Стоять над Пслом осокори високі, стоять дуби, стоять вільхи, кущиться лоза під кручами… І всі вони схилилися своїми кучерямивітами над зеленоблакитною стьожкою і дивляться в неї, мов у свічадо, вітром причісувані…
А од лівого берега аж он попід гору луг послався… Там копиці стоять сіна пахучого, там місцями пшениця спіє, соняшники похилили важкі жовтаві голови, щільним муром молоденькі кавунці та дині обступивши…
На лузі на тім Псьол навесні гуляє, землю поїть, рівчаки прорізує, ріллі виполіскує, а погулявши, вертається до круч до своїх і тече, лагідний, несе до Дніпра до старого прозору воду свою…
Правим берегом ліс шумить… Над лісом шуліка кружляє, бо в лісі тому озерця Псьол навесні позалишав, там в очереті качка причаїлася з каченятами. На неї шуліка чигає…
І аж до Юрок ліс… І отуди аж до Манжелії правим берегом ліс шумить… Шумить шумом лісовим, привітним…
Тим шумом своїм ліс селян вітає, хазяїв своїх втішає…
А нещодавно шумів ліс зловісним, ляскав куцаками, нагаями та бомбами бандитськими…
Тоді страшний ліс був…
Тоді не було в ньому спокою, не було в ньому привіту, тоді там за дубами смерть зуби вишкіряла, народ трудовий полохаючи.
Ох, скільки ж їх було в тому лісі! Кишіло бандами… Та як узялися незаможники з Червоною Армією, — нема їх тепер.:. Як нагнали раз на Псьол — скільки їх тоді води у Пслі понапивалося.
Тоді Псьол за бандитське кладовище правив…
Приймав, топив і плив собі далі…
Скільки їх у Пслі?!
Він не знає… Йому не цікаво… Він не рахував їх… Він тече собі далі й усміхається, бо радий, що не ляскають на його берегах куцаки, не рвуться бомби, не чигає ні на кого за верболозом страшна смерть…
Пливе Псьол…
І однаковий він скрізь… І дивишся на нього: мов і глибоко, мов і не глибоко…
От тут не глибоко, а крок далі — дна нема… А зверху однаково…
І з того, хто його не знає, поглузувати може…
— Дівчата, тут перебрести можна? Тут, кажуть, брід!
— Брід! Можна! Тільки які ми вам дівчата?
— Ну молодиці! Не все одно?!
— Все, та не все!
— Можна брести?
— Можна. Тільки глибоченько. По плечі. Треба сорочку скидать…
— То й скину…
Скидає дядько все, що є, загортає в вузлик, вузлика того на голову і бреде…
— Так глибоко, кажете?
— Та не мілко.
Бреде дядько, руки на голову задрав, а молодиці аж падають на тім березі…
— Та де ж глибоко, коли тут по кісточки?
— Далі буде глибше.
Бреде дядько, а молодиці лягають з реготу. Піддурили дядька, бо глибше, як по кісточки, нема в тім місці.
— Чого ви регочетесь, на кутні б ви реготалися?
— А може б, ви, дядьку, ще й картуза скинули? Хахаха!
І Псьол усміхається, бо разом із жінками дядька піддурив…
Він не соромиться, що там тільки по кісточки… Він знає, що трохи далі,— там уже безодня.
Там — яма… Глибокаглибока яма… А в ямі тій "сом живе"…
— Там такий сом живе, ну не менший, як оцей мій човен… Я його вловив був раз. На гак зачепився. Так він мене як ухорив, так пер з човном аж отуди на Панькову… Як пароплаві Злякався я і одрубав мотузка… Думав, що пропаду. їйбогу, не брешу.
Тече Псьол…
Тече, на сонці вилискує, землю поїть, ліси годує і око радує… Хай тече…
"РИБКА ПЛАВАЄ ПО ДНУ"
Риба — в Пслі…
Отак течетече спокійно Псьол, і раптом серед його тільки:
— Ллясь!
Так крулсала по воді й побігли… То риба "балонулась"…
Риба в Пслі любить "балуватись"… Там її до гибелі.
— Ох і риби ж у нас у Пслі! Як хмари!
Ну, а вже ж і любить люд православний рибку впіймати! І ловлять…
— Ну як, Іване Семеновичу? Клює?
— Та щось не чуть. Скоро клюватиме… Така, оце бачу, прикмета, що об'язатілно заклює!..
— І таки й ловите іноді?
— Та ловили… Колись так ловили, що насилу було додому дотириш… Лящ — по пуду! Коропи — по пуду! Марена — по пуду! Головні — по пуду! Підусти — по пуду! Щуки — по пуду! Одного разу як завудив, так повірите — у воду втягло! Упав у воду, дивлюсь — короп. Я вудки не пускаю… Він тягне, а я пливу… Вш тягне, а я пливу… Та все його до берега, до берега справляю. Дивлюсь — заморився вже… Я тоді як підскочу до його та за зябри, а сам верхи… Та як ударю його п'ятами по ребрах, так він на берег, як жеребець… А я на йому… Та ще й берегом мене віз, так, як одвіціля та до тієї осики. Два пуди тридцять один фунт короп… Шкура на йому вже отака, як оце в мене свитка, а луска як срібний карбованець… Ловили. Скільки я її, тієї риби, попотягав, так хай господь милує і криє. Та воно, положим, і вударя такого, як я, ви тут і не знайдете. Я та ще Петро… Петро, положим, не такий вудар, як я, а ловить непогано… А то, що ото сидять, — то так: тільки воду каламутять та рибу полохають… Хіба воно розуміє, як її ловити?
Сидять вударі, у воду дивляться… І кожний із них:
— Ловили… От як завудив. Я сюди, а вона туди. Я сюди, а вона туди. Так повірите… Три пуди. Та воно, положим, і вударя такого, як я, ви тут не знайдете… Я та ще… А то хіба вударі? То так…
Ловлять рибку…
Я довго придивлявся, як тую рибу у Пслі ловити… Штука, сказати вам, дуже інтересна… Різними способами можна рибу ловити. Ловлять, приміром, "хваткою"…
"Хватка" — це така довгадовга палка, а на палиці на тій обруч великий, а на тому обручі сітка, на манір великого лантуха, начеплена…
"Хватку" ту заводять потихеньку в річку й цуплять до берега… Витягають лепеху, латаття, глей, каміння й корчі…
"Хваткою" вона зветься через те, що доки ви її з річки витягнете, вас починає хватати за черево, за поперека, за "отут", і ви тяжко дихаєте…
Коли оддихаєтесь, кажете:
— А щось велике вдарилось! Мабуть, щука!
Ловлять сіткою… Напинається через річку сітка, а рибалки заїздять човнами з "хрокалами" в руках, "хрокають" — наганяють рибу… "Хрокало" — це дерев'яна така штука, всередині видовбана ну як ото глечик, чи що, і надіта на довгу палицю. Як шугнеш тим "хрокалом" у воду — так згук такий получається:
— Хрро!
Риба того згуку страшно боїться і мчить прямо на сітку. Потім тую сітку витягають на берег… Тягнуть її потихеньку, тягнуть, тягнуть…
— Ііі! Бодай твоя і путь погибла! Знову зачепилась! Я ж і знав, що тут "чепа" є! Ііі! Одчіпляй! Поринай! Тягни! Не смикай! Тягни! Та не смикай! Уже!
Витяглил.
— Я так і знав, що порвемо. Згортай сітху, неси додому та сідай латай… Учора зачепилися і позавчора зачепилися. І торік зачепилися. І позаторік зачепилися…
— Ну, а як? Ловите сіткою?
— От ловили. Було як затягнемо — пудів двадцять. Та все отака.
…Ловили…
Найцікавіше ловити рибу вудкою… Це дуже інтересний, захватний, прекрасний спорт… Тільки й вудка — на що, здається, проста штука, а вимагає вона великого і вміння, і знання справи… Не знаючи, рибки не впіймаєш…
Тут (с. Мануйлівка) з берега не ловлять… Тут будують гатки у воді і вудять із тих гаток.
Гатка — це такий поміст на палях, де сидить бородата людина і дивиться на вудки, що лежать у воду закинуті…
— Заклює. Таку вже прикмету бачу!..
Але до того, поки ту вудку закинеш, треба чимало дечого знати й зробити… Насамперед — принада.
— Принадити рибу треба. Хіба путній вудар без принади вудить?!
Для принади найкраще варена пшениця…
— Коли звариш пшениці, та ще якби з сиром, — от тоді кишить у тім місці риба!
Пшениці на сезон треба пудів із п'ятнадцять… Добре, як такий час, коли вона в копах на полі лежить, — можна свиснути, вимолотити, зварити й засипати…
А як нема?
Тоді:
— Доки ти, скажи ти мені, пшеницю з комори Для тієї риби тягатимеш? Видохла б вона тобі! їйбогу, вудки на твоїй голові поб'ю…
— А де ти стоянки поставила?
— Навіщо тобі?
— Сиру хочеться!
От коли ви вже ту принаду засипали, тоді можна й вудки закидати…
Ловлять рибку на черв'яка, на коника, на макуху (конопляну), на хліб.
Найбільше тут ловлять на макуху…
Шматочок макухи на гачок чіпляється і у воду закидається.
Сидить людина й давиться на вудку. — Заклює. Таку вже прикмету бачу. Через хвилин десять витягається вудка й чіпляється новий шматочок макухи, бо той уже вода змила… І так можна цілу ніч вудити… Дуже інтересний спорт… У Пслі є дуже велика риба…
Приміром: короп, лящ, марена, головень, окунь, сом, щука і т. д.
Короп — не ловиться на черв'яка, на коника, на хліб і на макуху…
Лящ, марена й головень — не ловляться ні на макуху, ні на черв'яка…
Найкраще ловити на "живця".
"Живець" — це маленька жиза рибка, що чіпляється на гачок. На живця дуже добре ловиться хижа риба: щука, окунь.
Єдина хиба ловлі риби на живця — це та, що живці не ловляться…
Ловить рибу дуже багато народу. Сила гаток на Пслі набудовано… А ше є такі, що й не ловлять…
— Чому ви рибку не ловите? — запитуєте ви їх.
— Рибка плаває по дну! — вони кажуть. Що вони хотять цим сказати — хто їх знає?!
"ГІПНОБАБА"
Гіпноз.
Річ, як знаємо, дуже таємнича й дуже ще не досліджена…
Чудеса професорів-невропатологів не один раз примушували волосся дратися догори й очі широко розплющуватися…
Все це таке незрозуміле, таке "потойбічне", таке дивовижне…
І хто міг подумати, що десь у невеличкому селі за п'ятнадцять верстов од залізничної станції живе людина, що нагонить страху і чоловікам, і жінкам, і малим дітям своєю таємничою, ніким і нічим не з'ясованою силою, своїм отим страшним "зглазом"… "Чудернацькі діла твої, господи!"
От іде вона, тая людина страшна, йде вулицею, ногами плутаючи, на ціпок спираючись, іде і кляне свою невістку, що витолочила в неї траву, що ніяк од неї вона не відбере півклуні, що їй присудила районна земельна комісія.
Проста собі баба — подумаєте ви…
Ог сидить перед вами людина, полу, очевидно, жіночого, у свитці, в полотняній спідниці, боса, з закутаною у велику сіру латану-перелатану хустку головою, і дивиться на вас вицеілим одним оком і розповідає, причитаючи, про життя своє безрадісне…
Проста собі баба — подумаєте ви… Ні, граждане, то не проста собі баба, а то страшна баба, то "бабакоровниця", що вже сімдесят із гаком літ полохає сільське населення…
То така баба, що зустрінете її — значить, обов'язково з вами лихо якесь трапиться…
То така баба, що, як перейде вам дорогу, — краще вертайтесь, бо все одно нещастя буде…
Отака баба…
Прізвисько "коровниця" нічого спільного з її таємничою силою не має: то її чоловік колись барині корови пас… Таємнича баба…
Йде "бабакоровниця" через майдан… І от ви бачите, як пастухи галопом летять, аж вітер шумить.
— Куди ви, хлопці?
— Оббігаємо, щоб "бабакоровниця" дороги не перейшла, бо телята молоко повисисають.
— Обов'язково повисисають?
— Об'язательно!
І то вже так і знайте: повисисають.
— Чого це, Йване Дем'ямовичу, додому їдете? Вчора ж казали, що в ліс по дрова поїдете на цілий день.
— Та оце ж і їхав, так "бабакоровниця" дорогу перейшла… Вернувся додому, бо все одно або гілляка приб'є, або перекинусь дорогою, або коні поносять…
— Обов'язково?
— Об'язательно! От ви смієтесь, а я на собі перевірив… По снопи поїхав… Перейшла вона мені дорогу… А, думаю, лиха тебе година бери: поїду… Поїхав… І що ж би ви гадали: перекинувся… Перекинувся і війя поламав… Отака вона…
І хоч кого ви тут розпитаєте про бабину силу, всі в один голос: "Таємнича баба! Чи око в неї таке, чи в іншому якомусь місці в неї та сила сидить, а що сидить, то сидить…"
І не говоріть…
І пішла демонстрація бабиної сили: і осі ламалися, і шворні лопалися, і обіддя розпадалися, і війя перебивалися, і коні носили, і воли дрочилися, і телята висисали, і… і… і…
Безліч прикладів…
Сили в тої баби невичерпані родовища.