Ясновельможний, безперечно. Сів на гетьманський "престол" у Київському цирку 1918 року. "Престол", що він дуже хитався, із усіх боків підтримували німецькі багнети німецького кайзера Вільгельма II.
Прогетьманував щось місяців, мабуть, із шість, а то й менше, і, вірний своєму прізвищеві,— скоро впав під ударами робітників, селян та Червоної Армії.
Умів красти золото, на яке й жив потім у Німеччині, видаючи гетьманські універсали до курей, свиней і німецьких бюргерів, що возили йому пиво.
Будував, одне слово, гетьманську Україну…
Про нього співали такої пісні:
Скоропадська Україна — Від Києва до Берліна.
II
Петлюра. Це той "лицар", про якого співали:
Під вагоном територія, А у вагоні директорія…
А потім — і дуже швидко — не стало ні території, ні директорії.
Десь у Парижі на якомусь заштатному кладовищі запетлюрилася директорія разом з двохметровою територією.
III
А потім забандерилося в німецькій касці, викинутій із гестапо…
Об'єдналася фашистівська свастика з жовтоблакитним тризубом…
На німецьких смітниках, та по темних лісах, та по хащах "визволялися" найщиріші самостійники…
IV
Та й пішли вони до хазяїна свого з доповіддю про визвольну свою на Україні роботу.
А з хазяїна лишилися кістки тільки та картуз… Хазяїн "визволився"…
І лишилася одна самостійна й ні від кого не залежна державна дірка…
І крякає над діркою чорний ворон:
— Не тратьте, куме, сили, сидіть уже на дні.
* * *
Визволилася Україна, соборна, Радянська Україна від усіх сdоїх "визволителів"…
МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ
Знаменитий (ох, і знаменитий же!) провід знаменитих українсько-німецьких націоналістів і їхні знамениті (ох, і знамениті ж!) ідеологи системи Донцових, Маланюків та інших донцово-маланюковатих і губами, і зубами, і перами галасували:
— Назад! До 17 століття! Отам наші лицарські, отам наші національні, отам наші сякітакі он які традиції! Що теперішнє?! Що сучасне?! Он тоді були лицарі, а ми нащадки їхні!
Чиї вони нащадки, ми вже знаємо! І ви всі добре знаєте… Прапрапращур їхній, — пан Іуда Іскарійотенко. Це їхній, сказать би, родоначальник. З нього все й пішло.
Тридцять срібляників — це їхня і ідеологія, і філософія. Це — всім відомо. Ми не про це зараз.
Хотілося поговорити про минуле й про сучасне.
Ніхто, ясно, минулого не закреслює, і ніхто минулого не перекреслює.
Минуле — минуло. Було й одійшло.
Було минуле — славне: про нього згадуємо з гордістю.
Було минуле — погане: за нього червоніємо.
А от наряджати сучасне в шати чи 15, чи 17 століття, — давайте з вами подумаємо, що з того вийде…
Візьмемо, приміром, трактор…
Може, й знайдеться де-небудь несповна розуму людина, що галасуватиме:
— Не хочу трактора! Хочу — соху!
Таку людину, — кожний це скаже, — лікувати треба.
Ми за трактор! Та й ви всі за трактор.
Так от і уявіть собі тракториста у широчезних, як море, синіх штанях, у високій баранячій, із шликом, шапці й з люлькою-зіньківкою в зубах.
Підходить такий тракторист до трактора й співає:
Та орав мужик край дороги,
Та воли в нього круторогі,
Гей, цоб, цабе — цабе,
Трррр!!!
Правда, здорово підходить? Та це ще ж і не все! 3 першого ж кроку буде аварія…
Як тільки візьметься такий тракторист заводити трактора, — нате вам:
— Мотор — гррр! Завідник (чи як там його?) чіпляється за широчезні, як море, штани й вириває матню. Трактор стоїть, роботи нема.
От вам і нарядіть сучасне в минулу "традицію"!
Навіть для самостійної державної дірки широкі штани не підходять; зачіпатимуться ж, як у ту дірку тікати чи з неї, озираючись, вилазити.
Та багацько можна було б навести прикладів щодо цього.
Усяка нормальна людина розуміє, що "всякому овочу своє місце…" Але ж це — нормальна людина розуміє…
Минуле — минуло…
В сучасному — живемо й працюємо.
А думаємо про майбутнє. Про наше майбутнє, щасливе, вільне, у вільній сім'ї радянських народів, в Радянському Союзі.
ЩЕ НЕ ВМЕРЛА ВАША ДІРКА
Возрадуйся, самостійна державна дірко, возрадуйся і возвеселися: Гітлер, кажуть, ізнайшовся.
Далеченько, щоправда, аж в Іраку, — але ніби є. Про це я прочитав в одному єгипетському журналі.
— Так що, значить, це вам, братця, голодранці, усміхнеться доля.
Він, Гітлер, гетьманфюрер ваш самостійницький, прийняв іслам і тепер уже не німець, а щось таке, чи то араб, чи то арап…
Ходить там по пустелі й співає:
Не німець я тепер, — арап. Здасться, добре зодягнувся. 1 як воно случилось так — В арапа я перевернувся.
Та це ж вас аж ніяк, мабуть, не дивує, бо Гітлер увесь час був арапомдушогубом, а ви про це добре знали, бо й самі з того кодла, хоч і вважаєте себе за українців…
Арап — це щось таке наднаціональне.
Як його там ізнайти?
В цьому ми вам допоможемо.
Слухайте.
Як вилізете з самостійної державної дірки, озирніться, щоб вас котрась бабуся навильником не торохнула, та й беріть зразу попід шинель трохи праворуч і прямуйте на Грецію.
Чому, питаєте, на Грецію?
— У Греції є такий генерал Вулгаріс. Як ви йому скажете, що шукаєте Гітлера, — він вам дасть по окрайцю хліба й по шматку грецької губки на закуску.
З Греції берегом ідіть на південь до Середземного моря, а там, перестрибуючи з острова на острів (архіпелагів там багато. Не забувайте цього слова. Так і питайте: "Де тут, мовляв, архіпелаги?"), вискочите в Єгипет.
Єгипет ви зразу впізнаєте по Хеопсовій клуні.
Серед Єгипту стоїть височенна-височенна така клуня, що її збудував фараон Хеопс.
Фараон — це на манір вашого кущового.
З Єгипту ви поза Хеопсовою клунею йдіть до Нілу.
Ніл — це річка.
Впізнати Ніл не тяжко: там дуже квакають крокодили.
Крокодилів ви не бійтесь — вони вас не займуть, бо вони падла не їдять.
Сідайте, отже, на крокодилів і перепливайте Ніл.
Переправившись, прямуйте до Суецького каналу.
Як дійдете до Суецького каналу, покладіть кладку й кладкою переходьте в Малу Азію.
Шукайте там Ірака.
Не рака, а Ірака! — затямте це.
Рак — це те, що лізе, а Ірак — це держава.
Скажуть, що Гітлер з Іраку перебрався в Аравію.
От ви й питаєте:
— Де тут Аравія?
Та навіть мале вам скаже, куди йти.
Серед Аравії є велика балка. Йдіть до тієї балки й зразу починайте копати дірки — схрони.
І не гаючись, засновуйте самостійну й ні від кого не залежну державу.
Як копатимете дірки, співайте: "О, майн лібер Августін", — Гітлер почує й прийде до вас, обніме всю владу і заживете в своїй державі.
Доведеться, ясна річ, "перехреститися" на магометанство, та хіба не все одно вам, кому молитися: чи богові, чи аллахові, чи чортові, аби "шмат гнилої ковбаси".
САМОСТІЙНА ВИЛУПЛЮЄТЬСЯ
— Ну, як же тут не воскликнути:
— Радуйся, сороко, радуйся, вороно, радуйся, горобче — великий чудотворче!
До того вже запліднилось на справжню соборну самостійну і ні від кого не залежну державу, що осьось тільки — стукстук! — шкаралупа — трісь! — вона, голубочка, — така ж уже самостійна, така ж уже незалежна, жовтоблакитненьким пушком припушена, — тільки:
— Цівців! Я єсть, мовляв! Вилупилась!
І увесь світ, усі держави, всі дипломати хором як гаркнуть:
— Виизнаємооо!
Ви ж самі тільки подумайте! Сам пан гетьманич (його ясновельможність!) Данило, наслідник і спадкоємець ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського, аж у Канаду виїхали, з дипломатичною метою: "Дайте не минайте".
Чули про гетьманича Данила?
Не чули!
Ну, почуйте. Дуже інтересно!
Павло Скоропадський, по державних німецькосамостійних трудах, кажучи державною мовою, "дуба врізали" й залишили по собі наслідника, свого синка Данила, який і обняв гетьманський престол, з титулом поки що "гетьманича".
Що таке "гетьманич"?
Ну, як би це вам пояснити?..
Як узять на горобця, так це ще не зовсім горобець, а, сказать би, — голоцюцьок.
А на гетьмана вжеїх будуть коронувати потім, як уже вони повоюють древнюю столицю українську — Київ.
Тоді, значить, як вони Київ повоюють, тоді вже, значить, висвятяться на гетьмана.
Усі відьми на Лисій горі ретельно до того свята готуються.
У Канаді пан гетьманич Данило ходять з торбами від Монреаля до Вінніпега й співають попідвіконню, як оті старцілірники:
Я на гетьманство іду, їйбо, гетьманом буду, Ой дайте, дайте мені, Дайте долар хоч один.
Верховний правитель, виходить, є!
Тут тільки не зовсім іще ясно, що ж із Бандерою робити.
Бандера ніби рвонув до Швейцарії самостійну державу будувати.
Там і безпечніше, та й швейцарського сиру легше вкрасти, бо не всі швейцарці ще розшолопали, що воно за їден, той Бандера.
А він і звідтам надсилає привітання самостійній державній дірці:
"Вітаю, мовляв, усіх, хто за самостійну бореться! Тримайся, хлопці! Як пощастить хапонуть грубий кавалок сиру, надішлю і вам! Ох, і смачний! Ваш фюрер Бандера".
Виходить, отже, що верховних аж два: гетьманич Данило і фюрер Бандера?
Чи ж вони помиряться?
Максим Рубай (був такий у дірці за верховного головнокомандуючого всім вошивим військом) подався на дипломатичну роботу, бо послів, послів для самостійної держави треба, та ще послів!
Та не тільки послів, а й міністра ж закордонних справ треба!
Аякже ж?!
Держава ж, та ще й самостійна.
Так ото Рубан чи не на міністра випинається?!
Знову ж таки й тут чи не вийде катавасія, бо й пан Мудрий (цікаво, в якім саме місці в нього мудрість сидить?) теж на закордонного міністра пнеться. Отож він підписав угоду з заграничними поляками про спільні дії.
Теж, значить, кричатиме:
— Чому Рубан за міністра, а не я?.. Рубан у дірці весь час сидів, який з нього міністр! А я за кордоном увесь час був. Усі передпокої знаю, де лизати і кого лизати знаю, де цілувати і куди цілувати — я все знаю.
Як уже вони помиряться, то вже й не сказати.
Послали ще дипломата до Туреччини, бо прочули, що турки широкі штани носять, — якщо вдасться вимолити кілька пар турецьких штанів, то з одної пари можна буде тричотири пари для свого війська пошити, — от військо й буде зодягнене.
Отакіто діла самостійні й незалежні…
ВОЛЮНТАРИЗМ І ВОЛЮНТАРИСТИ
(Щось, очевидно, з філософи!)
Волюнтаризм походить од латинського слова "voluntas", що значить — воля, хотіння.
Ідеалізм (кажуть, що єсть такий напрямок у філософії) поділяється ніби на філософічні "піднапрямки": пантеїзм, раціоналізм і волюнтаризм.
Сьогодні нас пантеїзм і раціоналізм не цікавлять, а сьогодні нас інтересує "волюнтаризм"…
Що ж воно за такий піднапрямок — волюнтаризм?
Це — коли люди чогось дуже хочуть.
За основоположника волюнтаризму на Україні вважається Стецько з "Сватання на Гончарівці", який сформулював цей філософський піднапрямок такимо чином:
— Гиги! Мамо! Каші хочу! Каші, каші! Гиги!
Мама каші Стецькові дала, Стецько своє хотіння (волюнтас) задовольнив, і замовк, і почав лускати горіхи, але підслухав цю сцену українськонімецький "філософ" Ленковський, вдарив себе в лоба та аж підскочив:
— Тисячоліттями шукалисьмо філософської основи обгрунтувати, чому саме українськонімецький язик найкраще може лизати гестапівські чоботи, і не знайшли! А от "Стецько" знайшов!
З того й пішло.
Спочатку цей філософський піднапрямок так і звався: "стецькізм", але що таке "стецькізм" розуміли тільки на Гончарівці та ще по тих місцях, де виставляли славнозвісну комедію Григорія КвіткиОснов'яненка.
На міжнародний масштаб "стецькізм" не випнувсь.
Думали довго, як би його, щоб на латинську мову, щоб так, як у людей.
Міркували так:
— Стецько каші хотів?
— Хотів!
— У Стецька, значить, що було?
— Хотіння!
— Що це таке "хотіння"?
— Воля до їсти!
— Стійте, стійте! "Воля до їсти?!" А якби він не їсти, а чогось іншого хотів?
— Це не важно! Аби хотів! Аби було хотіння, воля! Як полатинському "воля"?
— Волюнтас!
— О! От і вийде, що Стецька просяк "волюнтаризм", а ваш Стецько — волюнтарист! Це вам уже не "стецькізм".
Такимо чином за ідеологічну базу українськонімецьких націоналістів і було визначено філософський піднапрямок — волюнтаризм, який, крім назви, нічим іншим од бувшого "стецькізму" не відрізняється.
Побігли до гестапо.
— Волюнтаризм — наша ідеологія! Хотіння! Ми, — гиги, — хочемо!
— Що ж ви, — гиги, — хочете?
— Ми хочемо державу! Хоч невеличку, хоч видимість держави!
— Держави хочете?
— Держави!
— А хіба ми вас не держимо?
— Держите!
— А ви держіться, коли ми вас держимо!
— Та ми вами держимось, спасибі вам, так не виходить волюнтаризму, бо волюнтаризм — це ж хотіння, і ми хочемо, бо ми ж волюнтаристи…
— Так що ж, ви держаться, виходить, не хочете?
— Ні, ні, хочемо, хочемо!
— От вам і хотіння! От вам і волюнтаризм! Пст!
У Харкові, на холодногорському цвинтарі, де поховано основоположника волюнтаризму Стецька, темними ночами чути стогін із Стецькової могили:
— З твоїми волюнтаристами! Був би знав, і каші б тої у мами не прохав!
І ЧОРТ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ…
У новорічну ніч зібралися біля верховної охорони всі отамани самостійної і ні від кого не залежної дірки на велику нараду.
На нараду прибули: Бандера, Мельник, Шмуляк, Мудрий, Левицький, Чуйко, Базяк та ще чоловіка зо три з державних самостійної дірки мужів.
Перед нарадою прийняли парад збройних дірчастих сил.
Перед отаманом продефілірувало аж одинадцять чоловіка немоторизованої піхоти, прогарцювали верхи на осинових кілках два чоловіка кавалерії, а ззаду йшов пушкар з бузиновою пукалкою — це самохідна артилерія.
Парад приймав сам Степан Бандера, а командував парадом сам Андрій Мельник.
Василь Шмуляк, як голова національного в дірці комітету, стояв і кивав головою:
— Тактак! Наша бере! З такими орлами та з такою технікою ми від Карпат аж до Дону всіх і вся повоюємо!
Після урочистого параду спустилися у верховну схрону на новорічну велику нараду.
Нарада мала бути програмова.
Треба було вирішити основне і найголовніше питання:
— Кому в наступному році продаватися?
— Дозвольте слово щодо порядку денного? — прогугнявив Бандера.
— Прошу! — сказав голова.
— Маю додаток до порядку денного!
— Прошу! Бандера одхаркався:
— Порядок денний, на мою думку, має бути такий: перше — "Кому в наступному році продаватися?"; друге — "За скільки продаватися?"
— Хто з цього приводу хоче висловитися? — запитав голова.
— Я! — крикнув Андрій Мельник.
— Прошу!
— Я проти додатку до порядку денного.