Ну, просто й сік той якийсь ніби гіркий, ніби весь він не з радісного поту селянського трудового, а ніби на йогб впала найгірша краплина, гіркагірка та важка, що від захеканого серця селянського на чорну ріллю котиться…
І замислилося жито…
А потім тяжко зітхнуло та й каже:
— Ще ж і на попа наливатися треба, і на дяка, і на паламаря, і на преподобних, і на богоносних, і на рівноапостольських, і на великомучеників. От народ! Живими були — їли, а на мощі попереверталися — ще більше їдять!
Та похитало жито сумно колосом, та само до себе:
— Наливайсь, наливайсь! І на попа наливайсь! Може ж, колинебудь хоч не я, так онуки мої не наливатимуться…
Наливається жито… На всіх наливається.
* * *
І озима пшениця наливається. Наливається й стогне…
Застогне колосом зеленим і валиться, під колінце підкошена.
Біленький черв'ячок звалив її.
Упаде пшениця, уткнеться колосом у землю вогку й ридає: — Принцесу, — плаче, — Гессенську Алісу з чоловіком Миколою II, з дітьми, з камергерами, з флігельад'ютантами, з генералітетом, з правительствующим сенатом перемогли, а мухи гессенської не переможуть. Хазяї! Щастя, — каже, — твоє, хазяїну мій любий, що стебло в мене не таке, як у будяка. Підняла б я тоді сорочку та по тому місці, яке чухаєш: раз! раз! Не засмічуй поля! Переори стерню глибоко! Вилущи стерню! Роби все вчасно! Не знаєш сам, що робити, — агронома спитай! На дослідній станції довідайся! Та колючим його стеблом, стеблом!
І плаче озима пшениця…
А гречки цвітуть, та пахнуть, та бджілками дзвонять:
— На гречану кашу прем, на гречану кашу прем! Дзень! Дзень!
А ярова пшениця важко:
— А я на книші! А я на книші!
А ячмінь вуса довгого випустив, голову похилив та до мене:
— А йди сюди поміряй… Чи до жита не дорівнявсь?
— Дорівнявсь. Так із тебе ж яшники! Куди ж ти лізеш? А він вусом:
— Шшш!
Мовляв, геть! Яшники теж не погано, коли з салом чи з сметаною. А од мене й свиня як свиня й корова як корова…
— Правильно! Рости!
Повертався я додому, так вони всі — і жито, і пшениця, і ячмінь, і гречка, і просо — як гаркнуть:
— Уродили! Уродили! Уродили!
— Ну й добре, кажу, зробили, що вродили!
— Ми, — кажуть, — уродили оце. Так тепер сила всякого люду до села "лицем повернеться"… Перекажи, будь ласка, там, де слід, щоб лиця підходящі поверталися… Хай там "Сільський господар", Хлібопродукт, Держбанк, Українбанк… Щоб поменше отих хапунів, що на базарах та на ярмарках з воза клунки тягнуть. А як їхатимуть ті, кому слід їхати, то щоб на зсипищах до дванадцятої спали, а потім щоб чай пили та щоб хазяїна нашого за квитками до полудня ганяли, а ми щоб на возі лежали…
— Перекажу!
А сонце гріє… А вітрець віє…
От тільки волошок по житах небагато… Для тих, що в біленьких платтях, на полі нецікаво: саме жито. Хай не їдуть…
І ВУЦВК, І РАДНАРКОМ, І ДЕРЖПЛАН, І У ЕР, І… І…
Одне слово, сільська Рада, а найчастіше просто собі "спадком".
Над нею, над установою тою, червона вивіска, з серпом та з молотом, а сама вона — невеликий, залізом критий будинок, а круг його дерева… То парк… І не простий парк, а князівський, і будинок не простий, а князівський…
А тепер сільська Рада…
Буває…
За Радянської влади, як той казав, усього буває…
Он у тій кімнаті, де голова править, може, колись "дійсвительний тайний" сидів, а тепер голова сидить, і зовсім не "тайний", а видать його з усіх боків…
А як ліворуч, де, розповідають, її сіятельство будуарились, — там селяни книжки читають і на князівському роялі бринькають, бо там хата-читальня…
Колись там княжата плодились, а тепер там свідомість "плодиться"…
Буває…
Князі Ширинські-Шахматови селом цим колись володіли… А тепер воно наше… І парк наш, і поза парком наше, і перед парком наше, і туди наше…
Колись було:
— Чия земля?
— Калитчина.
А тепер:
— Чия земля?
— Наша… Буває…
Так і оцим селом, що на горбі за парком, і самим парком, і отими полями, що поза селом парк той квітчають, — усім оцим селянським скарбом ота сама сільрада править…
Чотири тисячі п'ятсот чоловік населення під цією сільрадою…
Сидить у їй голова, сидить у їй секретар… Сидять уже, як сонце тільки зза обрію витикається, і сидять іще, як сонце вже за обрій ховається… Сидять і пишуть… Пишуть і говорять…
Тут нема з 10ї до 4ї, тут до десятої і після четвертої… Тут нема "без докладу не заходити", а тут тільки рип:
— Здрастуйте!
— А подивись, скільки там ти мені продналогу нацокав? Подивись…
— А скажи мені, як ото воно з отою лучкою, що за Хоминою пшеницею ріжком пішла?
Скажи…
— А може б, оце ти нас повінчав сьогодні? Вінчай…
— Дід сьогодні приставилися… Ховай…
— А мені бог доньку вчора послав! Хрести…
І за попа, і за дяка, і за диякона…
Все оте в цім будинку невеличкому, залізом критому.
Скільки в столиці є наркоматів?
Скільки в столиці є комісій?
Скільки в столиці є комітетів?
Всі вони, пошли їм боже здоров'я, урядують…
Всі вони пишуть так:
— Усім губ…
В губах папірці ті по відповідних відділах… Відділ той чиркчирк:
— Усім окр…
В окрах усі папірці по відповідних відділах… Окри ті:
— Усім рай…
В райях всі вони по відповідних відділах… Райї ті:
— Усім сіль…
І отут ота хмара з усіх відділів висипається перед головою чи перед секретарем отакою купою…
І сидить голова в невеличкому будинку перед невеличким столиком і дивиться на ту купу паперу писаного…
Він і Наркомос, він і Наркомзем, він і Наркомздрав, він і Наркомвнусправ, він і Наркомюст, він і УЕР, він і Держплан, він і ЦСУ, він і ТАПУК, він і Доброхем, він і МОДР, він і ДОБРОБУТ, він і трест, і синдикат, і Наркомфін, і ВУЦВК…
Йому й косити, йому й полоти, йому й на пар орати, йому й на зяб орати…
І все йому "за особистою відповідальністю" й "негайно"…
Їй-богу, по тридцять п'ять окремих папірців сільрада на день одержує…
А ще ж і неписьменності всієї не ліквідували…
От запишемо, як ліквідуємо!
"ВІВЧАРСТВО"
"ВІВЧАРСТВО" — це значить викохувати вівці… А вівці тварина, як ви знаєте, дуже корисна, бо дає молоко, дає вовну, дає хутра овечі, дає баранину, дає ягнята, а ягнята дають смушки, смажене ягня й шашлик…
Користі з овець чимало, а викохувати їх справа для господарства прибуткова.
І викохують хазяї вівці… Викохувати вівці діло не мудре.
Упасти їх легко, і стригти їх не тяжко, і в зимі їх годувати не велике діло, бо їсть вівця щонайгрубіше сіно, і тре вівця і бур'ян, і солому…
І з вовною мороки небагато: пострижи, помий, помикай, попряди, потчи… І все…
А з "бараниною" та з "смаженим барашком" — не робота, а іграшка: бери і їж…
Отже, виходить, що вівчарство діло не тяжке і не хитромудре…
Одна тільки у вівчарстві є штука, що до того заморочує голову, до того мучить вівчаря, що:
— Або заріж, або вмру! Та їй же богу, отут ляжу й умру! Штука ця — баран.
Потрібний він на якихось там дватри дні для твоїх десятка овечок, а держи його цілий рік!
Не держатимеш — ягнят не буде…
Держатимеш — годуй його, ірода, цілий рік…
Та то ще нічого — годуй! Ні, ти встеж за ним, щоб він на дурницю чужі вівці не повалував!
От у чім заковика!
Ти ж держиш барана, а п'ятдесят хазяїв не держить, на твого надіються… Підеш до їх:
— Здрастуйте!
— Здрастуйте!
— Баран там мій ув отарі ходить… Так треба це, щоб похорошому… Ягнята ж і у вас будуть, а годувати мені самому! По тридцять копійок од вівці — тоді хай ходить…
— Та… І за віщо там по тридцять копійок?
— Як за віщо? За ягнята!
— Будуть і так!
— Так знайте, що не буде ягнят!
— Та…
Отут і починається…
— "Воспреп'ятствувать!"…
* * *
— Ший, жінко, баранові фартуха!
— Не хотять платити?! Що воно й за народ такий… І шиється на барана фартух…
Іде баран ранком ув отару, як "чистая горничная". З фартухом…
Дуля у вас буде, а не ягнята!
* * *
Приходить баран додому.
Тяжко баран дихає, лоб у нього мокрий, роги набакир, фартух на боці, ноги волочаться… Уконтінтувавсь!
— Прив'яжи й не пускай! Не пускай, хай у хліві стоїть! Прив'язали барана…
— Піди поклади баранові сіна!
А на майдані якраз вівця мекнула.
Баран "прижки у вишину"! На приз! Ясла по хліву, як авто їздять!
Хазяйка з сіном, а він її:
— Бац!
Летить з хліву хазяйка, а за нею сіно, за сіном баран, за бараном ясла…
— Од'яжи, бо вб'є!
Цюк сокирою по налигачеві, і баран, як "Горе-Прочь"[1] через тини, через городи — на майдан! Ммме!
Або заріж, або вмру!.. Їй же богу вмру!
* * *
Так, ото найтяжча у вівчарстві справа держати барана й не пустити до чужих овець! А решта — дрібниці.
"МОЛОЧАРСТВО" (Ідилія)
"Тихесенький вечір на землю спадає…" Це щодня… Такий уже того вечора тихесенького обов'язок…
Корівки додому йдуть, головами покивують, хвостами помахують…
Телятка за корівками біжать, помукують…
Пастушки за корівками йдуть, матюкаються…
У дворі Маринка Ваську чукикає, примовляючи:
— Цить, Васильку, цить! Мама корову видоять, моньки дадуть! Цить, Васильку, цить! Та замовчи, кістка тобі в горло!
Батько з луки прийшли, на призьбі сидять, цигарку із "Товарищ, строй воздушный флот!" крутять… Курочки на вгороді гарбузи вигортають… "Тихесенький вечір на землю спадає…"
Мама зараз корову доїтимуть…
— Миню, миню, миню! Стій, гніда, стій! Тррр! Стій! Та стій, бодай ти в ката в стовпах стала! Пилипе, та йди подерж, доки видою!
— Тррр! (Це Пилип).
Мама сіли, за дійку вхопились — сіп!
— Виссало! Ой, рятуйте! Знову виссало! А бодай же твого сукиного сина путь погибла! Гони! Пилиипе! Виссало! Гони, бо теля пропаде!
— Хай воно тобі здохне! Сама гони!
— Гони! Гони теля, а я того сучого сина ганятиму! Куди ж ти дивився, тобі б повилазило?1 Кажи, га?!
— Та, їйбогу, не виссало, я ж дививсь! То воно само виссалось!
— Рибу тобі вудити, сучий ти сину?! Я тебе повудю! Я тебе повудю! Куди ж ото ти тікаєш?!
— Їй-богу, не висисало!
— Прийдеш, шкуру спустю!..
"Тихесенький вечір на землю спадає…" Тато теля на корді гонять:
— Брички! Брички! Брички!
— Гони, Пилипе, бо пропало теля!
— Та гоню!
— Пилипе!
— Га?
— Гониш?
— Гоню!
— Виссало?
— Хай воно йому здохне!
— Та ти сам би оце випив глечиків зо три, щоб недаром бігать!
— Іди к чорту!
— А я тобі казав: вимасти дійки кізяком — не виссало б!
— А я тобі казала: зроби з гвіздків намордник — не виссало б!
А лелека стоїть на одній нозі на хаті, дивиться на хазяїв, сміється й думає: "Якби оце вимазати хазяїна в кізяки, а хазяйці ремінець із гвіздками почепити, — молоко було б!"
"Тихесенький вечір на землю спадає…"
Виссало!
КОСОВИЦЯ
Коли трава в'яне…
Тоді вона сіріє й жовкне, і стебло її зморшками береться, і нема в ній життя, отого життя, що й зі стебла, і з листа зеленого силою дзвенить…
Тоді хилить трава голову й чекає…
Вона, мабуть, знає, що прийдуть білі штани й біла сорочка, що дзенькатиме від мантачки коса, що з отої дірки, що під брилем, вискочить:
— Господи, благослови!
І гостра криця в стебло впнеться… А трава ляже на бік у покоси, й засохне.