Хай росте!..
ВЕТЕРАН ЦИРКОВОГО МИСТЕЦТВА
Сьогодні Київський державний цирк відзначає шістдесятиріччя з дня народження і сорок п'ять років роботи на цирковій арені видатного циркового артиста, дресировщика хижих звірів, народного артиста РРФСР Бориса Опанасовича Едера.
Б. О. Едер п'ятнадцятирічним юнаком почав працювати в цирку. Був впг і гімнастом, і акробатом, і еквілібристом, і літуном, створивши дуже цікаві радянські циркові атракціони "Ейфелеву башту", "Еквілібристи на шарах" і ряд інших спортивних номерів.
З 1932 року Б… О. Едер переходить на жанр дресировщика хижих звірів і в цьому жанрі добивається видатних успіхів.
Едер — зачинатель радянської дресури хижаків, розробленої ним на основі павловського вчення про умовні рефлекси.
Як колись — та за кордоном ще й тепер! — дресирували хижаків?
Били смертним боєм! Били бичами, залізними палками, кололи залізним тризубом, пекли бідолашного звіра розпеченим залізом.
Кінець кінцем звір підкорявся людиніГ
Ще б пак? Коли тебе жигануть розпеченим залізом, тарарахнуть по голові залізною ломакою*— мимоволі артистом будеш. І через обруч стрибатимеш, ї під купол цирку полізеш.
Недаром говориться: "Як зайця бити, так і заєць сірнички запалюватиме!" Луплятьлугглять нещасну тигрицю, що з неї м'ясо шматтям, а потім: "Співай!"
І співає. Так виє жалісно так печально на мотив: "Не брани меня, родная", що в слухачів сльози горохом.
Б. О. Едер відкинув жорстокості, біль, муки. Все це він замінив ласкою, любов'ю, смаковими всілякими заохочуваннями.
Приблизно так.
— Алі,— звертається Борис Опанасович до лева. — Давай попрацюємо! Покатайся на оцьому шарі. Не хочеш? А оцього хочеш? — і показує левові шматочок м'яса. — Смачно, Алі, їйбо, смачно!
Серйозний цар звірячий дивиться, думає, думає, а потім і вирішує: "А що мені, важко на той шар вилізти?! Подумаєш, робота?! А за це м'яса дадуть".
І вилазить Алі на шар, і катається.
Привезли оце недавно в цирк допіру спійману в уссурійській тайзі молоду тигрицю Найду. Ох і страховище! Вона не виносила присутності людини біля клітки. Вона дико ревла, люто клацала зубами і скажено кидалася на клітку.
За два тижні ви б уже не пізнали Найди. Сидить біля клітки молода дресировщиця Маргарита Назарова, учениця Б. О. Едера, і ласкаво "розмовляє" з Найдою. Найда лежить на спині, вуркоче, мов кіт, а Маргарита Петрівна гладить її, правда, палкою, по шиї, по голові, по череву… Найда вже знає свою виховательку і не кидається на неї тигром.
М. П. Назарова виступає в цирку з групою дресированих тигрів, яких Б. О. Едер навчає і передає учениці.
Ці тигри брали участь разом з Едером і Назаровою в кінофільмах "Небезпечні стежки" і "Приборкувачка тигрів".
Уперше Б. О. Едер брав участь в кінофільмі "Цирк" з групою левів.
Б. О. Едер дресирував левів, бурих і білих ведмедів, а тепер працює з тиграми.
І скільки для цього потрібно витримки, сміливості, знання звірів і терпіння, терпіння, терпіння…
Що далі? Кровожерніших звірів уже нема… Хіба що Маккарті? Та й на Маккарті способи знайдуться!
Іноді, нема де правди діти, умовні рефлекси у звірів притихають, і беруть у них гору тайгові чи джунглеві "рефлекси"; в таких випадках було непереливки й Б. О. Едерові,— він знає, що таке і зуби, і кігті лютого хижака. Та сміливість і майстерність перемагають!
Багато зробив для розвитку радянського цирку Борис Опанасович Едер.
Уряд високо оцінив його роботу, нагородивши його орденом Леніна і званням народного артиста республіки.
Б. О. Едер ще в повному розквіті сил і таланту.
Він ще багато і сам зробить, і інших навчить…
Доброго йому здоров'я!
"У КУРСІ ДЄЛА…"
(Пам'яті Юрія Васильовича Шумського)
І
Було це, мабуть, року 1923-го. А може — 1924-го. Зайшов до мене в Харкові в редакцію "Селянської правди" співробітник, як він себе назвав, Херсонського Українбанку.
— Драстуйте, — каже.
— Драстуйте, — кажу.
— Зайшов, — каже херсонець, — я до вас просто, щоб з вами познайомитися.
— Ну що ж, — кажу, — давайте познайомимося, — не така вже це важка справа.
Познайомилися. Сидимо, розмовляємо.
Новий знайомий розповідає мені про Херсон, а я слухаю та угукаю собі, щоб не мовчати, а розмову сяк-так підтримувати. Говорили, говорили, і раптом херсонець мене запитує:
— А чого ви до нас, до Херсона, ніколи не приїдете?
— Та нема, — кажу, — справ у Херсоні в мене ніяких, і родичів у Херсоні я не маю, а в редакції я працюю не роз'їзним кореспондентом, отже, нема причини, щоб до вас у Херсон поїхати.
— А ви, — наполягає херсонець, — знайдіть причину та й приїдьте! Послухаєте, як співробітник нашого банку ваші твори читає! Не пожалієте!
— Який співробітник?
— Шумський[6]! Юрій Васильович Шумський! Він так вас читає на наших вечорах самодіяльності, що ми помираємо зо сміху!
Отак я вперше почув про Юрія Васильовича Шумського.
До Херсона мені тоді поїхати не довелося.
ІІ
1925 року в Одесі заснувався Державний драматичний театр імені Жовтневої революції.
Відтоді частенько вже ім'я Шумського почало з'являтись і в пресі, і в розмовах про роботу Одеського театру.
Шумський… Ужвій… Нятко… Оемяловська…
Кріпке ядро молодих, українських акторі" очолювало колектив молодого Одеського театру.
Уже тоді одесити, приїздивши до Харкова, тодішньої столиці Радянської України, пікірувалися з харків'янами:
— Хіба у вас "Полум'ярі"71 Побачили б ви у нас, v Одесі, "Полум^ярів"!
— І це називається "Республіка на колесах"?! Коли це "Республіка на колесах",' то в Одесі не одна, а три "Республіки на колесах"!
Тоді і в Харкові, і в Одесі йшли п'єси "Полум'ярі" Луначарсвкого і "Республіка на колесах" Мамонтова.
Ішли ці п'єси непогано і в Харкові, і харків'яни не здавалися, гаряче доводили, що в Харкові п'єси йдуть краще.
Тоді одесити йшли з козирного туза:
— А "Собор Паризької богоматері" ви бачили? Шумського — Клода ви бачили?! А Оємяловську — Есмераяьду?!
Не знаю, чи бачив тоді хтось із харків'ян "Собор Паризької богоматері" в постановці Одеського театру Революції, чи не бачив, — ця п'єса в Харкові не йшла, — і харкзн.'яна змовкали.
Розповіді про виконання Юрієм Шумським ролі архідиякона Клода переростали, в1 легенду.
Так із сина малописьменнога чорнороба і неписьменної батрачки виріс першорядний, блискучий артист, згодом народний артист Радянського Союзу Юрій Васильович Шумський.
III
Тільки ї 927 року мені пощастило вперше побачити і по>чути Юрія Васильовича Шумського.
Я не пригадаю, в якій саме ролі я вперше побачив, вразило мене насамперед те, що на сцені ходила людина, яка не грала, а жила отак, як це в житті буває. І говорила так, як у житті говорять, і руками так розмахувала, і ногами так ступала…
Дивно якось було те, що от чималенько іноді буває людей на сцені, а дивитися хотілося тільки на Шумського, слухати хотілося тільки Шумського.
Виходив Шумський із сцени, було шкода, що він пішов, з'являвся він на сцені знову — було радісно.
Причаровував Шумський глядача вже самою своєю появою на сцені.
Великого сценічного, лоросійськи казавши, "обаяния" був актор.
Дивишся і дивуєшся:.і не найбільший він од усіх, і не найтовщий, і голосом нормальним говорить, а дивишся — на нього, і слухаєш — його, Шумського.
Отакий був іще світлої лам'яті Панас Карпович Саксаганський.
Панас Карпович у "По ревізії" грав п'яничку — свідка Гараська. Така собі нікчемна ніби ролька, верзе щось п'янимп'янюща людинка на сцені нечленороздільне, а очей од неї відірвати не можеш. А бачив я Панаса Карповича у "По ревізії" в такому ансамблі, що кожний із учасників міг прикувати погляд і затамувати подих тисячі глядачів.
Отоді ж таки, 1927 року, я й познайомився з Юрієм Васильовичем в Одесі.
І тоді ж таки я запитав його:
— Так оце ви той самий Шумський, що з Херсона?
— Отой, — каже, — самий!
— Ну, тоді,— кажу, — все зрозуміло.
— А що саме, — литає Юрій Васильович, — зрозуміло?
— А те, — кажу, — зрозуміло, що попервах буває незрозумілим.
— А що саме?
— А те, — кажу, — саме, що не завжди слід не вірити людям, ніби співробітники Українбанку можуть чарувати людей майстерним читанням творів. Особливо коли ці співробітники такі, як Шумський.
Я розповів Юрію Васильовичу про те, коли і при яких обставинах я про нього почув, і додав:
— Отепер я шкодую, що не поїхав до Херсона і не почув, як читає мої твори співробітник Українбанку.
Юрій Васильович засміявся:
— Це діло можна поправити. Шумський і тепер читає ваші твори. І він таки їх вам прочитає. Одного тільки не буде: тепер їх читатиме не співробітник Українбанку, а артист Державного українського драматичного театру.
Читав мої твори Юрій Васильович, спасибі йому, так, що після його читання хотілося ще писати.
А от разом виступати з Шумським зовсім не хотілося, бо читати свої речі самому чи до Шумського, чи тгісля Шумського просто було і боязко, і соромно…
Читаєш і думаєш: "Такого чорт батька зна чого понаписував! Язик за зуби зачіпається!"
А як читає Шумський, слухаєш і носа вгору: "Дивись! Ні… Нічого… Слухати можна!"
Великим майстром художнього слова був Юрій Васильович Шумський.
Особливого якогось, притаманного тільки Шумському, забарвлення набирали в його виконанні твори Шевченка, Коцюбинського, Тичини, Рильського, Сосюри, Малишка, Воронька та інших наших письменників і поетів.
Як ніхто, умів він читати сатиричні та гумористичні речі.
Читав Шумський дуже просто, без притисків, без натисків, а от в отій саме "простоті" була і глибина, і широчінь, і опуклість, і найтонші барви виголошуваного ним слова.
Читав Юрій Васильович по-різному: і в образах дійових осіб оповідання, чи вірша, чи байки, і у виявленні свого ставлення до виголошуваної ним події або ситуації.
Коли він читав, приміром, "Зенітку", ви бачили перед собою діда Свирида, хоч ніякого гриму на Шумському не було: і голос в артиста був старечий, дідівський, хитруватолагідний голос мудрого діда, і постать у його була дідівська, а як декламував він Тичинине "Я стверджуюсь, я утверждаюсь", голос Шумського гримів силою, металом, артист на очах виростав, більшав, ширшав!
"Бо я — народ!"
Чудесно читав Шумський!
А чому чудесно? А тому, що художньо!
І любили ж Шумського і глядачі, і слухачі!
Я не знаю "аматорського" періоду акторської роботи Ю. В. Шумського в Херсоні, хоч і тоді він уже, як бачите, захоплював слухачів читанням творів, а Одесу Юрій Васильович завоював одразу.
Шумський знайомив мене 1927 року з Одесою.