Я дивлюся на неї, і мені стискається серце: — що з нею буде в цім нашім маршруті — маршруті зірваного бурями й гнаного тими бурями перекотиполя... Чи виросте вона такою ж гордою і такою вірною, безмежно вірною собі й своїй землі, як Та?... Чи... І я бажаю їй усім серцем сили і незламної стійкости, я бажаю їй пронести цей усміх через увесь світ, через бурі й лихоліття, через усе життя... Усміх як прапор.
Це бо усміх усіх тих, хто родився не згинати шиї, неупокорених, сильних як леопард, і вільних, як Воля... Багато їх лишилося там лежати в землі, догоряти в снігах, або дотлівати в морях, на дні... А усміх їхній іде по землі... Він безсмертний.
Стовплені стіни — це лише клапоть руїн, жорства і порох... І ціла бльокада — це ніщо проти нас... "Репатріяція"... (усміх).
Так. Ми йдемо, ми пориваємось до неї. Але не до такої. Ми йдемо до великої, до грандіозної репатріяції, ще не баченої світом. І репатріювати будемо ми. Ми репатріюватимемо серця живих і кості поляглих з усіх каторг, з усіх кутків земної кулі, з усіх усюд... І під нашою ходою в’янутиме трава на ворожій землі...
ВІДСЛОНА ЧЕТВЕРТА
...............
Отака таблиця на всіх шляхах зарясніла... По цілій Україні... І ось тут вона стоїть, як прапор. Тривожна пересторога поставлена "переможцем" для самого себе:
"АХТУНҐ!!.
БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!"
— і стрілка на обидва боки, ще й вгору і вниз.
Розпросторилась вона лячно на цім перехресті шляхів з заходу на схід і з півночі на південь — на перехресті шляхів, якими йшла карколомна перемога, і десь ходить ще карколомніша поразка... жаска поразка... Передчуття її й прибило цей алярмовий шильд, вкопало його гарячково на грані епохальних зламів, як прикордонний стовп:
"АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!"
Такий от розпучливий крик на перехресті Історії. Ще й стрілки, як блискавки в етер... ні, як гадючі жала, жигнули на всі боки.
І на телеграфному стовпі теж, — табличка "НУР ФЮР ДОЙЧ" переліплена навкоси таким же написом:
"АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!"
А зліва, а може й справа, скеровуючи всю снагу й всю увагу на магістраль, нависла велика стрілка і на ній напис:
"НА СТАЛІНГРАД"
До тих наполоханих шильдів, на перехрестя, регулярно вимаршовує варта — чуйна охорона загроженої магістралі. Парадним кроком вимаршовують вони — ті кілька вояків з-під знаку свастики, однакові озброєнням та не однакові одностроями — інші з них в одностроях німецьких, один у мадярському, один в італійському, один у румунському... Виходять і стають, — займають стійки, творять той ланцюг залізний над шляхами, що мав би охоронити ті шляхи від наглого удару. Мусять забезпечити від нього могутній геренфольк, і ґарантувати перемогу, прискорити тріюмф тії "Вікторії", що брутально розчавила шляхи залізними колесами... Виходять і стоять, завмерши. Вартують.
Лише один з них — старший — ходить, наспівуючи
— "Война пріма, война ґут..." — і пильно позираючи...
Куди він дивиться?!. Він дивиться просто мені в очі... Ні, він дивиться в залю, туди, де завжди найбільше народу, на спостерігачів... Та й нагло шарпає зброю, припадає на одно коліно, а багнетом усторч:
— "Гальт!.." — зойкає несамовито просто мені в очі, і до своїх колеґ:
— "Алярм!!. Алярм!!. Партизани... Партизани!.."
Переполохана варта залебеділа на всіх акцентах —
— "Что?" "Що?" "Вас?" "Де?" "Во?.." "Во?.."
— Там... — показує старший в залю, переляканий шепоче: — там...
Шарпаючись, вони налаштовуються до бою...
— Тю-у-у... (просвистів котрийсь) — Та ж там білий світ!..
— То вони й є!..
— ...і наші малі діти...
— То вони й є!!.
Котрийсь глибокозначно, моторошно регочеться, оглядаючи себе й свою компанію...
— Ти чого? — здивувався середній.
Той регочеться, мацає голову:
— Я вже не розберу — де ж партизани... Там?.. (показує в залю). — Там?.. (показує назад). — Чи?.. (оглядає всіх і себе і заходиться сміхом).
Всі оглядають один одного спантеличено, з підозрою і — починають сміятись кожен на свій лад...
Раптом виходить ОФІЦЕР, виряджений по-похідному, десь маршуючи. Всі, змовкають і стають на струнко, на своїх місцях.
ОФІЦЕР, витираючи рукою піт та оглядаючи всіх:
— А-а, дас іст ґут... Ві гайст дізес крайс?..
Вояки не реаґують.
— Доннер веттер!.. — офіцер підходить до одного і тикає пальцем у груди: — ферштеен зі дойч?..
Той крутить головою:
— Ні...
До другого...
— Нєт...
До третього...
— Нє розумєм...
До четвертого...
— Не панемаєм...
До п’ятого...
— Нем тудом...
ОФІЦЕР страшенно обурюється і раптом по-російськи:
— Чорт возьмі!.. Я, кажется, здєсь єдінствєнний нємєц, да і тот...
— "З Калуги..." — вставив котрийсь вбік понуро, злорадно.
ОФІЦЕР глянув суворо. Всі завмерли, не ворушачись. ОФІЦЕР чухає голову:
— Едак пойдьот — я, кажется, скоро стану фюрером... (обернувся до всіх) — Что ви здєсь дєлаєтє? (і вглядів ПЛЯКАТ) — А-а-а... (перелякано оглянувши всіх) — Мнє надо на Сталінград...
КОТРИЙСЬ понуро показує через плече стрілку... ОФІЦЕР швидко йде. Але затримався; обернувшись, про себе:
— Я только одного нє понімаю... (знизав плечима) — Ілі оні ловят партізан?..
Ілі оні охраняют партізан?..
Ілі оні... (не договорив, оглянувся з виразним неспокоєм... Дивиться навколо, дивиться просто, втягає голову в плечі і хапливо йде...)
Всі стоять на струнко...
Лише один за всіх глибокозначно, моторошно сміється. Сміється в очі, в темряву, у білий світ...
Кадр... Один з безлічі, підглядених на перехрестях моєї Вітчизни в апокаліптичнім грохоті, скреготі й галасі величезних орд. А в нім — сенс цілої поворотної фази війни...
.................
1
Те ж саме мешкання Урбанів...
— Теорія про "вибраних" і "невибраних", а звідси — комплекс більшевартісности й меншевартісности, — це, Катрусю, страшно дурне все... Байка для дурнів. Все, мовляв, від Бога призначене, або, мовляв, детерміноване... Хе!...
ГРИЦЬ пахкав люлькою, малював щось недбало і Катрусі, що пакувала якісь медикаменти в скриньку, читав іронічно "лекцію". Катруся була бліда, вимучена тривогами й журбою.
КАТРЯ, озирнувшись на двері, впівголоса:
— Ти казав, що за медикаментами прийдуть?..
ГРИЦЬ, пахкаючи люлькою:
— Так...
КАТРЯ, спустивши руки:
— Бідний Максим... Бідні всі... (зідхнула тручи рукою чоло) — Як це все безвиглядне... трагічне...
ГРИЦЬ:
— Ти стомлена, мала...
КАТРЯ зідхнула, прошепотіла:
— Так. Я вже не можу... брате...
ГРИЦЬ журно:
— Тут слон уже не зміг би... А ти — дівча... отаке от... (раптом кидає пензель і саркастично сміється) — Вибрані богом!.. їхній комплекс!.. Х-ха!!. Хотів би я бачити отакий вибраний Богом, перший ліпший у світі нарід, коли б його отак безперервно тисли, товкли, сікли... мололи... роки, десятиліття!.. Який би у нього був комплекс?!. Що з нього взагалі було б уже?.. Га?.. Сліду вже не було б... І ніякого комплексу взагалі!.. А ми є, Катре!!. Ого!!. (торсає рукою чуба) — Так то, Катрусь... І замість читати ті дурні газети, писані чужими й рідними — сіреч українськими — юберпрахвостами і халуями, ти б — дочко старого Урбана, високофаховий лікарю,— Оглянулась би на себе й кругом, і в мряку минулого цілої нації, а тоді спитала б себе і їх: —
— "Гей, ви!!. Тоді який же мусить бути комплекс у нас?.. У нас, що піднеслися з пилу і пішли дерзко в історію, і що пройшли через найстрашнішу трагедію і не зломилися?.. Га?!. І не бажають зломитися!.. Га?!!."
КАТРЯ:
— Це, власне, єдине, що мене тримає, — ота страшна упертість, ота затятість безвідчитна й безоглядна, дика, як у того хмеля, що його топчуть, а він таки дереться все вгору, вгору...
— Ото ж... — ГРИЦЬ беретеся до пензля, пахкає люлькою і знову іронічно: — Ну, ось... Гм... Поїхали далі... (малює) — коли я дивлюсь на Комбриґа, на Максима себто, отакого вузловатого, що як дуб вигнався з чорноземлі, — мені уявляються маршали Наполеона... І його — Максимів — комплекс то дійсно комплекс маршала!.. А скільки їх є, Катре!?. Такими я уявляю маршалів нашого майбутнього... Наших... А вони можуть бути тільки наші! Бо поза нами немає нації... Меченосці великих мільйонів...
КАТРЯ, посміхається крізь смуток...
ГРИЦЬ:
— І ось поставім його поруч з "вибраними Богом" оцими Матісами тощо, з полководцями "геренфольку"... Х-ха!!. Але... (зідхає й розводить рукою, зіскочив думкою на інше й знову зідхає) — Але, це дійсно трагедія, що я мушу малювати от всяку пакость, замість малювати маршалів в громі перемоги... Закидуваних квітами з рук малих замурзаних дітей, і дівчат, і, мозолями опанцерованих батьків, і нарешті веселих матусь... Фу-у!.. Аж тоді світ углядів би шедеври, вглядів би чуда ще не баченого Великого Ренесансу... (замислившись, стоїть з пензлем, ворушить бровою)...
КАТРЯ, посміхаючись, жваво запаковує скриньку...
ГРИЦЬ:
— От... А цих — з їхнім комплексом, — ти їх бачила... І ти їх ще побачиш... Вони нас — теж...
КАТРЯ, скінчивши пакувати, чує кроки і швидко, стурбовано приймає скриньку...
2
Входить ОЛЬГА, в плащі, з пуком газет. Кидає газети недбало на ліжко. Весело, роздягаючись:
— Про що ви?.! (підходить до Катрі й цілує її в лоб) — У, моє таке... перелякане...
КАТРЯ:
— То ти не поїхала?!.
ОЛЬГА:
— Я й не збиралася... Що ти?.. А взагалі — це смішно звучить нині — "поїхала". Хіба це поняття можливе для нас тепер? Адже ми приречені вже не "їхати", а ходити, як худоба...
КАТРЯ:
— І ти нікуди не їдеш?..
— Ні... І навіть не йду... А що?
— (тривожно) — Та ж... Ой, не легковаж, сестро!.. Він же тебе доканає...
ОЛЬГА сміється, йдучи до своєї "кімнати" й назад, причепурюючись та причісуючись:
— Ти віриш?.. А де Борис?
— Воює десь... з такими розбишаками, як сам... Вірю...
— А я була на двірці... Військо пруть безперерви... Всі шляхи захрясли... Земля дуднить... Крім того, в місті надзвичайний стан...
ГРИЦЬ:
— Напружуються... Го... Поки нагло не трісне все...
КАТРЯ:
— Ольго!.. їйбо ти, як маленька...
ОЛЬГА бере з рояля зів’ялі квіти і викидає геть до кошика, підходить до Катрі, сміється:
— Моє таке, перелякане... А я не вірю...
— Алеж... Ти забуваєш, з ким справу маєш.
— Ні, добре знаю і саме тому не вірю, щоб він мене доканав...
КАТРЯ дивиться запитливо...
ОЛЬГА:
— Щодо Матіса — не вірю. Поперше — він таки залюблений. А подруге — те саме, що й поперше. Щождо третього — то ця нація шанує і має, як каже долметчер Капка, "респект" коли її добре б’ють...