І незручно! Так ото вони хто корсеткою, хто очіпком поприкривалися й одпочивають.
— А можна до них?
— Чому не можна? Можна! Тільки ж вони дуже потомлені, увесь час сплять. Та й тепер, бачите, жодна ані поворухнеться!
— Ну, хай, — кажу, — колись іншим разом!
Раптом зривається Гриць з "Ой не ходи…". Хвацько так підходить:
— Що я вас хочу запитати, панетоваришу!
— А що таке?
— Чи не буде нам уже колинебудь демобілізація? Не встиг я відповісти, як із репродуктора:
Ой не ходи, Грицю, Та на вечорниці, Бо на вечорницях Дівки чарівниці..
— Ой. не можу! — скрикнув Гриць і кинувся до Дніпра. — Вирину, як скінчить! — та шубовсть у воду!
КОСТЬ КОШЕВСЬКИЙ
Помер Кость Кошевський.
Тепер от вдивляєшся в лави наших робітників на неосяжному полі нашої культури і бачиш: порідшали ті лави, не видно густої Костевої постаті, порожнеча в перших рядах на тім місці, де ще недавнечко стояв Кошевський, і порожнеча чималенька, так ніби те місце заступала не одна людина, а кілька їх…
І шкода, і жаль бере, і сум охоплює…
Особисто я давненько знав Костя Петровича Кошевського.
Був він тоді стрункий і молодий, високий і гнучкий, з буйною шевелюрою і великими, веселими, гарячими голубими очима…
Було це 1914 року.
Тоді й у таких, як я, ще не було таких лисин і їм хотілося співати щовечора якоїсь веселої.
Приїхав Кость Кошевський з Донбасу. Здається, чи з Алмазної, чи з Алчевської.
Працював він там на шахті, бунтував у шахтарському драмгуртку, драмгурток для його натури здався завузьким, — покинув він усе: батьків, шахту, роботу, драмгурток і полетів воювати Київ.
Прибув він у фраку й у лискучому циліндрі, випрасуваних штанях і в лакових черевиках.
На нас, що тоді фельдшерували й екстерничали, щоб до університету вибитись, подивився згори вниз і кинув:
— Городські називаєтесь! Столичні! А подивітьсяно на себе! Спите!
Дивилися ми на цього красуня парубчака й думали:
"І де воно таке взялося? Хто їх таких родить?"
Потоваришували!
І скільки ж тих бесід було! Та яких бесід! З уст не слова летіли, а вогонь, з очей — іскри, серця палали, душі груди розпирали, думки мозок рвали на клапті!
Чого тільки не бажалося, чого тільки не хотілося!
А найбільше, — це вже по секрету, — хотілося їсти, бо якраз оцієї їжі,— не духовної, а просто сала! — було дуже й дуже обмаль.
Циліндр — воно непогано, добре, що й фрак, — а чай без цукру не дуже смачний, хоч і при піднесеному настрої.
І от метаморфоза з Костем на очах: продається циліндр, і фрак, і лакові черевики, утихомирюється зовнішній бунт, стихає самовпевненість ("Я, мовляв, вас усіх повоюю, бо я все знаю!"), і починається вчення.
Не розпач, що не признали за "генія", не розчарування, а розуміння свого справжнього становища і вчення.
Робота, щоб дійти того, про що мріялось, щоб добитися того, про що думалось, що вже готовий!
Книжки, бібліотека, театри, лекції…
І робота, робота, робота!
Коли кинеш оком назад, передивишся всю путь, яку пройшов Кость Кошевський, — аж ізігнешся, згадавши скільки труда перевернула ця людина, щоб дійти того, про що мріялось в ті часи, коли на голові хвацько стирчав циліндр і молоді груди облягав "хорошо сшитьш фрак"…
І таки Кость свого дійшов!
З шахтаря до верховин мистецтва!
Не так це, дорогі товариші, легко!
З щабля, на щабель, все вгору, вгору, вгору…
Певна річ, що не бігом, не галопом, поволеньки, з трудом, оступаючись, не легко дихаючи, та проте все вгору, вгору, вгору…
Як по-справжньому кохався Кость Кошевський у книжках, у картинах, у скульптурі!
Ну, і, само собою розуміється, в театрі! Як він багато читав!
І як же ж боляче, що, дійшовши того стану, коли б уже можна дати для театру й для культури своє, вистраждане, витрудоване, — зупинилось серце…
Багато Кость Кошевський зробив.
Про це напишуть фахівці.
Мені тільки хотілося згадати прекрасну людину, доброго друга, великого трудяку, густу постать нашого культурного фронту, що так і невчасно і передчасно нас покинула.
Земля Радянської України не буде для Костя Кошевського важкою.
П'ЯТДЕСЯТИЛІТНЯ ЮНІСТЬ
Анатолій Галактіонович Петрицький 20 червня 1945 року одсвяткував 50ліття свого життя й 30ліття творчої роботи.
П'ятдесят літ життя — це не старість, хоч Анатолій Галактіонович уже білий, а от тридцять літ роботи — це вже взагалі багатенько. А коли кинути погляд на творчий доробок художника Петрицького, то сам собою з'являється висновок, що це таки дуже багато. І недаром в Анатолія Петрицького на грудях два ордени. І недаром він має високе звання народного художника СРСР.
Двадцятилітнім юнаком (1915 року) художник Анатолій Петрицький оформленням благодійного "Українського яр* марку" в Києві, своїм "Козаком Мамаєм", "Брутом з бандурою" та "Царем Китоврасом" голосно заявив:
— Ось який я!
І мав право так заявити, бо зразу приніс і в фарбах, і в темпераменті, і в манері оформлення театрального видовиська своє, йому тільки належне.
Оце "своє", йому одному притаманне, Петрицький проніс протягом тридцятилітньої творчої путі, дедалі все його поширюючи, поглиблюючи й удосконалюючи, щоб вітали його на його ювілеї, як справжнього майстра, талановитого й плідного, гарячого й трепетнонеспокійного…
А яка путь! Творча путь! "Ярмарок", театр гротеску й інтермедій, "Вій", "Пухкий пиріг", "Ой не ходи, Грицю", "Тарас Бульба", "Червоний мак", "Корсар", "Золотий обруч", "Князь Ігор", "Сорочинський ярмарок", "Цар Едіп", "Дон Карлос", "Богдан Хмельницький", "Кам'яний гість", "Черевички", казахський "Жальбир", "Місія містера Перкінса", "Лілея"…
Дуже багато зробив він — і хай над цим працюють мистецтвознавці, а для нас радісно й приємно, що він іще багато дасіть, що йому тільки п'ятдесят літ, що він хоч і білий, та юнак — юнак і душею, і руками, і прагненнями.
Анатолій Галактіонович не тільки театральний художник. Він і блискучий станковіст. Його картини ("Інваліди" та ін.), його портрети захоплювали одвідувачів і наших радянських виставок, і виставок Парижа, Женеви, Балтимора НьюЙорка та інших великих міст.
А. Г. Петрицький — художник, громадський працівник, полум'яний патріот, — він саме в розквіті сил, у розквіті свого чарівного таланту. А це значить, що він нас іще й чаруватиме, й милуватиме, й чимало ще зробить для радянського мистецтва і, головне, для народу. На те він і народний…
ПРО СТЕПАНА ОЛІЙНИКА
Вийшла з друку книжка — збірка гуморесок Степана Олійника "Наші знайомі".
— Напишіть, — кажуть мені,— про книжку "Наші знайомі" рецензію!
А я й кажу:
— Не наганну я нро книжку "Наші знайомі" ніякої рецензії, бо взагалі писати рецензії не вмію, та до того ще й не дуже я люблю рецензії, навіть позитивні, а що вже до негативних, то вони мені простотаки якісь неприємнуваті!
Хай рецензії про книжки пишуть літературні критики, бо вони для того обучаються, а от поговорити з приводу книжки "Наші знайомі", давайте, коли хочете, поговоримо, бо говорити є про що.
Книжка "Наші знайомі" Степана Олійника — хороша книжка..
Хороша вона і тематикою своєю, і мовою своєю, і тоном, і справжнім, глибоким своїм гумором, гумором оригінальним.
Степан Олійник уміє люто покепкувати з ворогів, уміє лагідно зогріти теплою своєю усмішкою радянську людину.
Хто хоче в цьому пересвідчитися, хай візьме й прочитає книжку.
Є в книжці речі сильніші, є слабші… але це вже рецензія! Не вмію!
О. Є. Корнійчук, голова Спілки радянських письменників України, на Другому Всеукраїнському з'їзді письменників дуже правильно сказав про Степана Олійника як про вельми обдарованого гумориста.
На нашому радянському сатиричногумористичному фронті ми спостерігаємо дуже інтересне явище, якого не знала дореволюційна сатира, якого не знає й сатира буржуазнокапіталістичних країн.
В нашій радянській гумористичній літературі народився позитивний герой.
Такий гумор є у всіх майже радянських гумористів (Воскрекасенко, Білоус), але чи не найтоншим майстром такого гумору є якраз Степан Олійник.
Прочитайте у "Наших знайомих" його "Імператора", "Василя Хомича" та інші речі, і ви побачите, що… але це вже рецензія! Не вмію!
Позитивний гумор у гумористичній літературі — дуже цікаве явище, нове, своєрідне, воно розширює горизонти жанру сатири й гумору, дає йому нові шляхи, нові властивості.
Багато ще потрібно нам боротися сатирою з ворогами зовнішніми. Чимало також доведеться нам вкласти енергії в боротьбу з рештками дрібновласницьких пережитків у побуті і в свідомості людей, та прийде ж час, ще весь бур'ян викорчується на землі.
Тоді як: гумору не буде, сміху? Ого, ще й який буде!
Але це буде сміх стверджуючий, радісний, ясний, теплий…
Радянські гумористи його й починають. І серед них — Степан Олійник.
Степан Олійник давненько вже працює в радянській літературі, але якось воно сталося так, що книжки його з'явилися оце тільки останніми роками.
В чім річ?
Не знаю, в чім річ, а проте хочеться звернутися до тих товаришів, кому потрапляють твори наших молодих авторів, початківців:
— Не затримуйте талантів! Хай ростуть!
Один мікробіолог мені говорив, що, коли найбуйнішу лірику покласти в шухляду років на п'ять, вона всихає й перетворюється на сіно, якого навіть кози не їдять.
А коли зашухлядити на такий час збірку найгумористичніших гуморесок, на гуморесках починають бриніти сльози, автор тих гуморесок лисіє, починає ставити своїх онуків навколішки і може навіть до того рознервуватись, що вставить собі вранці жінчині зубні протези, а потім кричить на всіх:
— Чого я рота затулити не можу? Який же з нього гуморист? Затримали, виходить, у зрості!
Із Степаном Олійником цього, хвалити долю, не трапилось, та забувати про це не слід.
Це не значить, що коли до редактора з'явиться молода кучерява людина, подасть зошита з віршами і рішуче заявить: "Я — геній! Ось вірші!" — то обов'язково треба відразу дзвонити до директора видавництва "Радянський письменник", щоб опоряджував літака везти вірші до друку.
Навіть коли та молода людина подасть довідку від кербуда, що, мовляв, мешканець будинку № 40 по вулиці Зеленій Іван Красунь справді геній, що підписом і печаткою свідчиться, і тоді навіть не треба хапатись.
Треба сказати такому "генієві":
— Сідайте, будь ласка! Покажіть язика! Скажіть: "А!" — І так ладиком до нього, ладиком: — Генія, мовляв, ще не видать, а так вроді "щось кудись лізе".
Література, в тому числі і гумористична, делікатна штука: недобереш — погано, перебереш — ще гірше…
Треба, щоб було "саме враз!" І треба, щоб усе було вчасно!
В резолюції Другого з'їзду радянських письменників України відмічено, що "із значними досягненнями прийшли до з'їзду письменники, які працюють в галузі гумору й сатири…".
Я гадаю, що така висока оцінка з'їздом роботи українських радянських сатириків і гумористів не позбиває їм їхніх шапок набакир і надалі вони носитимуть свої шапки скромненько, дужче наполягаючи на тому, щоб більше було таких книжок, як "Наші знайомі".
Я також гадаю, що всі талановиті українські сатирики й гумористи знають визначення ШоломАлейхема, що таке талант.
"Талант, — казав ШоломАлейхем, — це така штука, що коли вона є, так вона таки є, а коли її нема, так її нема…"
Знають вони також і інше визначення таланту — Максима Горького:
"Талант — це робота!"
Наслідком сполучення двох вищепойменованих визначень — "коли він є" плюс "робота" — і бувають такі книжки, як "Наші знайомі".
Дехто з письменників-гумористів замислюється:
— Чому, — мовляв, — сатиру й гумор ставлять на останнє місце? От і в доповіді т.