Зайшла на склад.
— Скільки у вас цукру? — питає в завідателя.
— Шістсот пудів.
— А не можна переважити?
— Можна. Переважили.
— Скільки?
— Шістсот двадцять! Але справді шістсот, бо ті двадцять із усушки, утечки і з розсипки набрались,
— Запишіть, що у вас на сьогодні не шістсот, а шістсот двадцять пудів!..
— Як?! Інструкція… Не можу ж я проти інструкції… — Запишіть.
— Гм… (Це — один член правління).
— Гм… (Це — другий член правління).
— Гм… Гм… (Це — бухгалтер).
А помічник бухгалтера, так той просто запротестував:
— Це проти інструкції… За інструкцією усушки, утечки й розсипки має бути такийто відсоток… Записати не можна… Треба до центру, як центр…
Інцидент.
— Катерино Петровно! Ми оце, члени правління, порадились поміж себе та й вирішили прохати вас узяти культурноосвітній відділ… Робітник ви дуже хороший і дуже для нас корисний… І цінимо ми вас. Тільхи для такого діла, як торговельна справа, досвіду у вас іще небагато… Попрацюєте, придавитесь — з вас прекрасний буде кооператор-оператор… Ви не гнівайтеся… Інтереси справи…
— Та ні… Я нічого… Мені все одно, де працювати.
Бачив я колись Катерину Петровну.
— Ну, як живем оможем о?
— Підкачала, голубе! Нема досвіду. Вчусь! Придивляюсь!
А оце вже давненько не бачив Катерини Петровни… Як там вона, не знаю… І по газетах не чув щось про неї… Так тільки на одну замітку й натрапив:
Де жінка в кооперації — там розтрат не помічається.
А про Катерину Петровну нічого не знайшов.
ПРО ДІТОЧОК…
Що таке діточки — ви прекрасно самі знаєте…
Господові милосердному молимся ми усердно й щиро, і він не забуває нас своєю милостію: посилає діточок справно, щороку, а іноді, спасибі йому, й по двоє…
Так що, як висиплять улітку на вулицю в самих сорочечхах у "бакшу" гратись, то ніби хтось хур із десяток білих гусей висипав…
Рясненько в нас на селах діточок, бо грунт у нас для цього підходящий…
І лекцій про те, як збільшити "врожай" на дітей, ніхто не читає, ні тракторів для цього не треба, ні ранніх парів, ні багатопілля, а така "інтенсифікація", що дивишся тільки та радуєшся…
На населення, видать, ніколи голоду не буде…
А от уже коли придивишся, як росте дитина, доки "в колодочки вб'ється", доки само "аліменти" починає платити, то доводиться визнати, що можна було б і краще…
Одбиваються на дитячому організмові нестатки та неорганізованість життя нашого селянського…
"Кушають" наші дітки влітку, коли тато з мамою на роботі, і блекоту, і болиголову, і багацькобагацько кізячків: і гусячих, і курячих, і свинячих…
А воно, як ізгадаєш, не дуже смачно…
Хто не куштував, хай покуштує: значно гірше це все і від пирогів, і від пампушок, і від горішків…
І обдимає від цього всього здорово, і блюєш од його так, ' ніби тебе навиворіт вивертає…
А потім школа…
А 'в школі?
У школі які умови для діточок наших?
І дме іноді, і свистить, і чадно йому, і холодно йому…
А на його дитячім організмі це не відбивається?
Ой, одбивається! Та ще й як одбивається…
І ходять діти бліденькі, ходять діти худенькі, кволенькі…
І шкода дивитися на них…
І так іноді ляснути хочеться, а по чому ж ти його ляснеш, коли ляск той такий, ніби по лаві вдарив… Не гаразд із дітками… Увагу на них звернути треба…
Подумати та погадати та зібратися і заснувати товариство таке, щоб поліпшити здоров'я дитяче…
Та позакладати ясла та лікарські порадники та подбати, щоб у школах дітям здорово та любо сиділось.
Дітки будуть здорові!
Ляснеш — а воно аж виляски підуть.
І серце батьківське радуватиметься…
Коли теля, приміром, вибриком на леваді,— милуєтесь же? Іч, мовляв, яке? Ну й телятко!
А хіба не приємніше, коли дитина завжди весела й "вибрикує"?
Дитина! Не теля!
Отож давайте візьмемось, щоб у нас діти "вибрикували".
СТЕПАМИ ТАВРІЙСЬКИМИ
/Подорож/
Степи таврійські…
Хто з нашого люду не знає їх?..
Степами тими безмежними колись запорозькі козаки-вершники скакали, потім чумацькі вози степовими шляхами рипіли, по сіль та по тараню гейкаючи, а потім…
Потім залилися степи пшеницею буйною, уквітчалися селами та хуторами, табунами коней, отарами овець, чередами худоби рогатої…
І не скакають уже тепер ними козаки запорозькі, не риплять вози чумацькі…
Трактор торохтить по степах по Таврійських, електрика блимає, пробігає авто, ховрашків та орлів степових полохаючи…
МЕЛІТОПОЛЬЩИНА…
Рівно… Так рівно, як на долоні… Так рівно, що ні об віщо зорові вашому вдаритися, і летить той зір на десятки верстов — і вперед, і назад, і ліворуч, і праворуч — і тільки іноді наткнеться десь у блакитній імлі на хреста церковного й зупиниться там…
Тамтам он десь хрест бовваніє…
— А скільки ж верстов он до хреста до того? До церкви?
— Та Еерстов, мабуть, із двадцять!..
На двадцять верстов зір ваш просторінь степову обіймає… Рівно…
Стіл перед вами зеленою пшеничною скатертиною засланий…
Торохтить гарбамажара, підтюпцем гойдаються коні, розсипають бите скло пісень жайворонки, плаває блакиттю орелстеповик, шарахаються в нори ховрашки перелякані…
Ловиш десь над дорогою хоч кущик споришу нашого… Нема…
Понад шляхом не спориш, а синець степовий бліденькою синькою з листя бризкає… А навкруги пшениця зеленіє… Росте праця селянська, хазяйське око радуючи… І ні деревця тобі ніде, ніде ні кущика… Степ…
Села степові… Хутори степові…
Голо… Ні садка, ні деревини… Не росте дерево на землі степовій… Широкі вулиці… А на них хати селянські… Глина… Стіни з глини, дах із глини, тини з глини, хліви з глини… Здерідка тільки якесь подвір'я черепицею зачервоніє… А так — глина…
Великі дворища… Мало не в кожнім дворі — жатка… Видно віялки, граблі кінські, плуги, букери молотарки… Реманент сільськогосподарський…
Кріпко степовий хлібороб живе… Не підводить степова пшениця… Хоч і дахи на хатах глиною прибиті, хоч глина й обгортає товстим шаром комори, та, проте, видно і під дахами тими, і по засіках по глиняних ще товщим, як глина, шаром восени зерно пшеничне лягає…
Воно степовикові й за садок, і за холодок… Воно літом холодить, а зимою гріє…
В кожнім дворі коні… В кожнім двору тачанки… Коней по двоє, по троє, по четверо… Є й по п'ятеро… Є й по більш… Степові коні… Їздять добре, бо є куди поїхати, є чим поїхати, і є на чім поїхати…
А лошат?! Степова земля, видать, не тільки на пшеницю щедра… Степова земля й лошата щедрою рукою по дворах сипле…
А поза селами череди! А поза селами отари! На траві на степовій худоба степового селянина викохується.
Ех, і випаси ж! Степові випаси! Є де й наїстися, є куди й подрочитися…
Ходять череди, молоком наливаються!
Ходять отари, вовну нагулюють!
Простір!
* * *
Село Покровка… НовоТроїцький район на Мелітопольщині… Як і скрізь по степових селах, глина та здерідка тільки черепиця…
Як і скрізь голо: нема дерева…
Хати, а поза хатами ожереди з соломи великі…
Селянський будинок… А на ньому афіша… І на сільській Раді афіша… А на афіші на тій хтось когось на хресті розпинає.
ВБІСТУПЛЕНИЕ ИЗВЕСТНОГО ГИПНОТИЗЕРА ГКЕЗДЙЛОВА
Будет демокстрироваться Распятие на Кресте
То Покровка розважається.
"Распятием" політосвітню роботу в селянськім будинку провадить.
Кого той "известный" Гнєзділов розпинатиме, невідомо…
Було б добре, коли б насправді розп'яти завідувателя того будинку та разом із ним і культосвітню комісію…
Спробували б вони, як ото воно на хресті висіти, може б, тоді й вишукали розумнішу розвагу для "уверенного їм населення"…
А то воно якраз великдень…
Воно, очевидно, й пристосовано до такого підходящого дня оте "распятие"…
Допіру минув "страшний тиждень", коли господа нашого Суса Христа, сина божого, ГанноКайяфа, розп'яли, а тепер, мовляв, подивіться, як це в натурі було…
Так хотілося подивитися, як ото воно там у Покровці розпинають, та заніколилося якраз… їхати далі треба…
* * *
На Чурюк!
І котить мажара далі степом, торохтить шляхом, синцем заквітчаним…
Чурюк — острів на півдні Мелітопольщини… Там, за Чурюком, через невеличку протоку, вже радянський Крим витикається…
Сиваші, Гниле море, той острів обхоплює…
А Гнилим морем зветься північна частина Чорного моря, затоки, що в Мелітопольщину солоною водою врізується…
І Гниле воно через те, що солоне без краю, й нема в ньому ні риби, нічого… Не виживає у воді тій ніщо, крім рачків якихось манісіньких, що міріадами кишать у зеленкуватій воді…
Чайки скиглять над морем, свистять кулики та блищать на сонці над водою хмари сніжнобілих мартинів…
Село Чурюк притулилося над затокою… Невеличке, дворів, може, з півсотні, може, з сотню… Таке село, як і всі степові села.
А далі гребля через затоку з глини та з соломи…
А за греблею за тією село Петрівка… Рстаннє вже село… Далі острів, частиною розораний, частиною під цілиною… І далі протока й Крим…
* * *
— Трру! Драстуйте!
— Драстуйте!
— Як живете-можете?
— Помаленьку!
Зупиняюсь в хазяїна… Середняком зветься… Велике подвір'я… Велика хата, з прибудованою до неї стайнею. Пара коней… Чотири корови…
— Ну, як живеться?
— Та нічого…
— Росте? Родить?
— Та потроху…
У сінях сепаратор. У дворі жатка…
— А скільки земельки?
— Та слабкувато… По три десятини на душу… Малувато земельки…
— А "душ" скільки?
— Батько старі та мати… Та я, та жінка… Та брат… Та троє діточок… Та й усе…
— Слава тобі господи…
— Та так… Та тільки ж стиснєніє нащот землі… Своєї ж ото обмаль, доводиться з фонду підорекдоеуБати'…
— А скільки ж з держфонду підорендовуєте?
— Та скільки підняти зможем… "Нічого, — думаю собі,— "стиснєніє"…"
Народ червоний, вітрами обвіяний, солоною водою обхлюпаний. Солоний народ… Степовий…
— Більше біля скоту ходимо… Масло продаєм… Худобу… За літо викохаємо на випасах, а восени продаєм… А потім знову купуєм занехаяний, випасемо і продаємо… Народ ми бєдной…
— Дай господи всім таким бідним бути…
— Та воно той…
— Та той же… Отой…
* * *
Кріпкі хазяї степові… Дебелі хазяї… На ноги стає земля степова радянська… Пшеницею дзвенить, травою степовою шелестить, молоком пахне… Засіка українська — Мелітопольшина…
Ех, степи таврійські! Степи радянські!
Цвітіть цвітом буйним, селянство з робітництвом радуючи!
"ТЯЖОЛІ БРЕМЕНА"
І шити, й мити, й вибирати…
Одне слово, такої мороки за Радянської влади, що й не говори…
— Ну от… З'їзд Рад…
— Пожалуйте держазні діла рішать… І зразу тобі:
— Промисловість… Раз!
— Сільське господарство… Два!
— Бюджет… Три.
— Культурноосвітня справа… Чотири…
— Безробітні… П'ять!
— Безпритульні… Шість!
Та душеньку ж ви мою помилуйте! Ех! Проминули часи хороші! Сидиш собі дома… Нічого не знаєш… Земський начальник є… Пристав є… Урядник є… Стражників хоч греблю гати… І всі за тебе роблять….
А твоєї й роботи, що повів коров'ячку на ярмарок, податок заплатив, ходи собі тоді та тільки шапку скидай… Іде пан — шапку з голови… Іде стражник — шапку з голови… Іде пристав — шапку з голови…
Іде врядник — за комору не встиг сховатись — шапку з голови…
Більше шапці було роботи, як тобі… Землі не було — гуляй собі!
Та на що вже їсти! Сказать, робота вже ж така, що всякий може її робити, й по університетах не вчившись.