редакційної колотнечі. У них було щось зворушливо-урочисте, і вони обіцяли завтрашній день, вільніший та зосередженіший. Друкар Шульга ніс на випростаних руках перший відбиток номера. Навіть його хворобливе, землисте обличчя світлішало від розуміння хвилини. У кімнатах свіжо запахло фарбами. Коректори заплющували очі та відходили вбік, демонструючи свою втому.
— Хто "свіжа голова"? — суворо запитав Іван.
— Товариш Дзядзько, — відповів сам Віталій. Загатний схилився над вогкуватою газетою. Це був його витвір, ним вишикуване до битви військо. Далеко вперед висунувся розвідувальний загін першої сторінки — червоний кут. Трохи нижче великі чорні літери — списоносці — сурмили про здачу хліба колгоспам району. Бадьоро чекав на битву авангард передової. Двійко присланих з РАТАУ кліше, майстерно зверстана добірка "По району", репортаж від льономолотарки, інтерв'ю з трактористами — військо ставало чіткішими шерегами, і владна рука полководця Загатного тяжіла над ним. Тільки одне його слово — одразу поміняють місцями замітки, переберуть заголовки, візьмуть на шпальти гомінкі ряди закликів. Воля полководця здатна зламати стрій, побудувати новий, ще прекрасніший, а друкар Шульга розмножить його геній у трьох тисячах примірників. Іван кинув оком по заголовках — йому подобалось одривати очі від газетного аркуша і холоднувато говорити ошелешеним коректорам:
— Хоч би в заголовках помилок не припускались... Але в сьогоднішньому номері помилок не помітив. Можливо, тому, що думки все впертіше вертали до справи, яка ще чекала на нього. Завтра він прокинеться вільний і сповна віддасться творчості. Мистецтво потребує жертв. Банальні слова, але, на жаль, у них багато істини. Іван посмутнів.
— Один відбиток редакторові.
Пройшовся по соннуватих кімнатах. Гуляйвітер, не читаючи, підмахнув номер і вже тицяв кожному свою білу кисть. Іван сунув руки під умивальник.
— Пробачте, в мене мокрі...
Загупала друкарська машина. Складав папери до шухляди, поки не рипнули двері за Пріською. Спіймав її лукавий погляд, а може, привиділось. Невже здогадуються? Тому й не хотів просити сигарет при свідках. Одразу підозра, навіщо вночі сигарети, адже він курить зрідка, коли хвилюється. Можна було сказати: працюватиму. Але не повірять. Замкнув секретарську, пильовик на руку, з ним серйозніше. Шульга зупинив машину, простяг Івану Кириловичу пачку "Прими".
— Щиро дякую.
Взяв дві, але вернув од дверей і попросив ще:
— Про всяк випадок. Хочу попрацювати сьогодні.
У попереднім авторськім слові я трохи погарячкував, визнаю. Звичайна дитячість. Нічого такого я не думаю. Як усі, так і я. Там, зверху, ліпші голови мають, не нашим рівня, вони знають, що роблять. Але іноді сам не свій стаєш. Особливо останнім часом. Та не будемо про це...
Маємо серйозніші справи. Я мусив би зараз підняти завісу перед фінальною сценою однієї психологічно цікавої історії. Та вийде якось неприродно: спершу розв'язка, потім сама історія. Доведеться в нашім театрі поки що гасити світло. Запасіться терпінням, історія порівняно довга, хоч я прагнутиму розповісти її якомога швидше. Звісно, письменник з мене нікудишній — інший би, маститий, хвацький писака, товстелезний любовний роман сотворив про наших терехівських Ромео та Джульєтту. Я ж міркую, як би його найкоротше втнути. Що вдієш, не терплю лірики. Може, за молодих років, коли нариси пописував, спротивіла. Та й у нашій з дружиною передвесільній епопеї не надибаєте особливо сентиментальних сторінок. Ну, освідчувались, цілувались, я навіть кілька віршиків настругав — хто не віршує в таку годину? — і тихенько побралися.
Розпочну з ідилічної картини. Я сиджу на веранді у. Борисенків. Опускається сонце, червонить за вікном корпуси машинно-ремонтної .станції — наш давній терехівський холостяк Іван Іванович директорує там. Людмила Леопольдівна — втямили нарешті? — вносить чайник. На столі хлібниця, масло, свіже вишневе варення і карафка домашнього вина. Ми з Людою бенкетуємо. За стіною шумить телевізор — директор станції дивиться третю серію нового польського детективу. Відколи пишу про Івана, я часто буваю тут проїздом з міста — то нарада, то в бібколектор викликають. Борисенки мешкають. у робітничому селищі, над київською трасою. Звідси починається брук на Терехівку. Нашу дружню розмову подеколи переривають, дві Людині дівчинки, що заскучали за мамою. Прибігають з вулиці, тицяються їй у коліна й знову спішать: у таємниче дитяче надвечір'я. Люда поповніла, але все ще приваблива. Врода стигла, встояна. Довго не працювала: дім, тепер завідує селищною бібліотекою, бо агрономія — дуже .клопітно для матері двох метушливих дівчаток.
Ну, як малюнок? Але це вже поза фіналом. Це те, що буде потім. Можливо, при нагоді я зупинюсь детальніше. А зараз дуже поспішаю. У мене був учитель, Петро Васильович. Родом із села, сусіда наш. Так той учитель завжди поспішав, як оце я з романом. У селі його й прозивали Нетерплячка. Діти позвикали, до щоденника записували: Петро Васильович Нетерплячка. Я вже у сьомий ходив, коли Нетерплячка на рак горла захворів. Довго й важко помирав. Городи наші поруч, я до екзаменів готувався, коли він останні тижні мучився. Лежить у саду й цілісінькі дні бухикає. Але навіщо я за упокій почав? Геть божеволію. Кому цікаво про хворого вчителя? Забудьмо це. Моя хвилинна слабкість.
Заздалегідь попереджаю тих, хто кохається в захопливих сімейних пристрастях, де гарячі поцілунки й гарячі сварки. Я людина земна, прозаїчна, з роками зовсім остигаю. І в цій історії мене цікавлять лише основні, конструктивні моменти. Висловлюючись технічно (а я наблизився до техніки, відколи придбав мотоцикла), мене цікавить, чому колісця закрутилися й як вони взаємодіють. Кібернетики ж давно відкрили, що людська душа — просто складний механізм. Ось і давайте спостерігати, що станеться, коли два механізми наблизяться один до одного.
І ще одне. Нижче я використаю сторінки з Людиного щоденника. Бо хто ліпше здатен висвітлити історію її стосунків з Іваном Кириловичем? Сам Загатний у жодній нашій розмові імені Людиного не згадав. Люда інша. Натура її схильна до романтизації навколишньої дійсності, і вже тепер колишнє знайомство з Іваном видається їй чимось незвичайним, винятковим, яскраво вирізняючись своєю колоритністю на тлі безбарвного терехівського життя. Уявляю, як воно буде під старість. Ще за першої зустрічі я не без подиву завважив високу Людину думку про таланти Загатного. Вона переконана в його славетнім майбутнім. Можливо, саме тому до спогадів ставиться особливо ретельно, ніби вже зараз кожне її слово про Івана має історичне значення.