Де тільки ми з ним не ходили! І в порту, і на Молдаванці, і на Пересипу, і були в якихось катакомбах, купували свіжу скумбрію на базарі, і скрізь-скрізь-скрізь, де появлявся Шумський, скрізь і всюди лунало:
— А, Юрій Васильович!
— Привіт товаришеві Шумському! А то просто:
— Юра! Юрко! Юрочко!
На базарі, на вулицях чулося:
— Шумський пройшов! Наш Шумський іде!
Це був 1927 рік. Шумський працював в Одесі всього тільки другий рік, і таке визнання, така любов!
А Одеса за свій вік чимало кого бачила й чула у своїх театрахі
Потім Шумського полюбив Харків, потім — Київ, потім — Україна і, нарешті, весь Радянський Союз!
IV
Я не збираюся писати біографії Юрія Васильовича Шумського, не входить у моє завдання розбирати його творчий шлях та роботу над сценічним образом…
Мені хочеться теплим словом згадати чудесного артиста, душевну людину, вірного товариша і прекраснодушевного, веселого, дотепного сотрудовника, людинудруга, з якою доводилося частенько зустрічатися, бо життьові шляхи наші, спасибі долі, так чи інакше перепліталися в роботі і в часи відпочинку — чи то на полюванні, чи на рибальстві…
Шумського як артиста й майстра художнього слова знали й любили багато людей: може, сотні тисяч, може, мільйони…
Бачили його на театральних виставах, дивилися на нього в кіно й по телевізору, слухали в численних радіопередачах.
Од нього пішли гетьчисто по всенькому Радянському Союзу Галушине "у курсі дєла!" й Романюкове "категоричеським путьом".
Його бачили Городничим і Жадовим, Богданом Хмельницьким і Платоном Кречетом, маршалом Василевським і генералом Ватутіним, Борисом Годуновим і Єгором Буличовим, професором Буйком і професором Світловидовим ("Дніпрові зорі" Я. Баша), Кармелюком і Швандею, Галушкою і Романюком…
Я не знаю, скільки ролей за своє життя грав Ю. В. Шумський, але лічаться вони, розуміється, сотнями.
В цих ролях, в цих образах бачила його силасиленна людей…
Але був іще й інший Юрій Васильович Шумський.
Шумський без гриму і без вірша чи оповідання на устах, Шумський в колі друзів у шатрі на березі Дніпра, або схилившись з вудочкою над Дніпром чи над ставком, або з рушницею в лісі чи під величезним ожередом соломи серед степу…
Побачили б ви тоді його променисті великі сірі очі з веселолукавими чоловічками, його чарівну посмішку, почули б його теплий, ласкавий, оксамитовий голос.
Там би, на природі,— а природу Шумський любив ніжною любов'ю! — ви дізналися, що отак само, як він у
Галушці, так самісіньке говорив "у курсі дєла" такий чи такий селянин, і з якого той селянин села, і з якого він району, і з якої області
Ви б там почули, що "категоричеським путьом", отак точнісінько, як Романюк у "Калиновім Гаю", промовляв голова комнезаму (ім'ярек) Херсонської губернії. І про село б ви взнали, де він головував, і скільки в того голови було дітей, і коли саме він наказував: "Категоричеським путьом! І точка!"
Юрій Васильович читав на концертах уривок іа "Fata morgana" Коцюбинського. І він би вам розказав, де, в якій саме пивній він пив пиво з Андрієм Воликом.
Ви б падали зо сміху, коли Юрій Васильович, повертаючись з вами з полювання, сказав, що в оцій пивній йому пива не дадуть, устав з машини і на ваших очах зробився раптом п'яніший від чопа.
І коли він зайшов у пивну і "потребував" пива, переляканий продавець (не знаючи, розуміється, хто перед ним) не тільки не дав йому пива, а почав виштовхувати з пивної.
Ми помирали зо сміху.
Так, що називається, моментом він умів перевтілюватися. Останні роки Юрій Васильович хворів на серце. Але й хворий він завжди просив нас:
— Як їхатимете на полювання, візьміть і мене: я хоч постою в лісі.
І він з нами іноді виїздив.
Одного разу приїхали ми на поле, повиходили з машини і пішли ріллею витоптувати зайців.
Юрій Васильович пройшов метрів двісті, став і промовив сумно:
— Ні, не бігати вже мені за зайцями!
Повернули ми з ним до ожереду соломи (зайці, між нами кажучи, і від мене вже значно бистріші) та й посідали: під соломою.
Молодші товариші порозбрідалися по ріллі.
До нас понаходили шофери, поприбивалося кілька місцевих мисливців. Юрій Васильович розповідав нам різні "історії" із свого многотрудного життя…
Мисливці й про полювання позабували…
Скільки він бачив у своєму житті! Скільки пережив!
І все бачене він вбирав, як губка.
І все те бачене в народі він, як художник, перетворюючи, віддавав народові в неповторних художніх сценічних образах.
А щодо художнього перетворення він таки справді був "у курсі дєла"…
Істинно народний художник, народний артист! "Категоричеським путьом" — народний!
ДЛЯ ДІТЕЙ
Коли мені іноді доводиться братися писати щось для дітей, завжди пригадується таке.
Моєму синові було щось чотири роки. Дитинча узяло з етажерки книжку, прибігло до мене й просить:
— Почитай, татку!
Я взяв книжку, дивлюсь: "М. В. Гоголь. Миргород. Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем".
Почав читати.
Хлоп'я уважно слухало, все ніби йому було зрозуміло. Прочитав я кінець другої глави, оте місце:
— "Ось вам за те, Іване Никифоровичу, — одказав Іван Іванович, скрутивши йому дулю та грюкнувши за собою дверима…"
І зразу мій слухач:
— Дулю? Що таке дуля? Як її крутять?
Дуль в нашій родині не сукалося, хлопець не знав, що воно таке за "фрукт" — дуля, ну й зацікавився.
Педагог з мене був не дуже великий, я розгубився, не знав, що мені робити, хлоп'я напосідало, і я йому розказав, що воно таке дуля, і показав, як їх крутять.
Баба в хлопця була строгувата, держала його в руках. Це хлоп'яті не дуже було до вподоби, і того ж вечора за чаєм, коли бабуся щось йому не дозволила, онук скрутив їй найсправжнісіньку дулю.
Мало дитя халепу. Та не так дитя, як я, бо я ж розповів, як це трапилося, і взяв провину на себе.
М. В. Гоголь, розуміється, ні в чім не винуватий, бо він писав не для дітей, а для батьків.
Винуватий був у всьому я, бо, пояснюючи, не зумів викликати у дитини огиди до дулі і до тих, що їх крутять, а, навпаки, своїми розмовами зробив ще одного прихильника дулесукання.
Коли я берусь писати щось для дітей, я ніколи не забуваю цього випадку.
Для дітей я, за порадою О. М. Горького, намагаюсь писати ще серйозніше, ніж для дорослих.
Чи виходить воно в мене? Не мені про це судити.
Скажу тільки, що дуже хочеться писати для дітей, і, признаюсь, що пишучи для них, я весь час чогось боюсь.
1951 року у видавництві "Молодь" вийшла моя книжка для юнацтва "Молоді будьмо". Тепер оце виходить для молодших читачів "Великі ростіть".
І дуже мені кортить написати книжечку для школярів молодших класів.
Одно оповіданнячко "Перший диктант" я написав. Намітилося ще кілька, на мій погляд, дуже цікавих тем. Думаю я над ними і перо в чорнильницю вмочаю, а потім покладу перо та ще думаю… Чорнило тим часом висихає, перо не пише…
А хочеться…
ПРО БАЙКАРЯ ПАВЛА КЛЮЧИНУ
Павло Ключина (Ключник) — учитель з Сумщини. І вже двадцять п'ять років.
Це вже добре, що він учитель, а він до того ще й байки почав писати.
І не те добре, що Павло Ключина почав писати байки, а добре те, що він понаписував хороші байки, талановиті.
Ми не знаємо, чи давно Павло Ключин <" почав байкарювати, ми лише знаємо те, що вже років, мабуть, із вісім, як його байки друкуються в "Перці".
А оце недавнечко "Перець" узяв та й видав у своїй бібліотеці збірочку байок Павла Ключини, яка (збірочка) так і зветься: "Павло Ключина. Байки".
…Байка… Що воно таке за штука байка і чому "сіє" важливе?
Не будемо ми нічого про байку вигадувати свого, а нагадаємо, що про неї говорять досвідчені у цій справі люди.
Славнозвісний наш байкар Леонід Глібов про байку говорить так:
Здається — байка тіросто бреше, А справді — ясну правду чеше.
В. Г. Бєлінський, геніальний російський критик, дуже серйозно ставився до байки як до літературного жанру і називав байку "прекрасним родом поезії":
"Байка, як і сатира, була і завжди буде прекрасним родом поезії, доки будуть з'являтися на цьому поприщі люди з талантом і розумом". У чому, за Бєлінським, суть байки? Що слід знати байкарям (та й не тільки байкарям)?
"Сучасну нам дійсність, — говорить В. Г. Бєлінський, — неможливо малювати в дусі і формі шекспірівської драми. Те ж саме можна сказати і про байку. Езоп не годиться для нашого часу. Вигадати сюжет для байки дуже легко ("ничего не стоит"), та й вигадувати не треба: беріть готове і вмійте розповісти і застосувати (курсив В. Г. Бєлінського. — Авт.). Розповідь і мета — ось у чім суть байки; сатира та іронія — ось її головні властивості".
Одного часу було загуло про те, що байка як літературний жанр уже віджила, що для нашого, мовляв, часу байка непотрібна і т. д. і т. ін.
Нам здається, що гудіння це виникло тому, що не з'являлися, мабуть, "на цьому поприщі люди з талантом і розумом".
Появилися люди "з талантом і розумом", які вміють розповідати, вміють застосовувати, і в радянській літературі заблищав "прекрасний рід поезії — байка".
Чи відповідає вищезазначеним вимогам, як байкар, Павло Ключина?
Давайте поміркуємо…
Чи вміє наш молодий байкар вибрати інтересний сюжет для своїх байок, чи є в нього уміння цікаво розповідати в своїх байках про певні політичні та громадські явища в нашому житті і чи досягає він своїми байками корисної мети?
У збірочці, що її оце ми з вами розглядаємо, надруковано тридцять байок Павла Ключини.
Що це за байки? З ким або з чим воюється байкар, за що він бореться?
Тематикою своєю збірку можна поділити на три розділи: а) недруги зовнішні, б) внутрішній накип і в) бур'ян на літературно-мистецькій ниві.
Підступні наміри всіляких імперіалістичних лакуз і акул, наклепницька брехня чужоземних ворогів дотепно й нищівно висміюються в байках першого розділу. Сюди належать байки "Пень та Дерево", "Свиня в морі", "Місяць та Злодій", "Вовки" й інші.
Непереможність Радянської країни, сила нашої правди показується з цих байках.
Ми скажемо заморським брехунам:
Ніщо не допоможе вам.
Брехню з брехнею можна зшити,
Та нашу правду не закрити,—
говориться в байці "Місяць та Злодій".
Байки другого розділу бичують порушників радянських законів, різних хапуг, підлабузників, окозамилювачів, ледарів, чваньків і т. д.
До них належать: "Соняшник", "Ювілей", "Осел та Лисиця", "Лобода" і т. д.
Не милує автор безпринципності, хвастощів, приятелізму і т.