Корнійчука спочатку — поезія, потім — проза, потім — драматургія, далі — дитяча література і аж останніми — гумор і сатира? Та й завжди так: і в статтях, і в оглядах… Чому?
Гумор і сатира не на останньому місці, а на лівому фланзі літературного фронту! І це зрозуміло: справжній полководець завжди на флангах становить найхоробріших, найбойовіших солдатів!
От чому сатирики й гумористи на фланзі!
Лівофлангові літературні солдати!
І серед них один з найбойовіших — Степан Олійник!
ПРО СЕРГІЯ ВОСКРЕКАСЕНКА
Є на світі такі якісь таємничі слова, — ні, не слова, а, певніше, вислови: "інші" та "тощо".
Коли ми говоримо або пишемо про когось чи про щось, то, закругляючи свою думку, ми її дуже часто закінчуємо отими таємничими висловами: "інші" або "тощо".
Приміром:
"В нашій поезії дуже плідно працюють Машенька, Пашенька, Дашенька, Парашенька та інші". Або:
"Сьогодні на літературному вечорі виступали письменники Гренко, Тренко, Мренко, Кренко та інші". Хто вони, оті таємничі "інші"?
Чому про Сашеньку, Дашеньку і т. д. пишуть, що він Сашенька, а вона Дашенька, або про Гренка й Кренка, що вони — таки найсправжнісінькі Гренко й Кренко, а решту письменників чомусь гамузом запихають в оте гемонське "інші"?
В чому річ?
Або, розглядаючи творчість якогось письменника, наша критика, говорячи про позитивне і негативне у письменника, про його плюси й мінуси, дуже й дуже полюбляє другий таємничий вислів: "тощо".
"У поета Пашеньки, мовляв, є ритм, є рима, але слабенькі в нього образи тощо".
Особливо коли йдеться про творчість молодого письменника.
А воно, на наш погляд, коли критика береться аналізувати творчість саме молодого письменника, і слід відкинути к бісу оте "тощо", а розібрати до корінчиків, до дрібничок, бо це буде на користь і письменникові, і читачеві того письменника, та й самому критикові,— не одмахуватиметься він загальниками, а привчатиме до глибокого, детального аналізу.
Як анатом із скальпелем.
Сергій Ларіонович Воскрекасенко — наш поет, сатирик і гуморист — не молодий поет і не початківець.
Не думайте, що він уже й дідуган з отакенною білою бородою, — ні, він, що називається, тепер оце "саме враз", так би мовити, "у формі".
Пише він уже давненько, але чогось поетична фортуна ніяк не хотіла ставати до нього лицем.
Не можна сказати, щоб вона була до нього й спиною, ні…
Все якось так — бочком, бочком…
З музою Сергій Воскрекасенко весь час був у добрих стосунках, з самого початку своєї літературної роботи, а от фортуна його не голубила.
І довго (надто вже довго) затискували Сергія Ларіоновича в оті "інші".
Кінець кінцем Сергій Воскрекасенко розколов шкаралупу "інших", рішуче й сміливо "вилупився" з неї на білий світ і радісно заспівав:
Будь здорова, Україно, І чолом тобі, й привіті Будь щаслива, Україно, Славна й дужа на весь світ!
Правда, здорово?
Дзвінким, повним, синівськовірним голосом вітає поет свою Батьківщину.
Син, коли він справжній син свого народу, має право одверто, на повний голос привітати свою матір Батьківщину, ніжно її приголубивши в своїх поетичних обіймах…
Дуже й дуже обережною ходою підходив Сергій Воскрекасенко до літератури, трохи немовби озираючись, оглядаючись…
Ви гадаєте, що він за себе боявся?
Ні, він за літературу болів, щоб її, бува, якось не образити, не принизити, не завдати їй якоїсь прикрості.
Звеличити, тільки звеличити, збагатити літературу — не себе на літературі, а збагатити саме літературу, — мета Сергія Воскрекасенка.
Я, ви ж знаєте, не рецензію на твори Сергія Воскрекасенка пишу, я говорю про нього як про талановитого сатирика й гумориста, як товариша по роботі в літературі, і мені хочеться, щоб знали його читачі, щоб знала про нього наша чудесна молодь.
Я не знаю, чи були вже рецензії або критичні розвідки про творчість Сергія Воскрекасенка, — коли не було, то, певне, будуть, і, напевне, в його творчості знайдуть критики його власне "тощо".
Служіння народові — мета поетова.
Служить він народові вірно й нелицемірно.
Про друзів, про хороших наших роботящих людей у Сергія Воскрекасенка і слова хороші, теплі, лагідні… Про наших, про радянських людей він говорить:
Бо дівчата гарні, вмілі В нашій зновтаки артілі.
Але треба вам знати, що Сергій Воскрекасенко в своїй сатиричній поезії (він більше сатирик, ніж гуморист) дуже колючий і дуже зубатий, я б сказав — навіть лютуватий.
З ворогом у нього ніяких "цирліхівманірліхів" нема, — він бере ворога за грудки і б'є просто в лоб. Словами, розуміється…
І знаходить для ворога слова пекучі, жалючі й гострі…
Лексика у нього народна, і він уміє вибрати для ворога з тої лексики слова безжалісні, такі, якими обзивав наш народ панів, попів, ледарів і всяке казнащо.
Про панів ми у нього читаємо:
І стрибуче, мов блоха, Вийшло куце, з піваршина, Закричало щось, завило, А вона — як мотовило, Довга, довга та суха І така ж, як він, — лиха.
Звернув на рецензію… Стоп!
Воскрекасенко дуже дотепний і пекучий у своїх епіграмах і пародіях.
Радісно, товариші, жити в радянському світі, коли з "інших" приходять у літературу талановиті письменники, що вони саме приносять радість і народові, і літературі.
От і Сергій Ларіонович Воскрекасенко прийшов з "інших" — майстер вдумливий, серйозний, дотепний, талановитий тощо!
"КАЛИНОВИЙ ГАЙ"
І
Стоїть собі повоєнне українське село. Колгоспне село.
А в тому селі вже нові хати побудовано, хати під черепицею, з великими вікнами, з просторими ганкамиверандами.
Під великими вікнами на клумбах та на грядках цвітуть троянди і цвітуть рожі, горять бузковим полум'ям зелені кущі, пахтить резеда, під легеньким вітерцем тихо погойдуються жоржини, а пишні кущі калинові ніби гарячою кров'ю покроплено.
Цвітуть сади…
Білорожева грушоябдуневишнева метелиця водить буйний танок у селі й понад селом. Село — садок!
"Попід селом тече річка, як скло, вода блищить", а над річкою густі очерети, і запашна осока по заводях, і ряска, і латаття, і білі водяні лілеї…
А у воді риба: і сомки, і щучки, і линки, і краснопер…
На острові серед річки — курінь, під столітньою дуплястою вербою, на вербі сіті рибальські порозвішувано, і жаки, і ятери, а перед куренем огнище, а над ним казанок, а в казанку юшка вариться…
А гусей скільки! І лебеді восени сідають. За єриками, на озерах, гуси збираються, Тисячі їх, і лебеді, а качок — як мошви!
Поза селом гаї, дубові, кленові гаї, а поза гаями і перед гаями безкрайні лани золотої пшениці, поля і кукурудзи, і соняшнику, і проса, і бавовнику…
Українське колгоспне село.
ІІ
В селі в тому, в колгоспному, живуть чудесні люди.
Люди ті, разом із своїми друзями, врятували своє село від фашистських головорізів, відбудували його і працюють там, будуючи нове життя.
Вони люблять своє село, свій колгосп, бо вони там народилися, виросли, вивчилися жити й працювати, — отже, живуть і працюють!
Приїжджі до них гості кажуть про них:
— Які люди у вас гарні! А дівчата — одна в одну, — стрункі, смаглолиці, таких дівчат я ще не бачив!
І таки справді — хороші дівчатка, і самі вони — єсть, що називається, на що подивитися, а до того ще й у багатьох із них на дівчачих грудях виблискують урядові нагороди.
А як вони співають!
Молоді їхні голоси, вириваючись з орденоносних грудей, лунають понад садами, гаями, очеретами — то сумовито, бо "нельзя рябине к дубу перебраться", то гордовитовесело, бо "честь заслужила з подругами я, ланка — то сила і слава моя".
Перекочуються дівчачі пісні через молоді яблуневі колгоспні сади, стелються зеленими пшеницями, гойдаються на ніжномолодих віточках юних кленів, дубів, акацій, смерек, берізок.
Радянську владу в тому селі представляє чудесна жінка Наталка Микитівна Ковшик, сувора охоронниця радянських законів, дисциплінований і полум'яний член Комуністичної партії, розсудливий, розумний і енергійний представник народної влади і водночас весела, дотеааа, жартівлива жінка й ласкава та ніжна мати…
Ще нема в селі доброго клубу, нема оркестру, а в колгоспі приміщення для худоби не всі добрі, але те все буде, бо про це дбає енергійна Наталка Ковшик, голова сільради. Обов'язково буде й оркестр, бо Іван Петрович Романюк сказав:
— Куплю. Даю слово!
Іван Петрович Романюк — голова колгоспу в тому селі.
Розумний голова, чорновусий, огрядний, колишній сапер Радянської Армії, з орденами за бойові заслуги на війні і з орденом "Знак пошани" за колгоспну роботу.
Двадцять літ головує вже в колгоспі Іван Петрович Романюк.
Як головує?
— Після війни людей із землянок в нові хати вивів, усе господарство на ноги поставив і аж до середнього рівня довів!
І в той же час:
— Що ви мені все Дубковецького та Посмітного під ніс тичете? У мене від них уже нежить хронічний! Хіба я не хочу таким бути, як Дубковецький, і по всіх центральних президіях сидіти, і з членами уряду на портретах зніматись? Не можу я кожному колгоспнику вкласти в голову свій мозок! Не доросли наші! У мене нема часу на екскурсії їздити… Я роблю, день і ніч роблю! А їм усе мало й мало…
А голові на відповідь:
— Нам завжди буде мало, бо ми комуністи… Колгоспне життя…
Радянський письменник, лауреат, що прижав до того села пожити й попрацювати, попервах сказав був:
— Невимовна тиша у вас… Спокій, величний спокій…
А воно, виходить, зовсім ніякий там не спокій, а навпаки, велика боротьба, боротьба нового із старим, боротьба за ще краще життя, за поступ, за культуру, за комунізм.
І які чудесні паростки нового вже повиростали в нашому житті на колгоспних наших селах.
І не тільки в роботі, не тільки в агрокультурі, в обробітку землі, а як перемінилися самі люди, які прекрасні нові риси й ознаки з'явилися в їхніх характерах, у ставленні одного до одного…
Поняття обов'язку, дружби, кохання, поняття громадського й власного — як вони за цей час змінилися, зробилися вишуканими, тонкими, благородними.
Як наші радянські люди розуміють мистецтво: і книгу, і театр, і картину…
І робота, і культура, і почуття — все:
— Уперьод! Только уперьоді
ІІІ
О. Є. Корнійчук виїхав з Києва, приїхав до села, подивився, село йому сподобалось.
— Як зветься село? — запитав Олександр Євдокимович.
— Калиновий Гай!
— Назва підходяща! Збирайтесь, громадяни! З усім, що у вас єсть, і з хорошим, і з тим, що має покращати! Збирайтесь! Швидко!
— Куди? — перелякано запитав Іван Петрович Романюк, голова колгоспу.
— У комедію! Театри чекають!
— Я так і знав! Рррят!.. — крикнув І.