П. Романюк. — Я ж двадцять літ чесно… і голова болить! Дайте хоч пираминдону прийняти!
— Та ви не бійтесь! Я похорошому! Беріть пираминдон, беріть глечик з квасом, усе беріть!
— А голову сільради, Наталку Микитівну, брати?
— Яз радістю й сама поїду! — підбігла Н. М. Ковшик.
— Та до нас і гості якраз приїхали: письменник Батура, художник Верба! Як же нам бути?
— А люди підходящі?
— Хороші людиі Лауріяти!
— Беріть і їх! Все забирайте, і їдьмо…
— А рибалок, а бригадира Вітрового?
— Я ж кажу — всіх! До цурки!
— Та вони ж без річки, без куреня, без човнів не можуть!
— За вашими хатами, за річкою, за садками, за всією вашою красою природною талановитий народний художник А. Г. Петрицький уже поїхав! Усе забере! Та ще й підкрасить, — ще кращі будуть!
Тонкий і спостережливий художник О. Є. Корнійчук приніс до театру цілі брили нашого прекрасного колгоспного життя та каже:
— Ось воно яке! Розташовуйте його по мізансценах та показуйте!
Сидиш у театрі і п'єш, буквально упиваєшся всім тим, що бачиш, що чуєш, що переживаєш разом із героями "Калинового Гаю".
Простими, запашними словами про складні й серйозні речі говорить автор, а тому, що просто, полюдському сказано, тому воно таке глибоке й переконливе.
А як оригінально, просто й мудро показано й розв'язано почуття дружби між матросом Вітровим і письменником Батурою в дуже складній ситуації кохання до дівчини…
А ставлення матері, Н. М. Ковшик, до кохання доньки Василини з художником Вербою?1
Все це нове, свіже, правдиве.
Одне слово:
— Отак би й мені хотілося! А як…
Та що — я вам найнявся про "Калиновий Гай" розказувати?!
Підіть самі та й подивіться!
IV
Акторська гра? Правильна гра! Та й уже!
Оцінка глядачів така (я, пробачте, підслухував):
— Ю. В. Шумський? Орелартист!
— Орел, кажеш? Не орел, а звірартист! Ти подивись, як Ю. В. Шумський своїм Романюком Кіндрата Галушку з'їв!
Я сам собі й подумав: "Велика була небезпека в Ю. В. Шумського із Романюка Галушку зробити! Блискуче вийшов переможцем! Дав Романюка вірно, кріпко, правдиво, з тонкими штрихами й нюансами".
Н. М. Ужвій?
Один глядач каже другому:
— От урізала Наталія Михайлівна, спасибі їй!
Я не знаю з теорії сценічного мистецтва, що значить термін "урізала", але, судячи з виразу облич у розмовців, з блиску їхніх очей, з усього їхнього захоплення, гадаю, що термін "урізала" — позитивний.
А П. М. Нятко?! Це ж треба "зобразить" таку Агу, що вже її трудно переагакнути!
А В. Добровольський? А Є. Пономаренко? А Яковченко? А Кусенко? А Братерський?! А… А… А…
Я тут залишу місце, а ви вже всіх акторів (за абеткою) пропишіть самі.
Талановита робота Гната Петровича Юри єсть великим кроком уперед театру імені І. Франка.
Оформлення? Дивився б отак, та й дивився на А. Г. Петрицького, та й дивився! Чудодій! Хоч би хоч раз Петрицький щось погано оформив. Для штуки! Не вміє!
Для глядачів "Калиновий Гай" — велика радість.
Єдина в п'єсі небезпека: дехто, як його посилатимуть на село, може замість села піти на "Калиновий Гай", а потім доклад напише. І всі повірять, що він на селі був, ще й командировочні дадуть.
Чого від п'єси хочеться?
Хочеться, щоб таких п'єс було багато!
Чого в п'єсі нема?
Того, чого їй і не потрібно!
Спасибі авторові і театрові за хвилини справжньої насолоди.
МНОГАЯ ЛІТА ПОЕТОВІ!
І
Шістдесят літ Павлові Григоровичу Тичині. І зразу всі:
— Кому?! Павлові Григоровичу?! Тичині?! Не може бути!
— Метрика!
— А, що ви там про метрику?! Яка може бути метрика для "молодого, молодого, молодистого"?!
Велика й славна путь поетова.
Багато часу минуло відтоді, "як упав же він з коня" "на майдані коло церкви", та й досі співає поет на радість нашу повним голосом.
Арфами, арфами — золотими, голосними — обзиваються поетові гаї, самодзвонними, і весна йому була й єсть запашна, квітамиперлами закосичена, і був бій вогневий, і як твердо стояв, мов криця, в тому бою вогневому поет, от через що і ровесники, і молоде покоління, віншуючи юне його шістдесятиліття, многоголосим хором, як один, щасливо проказують:
Славим день, Ми співаєм, Дзвоном зустрічаєм День! День.
Славим день шістдесятиріччя нашого поета. Приходять поетові друзі, приходить народ, а найрадісніше, що
Ідуть, ідуть робітники веселою ходою…
Ідуть, щоб привітати поета.
2
На світанку життя свого поетичного запитував поет:
Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани?
Поет хотів знати про все: і про що гомонить струмочок, і про що шепоче листячко, про що очерет дзвонить сумну пісню…
Ой, як багато хотів поет знати…
Про що реве вітер, ридають дерева, плаче травиця, і чиї сльозироси?..
І все пізнав поет…
А яку ж велику, яку довгу й славну путь пройшов поет, щоб на весь зріст стати, щоб отако розплющеними гостро ніжними очима глянути довкола й сказати:
Адже це уже не дивно, що ми твердо, супротивно, владно устаєм…
Бо нас партія веде, і ми сміливо, упевнено, непохитно
Оживляєм гори, води, відбудовуєм заводи, ростемо ж ми, гей!
Ростемо…
В тімто й сила поетова, в тімто й слава поетова, що, збагнувши, чого скриплять і ридають дерева під вітром, кому усміхаються рожі червоні, та не тільки сам збагнувши, а й читачам про все це пісенним словом розповівши, він, поет, пішов далі, далі, далі — у громадську путь, у буряну путь, — щоб грізно, громово сказати:
За всіх скажу, за всіх переболію…
3
Щасливий поет, що в дні його юності передалася йому радість за нього в очах Михайла Михайловича Коцюбинського…
З яким захопленням згадує поет про своє знайомство з великим письменникомдемократом, другом Максима Горького:
Розіллята
в очах його за мене радість — враз передалася і мені. Багата душа його озвалась…
Через оту за поета радість в очах М. М. Коцюбинського так трепетно і ніжно заграли "Сонячні кларнети".
Багата душа Коцюбинського перелилася в юну поетову душу, що розцвіла "Плугом", зашуміла "Вітром з України", налилася по вінця любов'ю до народу, до землі…
Ах,
нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління і землю, землю свою.
Цілком природно й закономірно, що любов до народу, любов до своєї, до радянської землі привела поета до лав славної більшовицької партії, народної партії:
Збільшовиченої ери піонери, піонери — партія веде, партія веде.
І вже разом із Комуністичною партією, під її проводом народилися "Чуття єдиної родини" і "Сталь і ніжність" для того, щоб "Перемагать і жить".
4
Шістдесят літ поетові.
Ой, не кажіть про це нікому, бо ніхто не повірить! Так було:
— Трояндний!
— Молодий!
А хіба це не молодо:
Я одержав нагороду. Що скажу свойму народу? Тільки те, що я із ним Буду жить життям одним. Буду піснею дзвеніти, І му жатись, і мужніти — через довгії мости переходить і рости.
І живе поет одним життям із народом, дзвенить молодо піснею і росте…
З любовію до народу, до партії, з піснями про народ, про партію живе й росте наш поет.
Для того він живе й росте, щоб на повний на могутній голос заявити:
Я єсть народ, якого правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. Щоб жить — я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Живіть, поете! На радість народові, на славу радянської літератури!
Довгого вам віку та журавлиного вам крику!
P. S. А тепер, дорогий Павле Григоровичу, дозвольте мені вас обняти й кріпко потиснути вашу руку.
Ви не дуже гордіться, що вам уже шістдесят, бо декому вже й шістдесят другий…
І не старайтеся того декого наздоганяти!
Хай вам буде краще рівно двадцять літ. Тоді й декому піде двадцять другий! А це значно, між іншим, веселіше, як шістдесят другий.
Сердечно вас вітаю!
ВСЕ ЖИТТЯ З ГОГОЛЕМ
1
Коли я вперше почув про Гоголя? Ой, давно, давно, давно!
Ще й до ніколи я не ходив, як уперше дізнався, що в містечку Сорочинцях народився письменник Микола Васильович Гоголь, що писав книжки і написав "Сорочинський ярмарок".
Чому саме найбільше вразило мене, що Гоголь написав "Сорочинський ярмарок"? Не "Ревізора", не "Тараса Бульбу", а іменно "Сорочинський ярмарок"?
Ярмарок у нашому містечку був для нас, дітей, великим святом, бо батько давав нам на ярмарок по цілому п'ятаку, і — боже мій, боже мій! — скільки ж можна було на того п'ятака поласувати: і "Фіалки" під яткою випити, і "брусиків" купити, і канахветів барбарисових аж п'ять на копійку, і отого великоговеликого канахвета, довгого, круглого, що золотом обкручений, та ще й з обох кінців у його золоті китиці. А коникипряники, рожеві з золотом, аж два на копійку! А цигани й коні! А каруселії Ах, ярмарок — дитяча мрія!
І от у Сорочинцях народився письменник, що про ярмарок написав! Значить, і про "Фіалку", і про коні, і про циган, і про "брусики", і про канахвети, і про каруселі?
Який же це, мабуть, хороший письменникі
От би почитати! Хоч би скоріше до школи!
Батьки мої жили на невеличкому хуторі, біля великого містечка колишнього Зіньківського повіту на Полтавщині.
До Сорочинців од нас сорок п'ять кілометрів, до Полтави — сімдесят п'ять, до Диканьки — шістдесят.
Батько, — ми, діти, про це знали, — їздив і в Сорочинці, і в Полтаву.
У Сорочинцях жили якісь наші родичі, у Полтаву батька в різних справах посилала бариня, а про те, що на світі є Диканька, ми дізналися з етикетки на пивній пляшці, де по складах удвох із старшим братом з трудом прочитали: "Пиво Диканського заводу князя Кочубея, м. Диканька".
І тоді до матері:
— Мамо, що таке князь?
— Мало мені з вами клопоту, щоб я ще князями собі голову сушила! Побіжи подивись, чи гуси не в шкоді. Та носа втри, князю ти мій замурзаний!
Може, мені тоді було п'ять років, може, шість, а тільки пам'ятаю, одного літнього дня в хаті в нас почалася якась незвичайна тривога, батько щось потихеньку говорив матері, мати охкала, ахкала, хапалася за віника підмітати хату і запитувала батька:
— Та що ж вони хоч їдять? Чим ми їх пригощатимемо?
А батько спокійно відповідав:
— Те їстимуть, що й ми їмо!
Аж увечері вияснилася причина такої в нашій хаті тривоги.
За вечерею, коли вся сім'я була в зборі, батько сказав нам, дітям, а нас, батькових та материних дітей, сиділо за столом чималенько, вечеряли не з одної миски, а з цілих трьох:
— От що, дітки! Приїздять до нас у гості сорочинські дядько й дядина.