Думало-думало районне керівництво, а потім замріялося:
— Це ж у нас тепер іще прості літаки працюють на боротьбі із шкідниками колгоспних ланів… А зачекайте, незабаром на ланах реактивні літаки запрацюють… Тільки — рррр! Гуркнуло, смикнуло, майнуло, тільки стежка з туману прослалася! Зирк — а замість довгоносика самий тобі тільки мікроорганізм на ріллі. Та й того не видно! Доживемо й до таких часів… Ніхто тоді тобі голови не морочитиме різними відсталими запитаннями: "А чи відремонтовано кінні обприскувачі?", "А хто ремонтував, що вони так погано працюють?", "А чому мало курей вивезли на бурякові плантації?" Тоді тільки сидітимеш та в телефон: "Знищити довгоносика!" — "Єсть, знищити довгоносика!"
…Гррр! І — нема довгоносика!
З теперішніми літаками теж іще не без мороки: бензину треба підготовити, людей для допомоги і т. д. А тоді — сама тобі ракета, й квит! Доживемо! — задоволено посміхнулось керівництво.
* * *
— Ну, як у вас з довгоносиком? — телефоном у колгосп.
— Знищив половину посівів!
— Як ізнищив?
— А так!
— Пересівааай!
* * *
За кілька часу розмова:
— Як боролися з довгоносиком?
— Та ми більше мріяли…
— А наслідки?
— He дуже! Сувора догана з попередженням, та там іще прокуратура щось пише!
КИІВ — ХАРКІВ
Эх, дороги — пыль да туман.
Пісня
І
На трасі Київ — Полтава — Харків ніякої пилюки нема, нема там і туману, а це ж справжнятаки дорога, шлях. Асфальт! Бетон! Гудрон!
Які це чудесні речі, розіслані на колишніх чумацьких і нечумацьких українських шляхах!
Вони так радують подорожнього, що ну просто в ноги їм уклонитися хочеться!
А ще нижчий уклін передати людям, що будують наші шляхи, їхній чудотворній людській праці.
"Швидка" штука — асфальтова дорога.
Це вам не "цоб" і не "цабе".
Коли ви "цобнете" в Києві, "цабекати" вам доведеться деж аж у Полтаві, а в Харкові — трррр!
І вже нема того, та й ніколи вже не буде, — що от вирвалися ви машиною, приміром, з Києва на Харків, коли ще траса тільки до Яготина досягала. Ну, до Яготина ви дорвалися, а воно якраз дощем полоснуло. От вам зразу й тррр! Вертайся додому!
А то було й так: проскочили трасу, вискочили на грейдер, а тут дощ!
Довелося з грейдера вбік — і зразу по ступиці. Ну, сидимо, кукурікаємо.
В таких випадках одразу з'являється хитрувате обличчя місцевого радянського громадянина, по вінця налитого співчуттям до вас:
— Драстуйте! Що, не берьоть Мартин сього, того, іншого?
— Не берьоть!
— Так-так! Не берьоть, значить? От волики, ті б узяли! Так! Закурить нема?
— Закурюйте!
— Так-так! От що я вам пораю: як підсохне, ви тоді спробуйте, воно, може, тоді й той… візьме. Висихайте, хай щастить вам!
А в самого громадянина сміх із очей так і цвіркає. Траплялося — ніде правди діти, — що волики таки справді рятували.
Картина незабутня: попереду пара полових, а позаду "Побєда": "Гей! Цабе йди, цабе!"
Єдина для вас утіха, що ярмо не до війя причеплене, а до троса: хоч що там собі говоріть, а механізація.
А тепер: ось тобі Київ із Дніпром, а ось уже Лубни з Сулою, Полтава з Ворсклою, а от і Харків з (не при хаті згадуючи) Лопанню!
Швидко, зручно, спокійної
Мчитесь ви вперед, а назустріч вам і "Москвичі", і "Побєди", і автобуси, і різних марок та конструкцій вантажні машини.
Крррасота!
2
Червень. Ясносліпучий гарячий день. Полтавський степ. Обабіч понад трасою красуються жита, пнуться в стрілку озимі пшениці, зеленими й зеленожовтавими килимами стелеться ярина.
Величезні плантації цукрових буряків та соняшнику.
На буряках іде шаровка, проривка, тракторна обробка міжрядь. Буряковища квітнуть, мов білими маками, біленькими хустками дівчат та молодиць. Часто-густо у вікно вашої машини вривається дівоча пісня, з жайворонковим дзвоном переплетена.
Понад шляхом принаймні не помітно забур'янених бурякових та соняшникових плантацій. Садки вже одцвіли.
Буйно цвіте і пахом своїм вас аж задурманює біла акація. Цілі "ліси" понад дорогою цвітом, мов сметаною, облитої бузини.
На луках денеде (на жаль, ще не густо!) "виступають їх не мало — ажаж надцять косарів", цокотять сінокосилки, а то й є вже у валки згребене та й у копиці складене пахуче сіно.
По річечках, річках заводі рясно вкривають жовте латаття та білі водяні лілеї…
А на зелених лугових килимах понад річками, понад ставками табуни гусей з гусятами та качок із каченятами.
Каченята або дрімають на березі, або у воді хлюпочуться, а гусятка зелену травицю смикають: смик! — та на пухнате своє гузенце — ляп!
Багато лошаток пасеться понад шляхом із своїми мамами, — забачить машину, відразу хвоста кандибобером і вбік понад шляхом вітром. А занепокоєна мамаша услід йому голосно:
— Ігогогого!
Вернись, мовляв, дурненьке! Не бійся!
Ягнятка й козенятка вже величенькі, осьось своїх мамів зростом наздоженуть, а по тваринницьких фермах повні пастівники веселих телят: вони і лежать, спочивають, ремиґаючи, і пасуться, і, задравши вгору хвоста, дрочаться.
По селах бачимо повнісінькі колгоспні дитячі садки чудесних наших діточок, а як верталися ми додому в неділю, — і на колодках, і в садках біля хат дуже рясно прикрас кожної колгоспної хати, тих прикрас, про яких Т. Г. Шевченко сказав:
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.
Таким чином, ми з радістю можемо констатувати, що і на Київщині, і на Полтавщині, і на Харківщині (та не помилимося ми, мабуть, коли скажемо, що й скрізь, по всенькому Радянському Союзу) — і по хатах, і поза хатами, і по садках, і по ланах у нас, хвалити долю, не без гормонів.
Гормонів тих скільки завгодно!
І знаємо, де їх узяти ще більше!
З
Їдете ви, значить, з Києва до Харкова.
Під'їздивши до мосту через Дніпро, ви, розуміється, цигарки (як вам не сором!) не викинули, а запхнули її в рукав або між коліна (щось горілим тхне!), щоб не помітили вартові, благополучно (на жаль!) переїхали міст і помчали на Бориспіль.
Бориспіль значно чистіший, як був, і будується.
За Борисполем — Іванків. В Іванкові майорить поки що не клуб, а церква. Далі минаєте Борщі, ліворуч у вас лишається Березань. За поворотом на Березань праворуч і ліворуч — чудесні ліси, де ви колись полювали зайців і лисиць. Нічого ви там не заполювали, бо Ридай, прекрасний гончак, захопився дикими козами і кози його завели десь аж під три чорти. Отже, знайте, що винні в тому, що у вас тоді не було ні пера, ні пуху, були не ви, а дикі кози і Ридай. Не вірите? Спитайте в Ридая.
Вискочите за ліски, перетнете шлях на Переяслав-Хмельницький, дивіться ліворуч. Бачите, вдалині щось таке чорне, високе та тонке у небо ніби встромилося. То димар Яготинської цукроварні. До Яготина від Києва сто кілометрів. Траса Яготин минає. Вона горбом з містком на ньому перекидається проти Яготина через залізничну колію і стелеться далі на Пирятин. Біля Яготина ви перескакуєте через річку Супой. Ну, ви ж знаєте, розуміється, що в Яготині Тарас Григорович Шевченко гостював у своєї приятельки Рєпніної.
Од Яготина до Пирятина степ, степ, степ. Рівний, рівний. Аж до Олексіївни, де невеличка улоговина, з містком через річку Оржицю, і знову степ. Пробігаєте Вільний хутір, Олександрівку, Могилівщину… Аж ось і Пирятин. Траса Пирятин минає, а як хочете, можете заїхати, звернете ліворуч — і в Пирятині.
Далі ви проїздите мальовниче село Велику Кручу, де збереглися й досі кам'яні панські конюшні.
Проїздивши через Велику Кручу, зупинилися випити в буфеті — ну, хай буде — лимонаду, Лимонаду в буфеті не було. Випили, значить, ми і вийшли. Стоїть парубійко, так років йому вісімнадцятьдвадцять.
— Ти, хлопче, — питаємо ми, — часом не знаєш, який тут, у Великій Кручі, пан жив, що ото такі кам'яниці побудував? Ти тутешній?
— Тутешній! Пан, питаєте? А дідько (він, положим, сказав не "дідько", та бог із ним!) його знає, який тут пан був? На біса (він, положим, сказав не "біса", та бог із ним!) мені той пан іздався? А кам'яниці? Кам'яниці — колгоспні!
…Виїхали ви з Великої Кручі, їдьте й дивіться ліворуч. Ви побачите млин. Звичайний вроді вітряк. Так, із звичайного погляду вітряк звичайний. А з погляду літературно-історичного він знаменитий, бо влітку року божого 1951го біля цього вітряка снідав Платон Воронько.
…Далі буде Іванівка (а скільки тих Іванівок на Україні?), озера понад трасою, села Вила, Пишне, Кодобець — і забовваніє перед вами славне місто Лубни.
Назустріч вам мчатимуть дівчата на велосипедах, багато дівчат, ціла валка, вони велосипедами на буряки їдуть, і в кожної з них сапачка.
…Засулля. Місток через Сулу. Праворуч на високій над Сулою горі лубенський монастир, де довгенько перебував "сидачий" святий Опанасій, ріс величезний дуб, що його кора й стовбур дуже допомагали від зубів. Опанасія там уже нема, дуба хворі зуби згризли, а на Сулі під монастирем величезна яма, де водяться такі щуки, такі щуки, завбільшки як… ні, не придумаю. Такі великі.
Лубни зелені, кучеряві… І треба правду сказати, асфальтована траса, що проходить через усе місто, сильно їх прикрасила.'
Як правило, траса обминає великі населені пункти. Обминає вона Яготин, Пирятин, Хорол, Решетилівку, Полтаву, Люботин… Коли хочете не заїздити в Харків, можете поїхати поза містом і виїхати чи на трасу Харків — Ростов, чи на магістраль Москва — Сімферополь.
Перетинає траса тільки Бориспіль, Лубни, Чутове та Валки.
4
…Мчить машина під жайворонковими передзвонами. Обдуває її слобожанськими вітрами, обливають її гарячі сонячні промені.
Хорольщина. Праворуч бачите зеленокучеряве Хоролмісто. Під новим містком тече "Хорол — річка не та". Не видно з містка, чи є тепер у Хоролі раки. А доводилося колись ловити раків в Хоролірічці. Скільки ж їх тоді було, матінко моя! А може, тепер ще більше?! Не було часу стрибнути з мосту у воду по раки! А шкода! Дітлахів, щоправда, в річці більше, мабуть, як раків: купаються.
За Хоролом є село Мар'янівка. Над шляхом на горбочку стоїть школа, а біля школи прекрасний садочок. Школа, як лялечка, очі подорожнім радує: така вона біленька, чистенька, як привітне дівча, з гірки вам посміхається. Проїздивши, обов'язково скиньте картуза, поклоніться тій школі та й вигукніть:
— Привіт директорові! Привіт учителям!
Попривітайте також школу в с. Білоцерківці, що над річкою Пслом розляглося (село).