До речі, в них дві кухні: одна оце в садку при колгоспівському подвір’ї, це для тих, що працюють тут, на місці або поблизу, і друга похідна — для тих, що працюють далеко, в полі; щоб не гаяти часу на походеньки, вони обідають там же на коші. Але я не про спільне харчування хотів.
Мова мала бути про тих, що були проти, себто про жінок, про тих, що ото тепер співають по-дівоцькому. Тут я мушу застерегти зразу: кажучи "проти", я маю на увазі не спеціально іванівських жінок, я бо не знаю, як поводилися жінки тут на початку колективізації, а самі вони не кажуть; чи то соромно, чи забули, а чи й справді не були проти й зразу. Зате я знаю про таких самих жінок з інших колгоспів.
Найсерйознішим, а подекуди і єдиним гальмом у колективізації були жінки, ця через безглузді колишні побутові умови найвідсталіша, темна і найконсервативніша частина села. Вони галасували, брикались, розводилися з чоловіками, аби тільки не йти з ними разом до колгоспу. Куркульська агітація, найбезглуздіші і найхимерніші вигадки класового ворога, всі оті "анцихристові печатки" "гуртові ліжка" і інша пінява, смердюча тріпанина часта мала серед жінок вдячний ґрунт. Ну й "кому охота, скажіть будь ласка, спати на гуртовому ліжку, під одною ковдрою, (ввесь вік проспавши тільки в парі з чоловіком та з своїми власними дітьми), і кому охота носити оту невідому і страшну "анцихристові печатку".
— А прийдуть іностранці, — шепочуть куркулі, — і тоді по печатках: раз-раз!
І нема, щоб — раз-раз! – дати йому одкоша, навіть уявлення не маючи, яка це нісенітниця, налякані найвідсталіші жінки воліли краще напропале сваритися з чоловіками, вмирати у злиднях, але в "комунію" не йти. Жити вже якось, як жили діди-прадіди, себто захлинаючись злиднями й працювати в того самого щирого розрадника, в того, що так нетерпляче чекає "іностраців", працювати за п’ятий сніп. А й не туди, що йому болять не їхні злидарські інтереси, а власна шкіра, яку ось-ось облуплять на барабан за той таки п’ятий сніп. Йому, бач, чужоземців треба, еге ж.
А раніше ходили вони й ходили сюди, ці "іностранці", га? До пак, ходили раз, та вже й дорогу забули.
Гей, яка ж ти велика і яка ж ти безпросвітна злидарська темряво, і як багато ще треба Задорожніх, щоб її остаточно й безповоротно ліквідувати по всіх отаких закамарках.
Позасвідомо й дуже в багатьох місцях жінки, отже, були зброєю в руках класового ворога. Ну, й гальмували. Тільки ще раз підкреслюю, що не Іванівських жінок я маю на увазі.
Що ж до іванівців — то жінок одноосібниць я не знаю, — я знаю лише жінок-колгоспниць. І я навмисне зробив оце такий відступ, щоб підкреслити, яка величезна, яка неймовірна різниця між жінками вчорашніми й жінками сьогоднішніми. Цілковита протилежність. Вчорашня одноосібниця — сьогодні зразкова колгоспниця. Ось про це я хотів і до цього мав звести мову.
Замість "чортячої печатки" й "гуртового ліжка", всупереч авторитетним твердженням куркульні, жінки в колгоспі знайшли товариську трудову організацію, громадську взаємну підтримку, розкріпачення (вже навіть сьогодні) від злиднів і зайвого хатнього клопоту, і величезні радісні перспективи. І через те, що це не на папері, а в дійсності і через те, що наслідки від організованої праці не змушують себе чекати довго, жінки не поступаються ані в чому чоловікам, прикладаючи всюди своїх рук і почину.
Вони — ударниці на буряках і на інших польових роботах, вони беруться до громадської праці, вони перші на зборах. Чоловіки не набагато втекли від них уперед.
Трапляються, звичайно, і окремі непорозуміння, не без того. Але непорозуміння ці не такі, як комусь може хотілося б. Ні про саботаж, ні про зрив роботи не може бути й мови. Нові форми організації праці, бригадна й відрядна система, і добре налагоджений облік зробленого усувають будь-які причини до непорозумінь. Відповідні тези т. Яковлєва про колгоспне будівництво тут, очевидно, засвоїли як слід. Але непорозуміння трапляються.
Власне, я лише про один випадок чув і він єдиний, що трапився останнім часом, а саме:
Ільїчівський радгосп, потребуючи робсили, звернувся до правління артілі про допомогу, просив кількадесят чоловіка. Це в період гарячих робіт самої артілі. Правління пообіцяло і, поміркувавши, зняло з роботи кількадесят душ дівчат з тим, щоб відрядити їх до радгоспу. І ось тут-то "вийшла юринда", за словами самого голови і тих же таки самих колгоспниць. Дівчата — не захотіли їхати.
А їздили ж допомагати буднянській артілі, їздили на комунівські лани до "Червоної Зірки" і на лани того ж таки самого радгоспу — їздили з охотою і працювали завзято. І тут тобі на. І навіть не кажуть, яка причина — мовчать і не хочуть іти з своїх колгоспівських буряків.
Що-що, чого-чого.
Голова й голову загубив, — були колгоспів ці, як колгоспів ці, свідомі, дисципліновані, а тут тобі на. Ледве полагодив цю справу. Згодом уже признався, що злякався не в жарт.
А причини були прості винен у всьому, може, сам радгосп.
По-перше (розповідають дівчата): — побутові умови в радгоспі дуже кепські — доводиться дівчатам спати разом з хлопцями. А адміністрація як не подбала про приміщення, так не подбає і про наслідки від таких умов. По-друге: платня мізерна — 50 копійок, а за харчі вивертають 35 копійок. Харчі ж ті… Одне слово: — "і хто там, безголовий, порядкує в тому радгоспі, ладу б йому не було" (це порядком самокритики). І, нарешті, — а це найголовніше — в самих (себто в своєму колгоспі) роботи дуже багато і роботи, яка не жде. З кількома я колгоспницями не говорив з приводу цього, то всі навіть не згадуючи й про побутові умови, й про платню говорять так:
— Ну, чого я поїду, коли тут роботи стільки, що рук не вистачає. Я поїду, а тут хто робитиме, прорив. Так краще ж я удвоє робитиму тут, та хай запишуть мені один трудодень, то принаймні знатиму, що коли захазяйнують хлопці все наше діло, то знатиму, що не я винна і знатиму з кого спитати.
Кінець-кінцем хто правий, хто винний — іншим видніше. Одне тільки я знаю, що відповідь ця варта уваги і не позбавлена вона змісту, коли поруч із цим та сама колгоспниця пишається з червоного перехідного прапора, який вони одвоювали у всіх колгоспів району.
5. "КОЛОВА З’ЇСТЬ"
Коли заходить мова про ясла, я обов’язково пригадую цю фразу.
Не пам’ятаю в якому саме селі, але в гарячу пору колективізації, коли гули, не тільки старі, гей й діти, висловлюючись "за" чи "проти" — за неню чи за тата (тато, бач, хотів, а неня не хотіла), — трапилась мені така пригода:
Сидів я якось у хаті в одного селянина і слухав, як селянин цей сварився з жінкою. Зайшло все за те саме, за колгосп. Чоловік хотів вступати, а жінка божилася, що вона йому…і-іх! Вона йому голову поб’є макогоном, вона йому печінки розколоспить…вона йому…
А в цей час у куточку на лежанці сиділо біляве дівча років трьох і великими голубими очима з цікавістю стежило за баталією. Коли ж тато грюкнув дверима й подався, а за ним подалася й неня — десь на збори — зостались ми з голубооким білявим дівчам удвох.
— Як же тебе звати, — питаю.
— Малійка. (Марійка, себто, хто не розуміє по-нашому).
— Іди ж сюди, Марійко. Отак. — До чого ж і безстрашна дівка, — підійшла й охоче злізла на руки до чужої людини, що вперше навіть і побачила.
— І тобі. Марійко, не страшно, що ото тато з мамою так тарахкотять?
— Ні, — відповіла байдужісінько Марійка, як доросла дівчина ще й покрутила головою, зморщивши носа.
— Ну, а що ж ти робитимеш, га? Ти з мамою зостанешся?
— Ні, з татом…
— Ого. А мама ж тебе за це розколгоспить. Ой, розколгоспить.
— Ні, — знову байдужісінько поморщила носа.
— Втішне безстрашне дівча.
— Ну, а в ясла підеш! Чула Марійко?
Марійка, звичайно, чула, але тут розгублено не відповідала. При слові "ясла" вона витріщилась своїми голубими баньками і довго та пильно дивилася — чи це я серйозно чи жартую. А далі мовчки покрутила головою.
— Чого ж ти?
Знову покрутила головою.
— Та чого? Там будеш гуляти. Їсти, спати.
На цей раз Марійка з усієї сили покрутила головою і злякано, рішу відповіла:
— Не піду.
— Та чого ж бо?
— Колова з’їсть.
— Отакої.
Хотів би я тепер знати, чи вона пішла з татом, і чи її так і з’їла корова. Чи вона десь там брикає в тих таки страшних яслах проти сонечка на пісочку. Розповів я цю історію не так собі просто (До речі, далі я розповім, як до іванівських ясел приходила і справді "корова", своєрідна корова).
Ясла — це новина для села і боялася тої корови не тільки білява голубоока Марійка. Боялися й матері цього простого, такого сільського, але з міста принесеного слова, такого для них страшного й незрозумілого, як усе міське. Так уже бо не схожі ці ясла на все те, що бачило досі село з діда-прадіда.
Але на зміну уявної страшної корови й химерних тесаних ясел прийшло дещо інше і не тільки нікого не з’їло, а навпаки, розкріпачивши жіноцтво, заступило собою матір – велику матір. До ясел помалу звикли. Більше того, тепер, забуваючи славні дідівські часи, матері часто признаються, що "коли б не ясла, то хтозна, що б і робити"…
Там, де була колись церква, в ограді, забравши колишній попівський будинок, і всю церковну територію, розташувалися ясла. Якраз насупроти школи.
Зранку — як матері бригадами вирушають на поле і до вечора — як матері повертаються, в ограді повно Марійок, Іванків, Оксанок — майбутніх ударників і ударниць, тих, кому належить майбутнє. Тих, що вивершать діло батьків, і вже ніколи не будуть селянами.
Вдершись в ограду, як справжні завойовники, почувають вони себе прекрасно. Поки там ще вивершати діло батьків, вони собі вчаться їсти, вчаться ходити, організовано пізнають світ і є хоч наймолодші, але найбільші новатори: по-перше — вони завзято попирають ногами "святі місця", по-друге — вони попирають ці місця організовано, а по-третє — взагалі живуть комуною.
Як табун брунатних курчат, майбутні інженери, будівники і громадські діячі порпаються в пісочку. Повзають на карачках, бавляться і пустують. І такі вони не схожі на своїх одноосібних колег і навіть не схожі на самих себе колишніх.
У трусах, чистенькі, регулярно годовані і, головно, подібні до найкультурніших городян ще й засмалені сонцем аж бронзові. В кожного з них є своє окреме ліжко і своя ложка, а головно, свої труси.