Купця немає… Так самі між собою ото перекидаємося… Якби збоку грошва — діло б пішло…
— А коні?
— Та й коні ж… Що ж коні?.. Цигани ото та баришники каліччю менжують, а хазяї он повиводили — так ніхто не вкусить. Грошей у дядька обмаль, якраз оце перед урожаєм — де ти тих грошей набереш…
— Нема "сурйозного" купця. Надержує на осінь… На зиму спродуватимуться — тоді дешевше й гарбатиме…
Риба йде… Мануфактура потроху… Начиння різне хазяйське… Дріб'язок… Вовна йде. Смушки рвуть із рук. Кури хапають із кошиків… Яйця… Прядиво…
Тут і галасу менше, а діла більше…
Уже сонячне проміння навскоси трохи… Притихає навкруги…
Попід возами, попід гарбами сидять купки, підобідують… Летять угору пробки з руської гіркої. Стоять пляшки, ганчіркою позатикувані: то власного виробу…
Це могорич.
— БудьмоІ
— Будьмо!
— Хай же ваша гніда прудко бігає та лошата справно водить!
— Хай!
І булькає з пляшки в рот біленька й розливається по жилах, і червоніє людана, соловіють у неї очі, і голосніше вона балакає, й мотає швидше руками…
Напідпитку…
Он уже посунули й додому. Запрягаються коні, запрягаються воли… Додому…
Потяглася строката гадюка од Псла на степи…
Оживає "тічок"…
Це там, де коні… Одв'язуються коні від возів і виводяться на шлях між возами…
Тічок…
— Ей, мінці, налітай!
— Кому булану?
— Хто сірого візьме?
— Бережись!
— Нно! Нноо!
— Бережись!
— Кажи! Кажжи! Лясь! Лясь! Лясь!
— Поообережись! Остання агонія…
Ще година — й затихає ярмарок…
Тічок… порожній… Баришники, кому додому ближче, запрягають коні…
Кому далеко — ладнаються ночувати.
Бо завтра ж ярмарок!
Складають товари крамарі. Вечоріє…
Біля циганських шатрів поблискують огнища: варять вечерю…
Не чуть сліпців… І тільки орган на каруселі благає Ваньку:
Бросай, Ванька, водку пить,
Пойдем на работу,
Будем деньги получать
Кожную субботу…
Затих орган… Вечір…
* * *
А потім уже ніч…
Темна ніч, чорна ніч, тьмяна ніч…
Такої ночі циганські шатра — лірика, а цигани — поезія… Такої ночі циганська журна пісня, ота пісня, що її біля Яшиного шатра чорноока Галя співає,— отака пісня:
АаааІ Аааа! Аааа!
Тягуча, як степ, пісня, — так і така пісня за вільну здається… І слухаєш пісні тої журнотягучої, і забуваєш, що Галі чорноокій їсти до смерті хочеться і що її батько, Яшка, п'яний біля шатра Галину маму б'є…
Отака та ніч…
Чорна ніч… Чарівна ніч…
Може, то ніч, може, то зорі, а може, то… порожній шлунок зірвав Ваньку, молодого цигана, зпід воза і…
— Галю! Веселішої!
І тоді рвонулося з молодих грудей швидке:
Атарарарайра! Атарарарайра! Атарарарайра! Атарарарайра!
А Ванька пішов дрібнодрібно круг вогнища… Він іде, мов пливе, а вогонь йому халяви лиже, а з грудей його рветься:
— Ех! Да! Пайшов!
І чеше Ванька вільної циганської, і руки в нього в такт по халявах дрібушечки вибивають:
Тратата!
І вискакують із возів скуйовджені люди, чухаються, стають круг багаття, ляпають в долоні, нижуть плечима, тупають ногами…
Атарарарайра! Атарарарайра!
— Ех! Пайшов!
— Молодець, Ванька!
А Ванька пливе круг огню, і тільки ноги в нього ходором ходять, а стан як струна…
— Ех! Ех! Ех!
Садить Ванька закаблуками… Садить з захопленням, садить з запалом, ніби там, на землі, круг вогню, доля його гірка простяглася, ніби отам, у спориші, його злидні причаїлися, його недоїдання, його недосипання, виснаженість його жінки молодої, брудота його малих дітей, кашлюк його запальних та "козиньчастих" голодних коней…
— Ех! Ех! Ех! Ррраз! Ррраз!
Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій по циганській долі закаблуками! Погасло багаття…
…Тихо на майдані… Порожньо на майдані… …Бовваніють в темноті ятки… Сіріють циганські шатра…
Лежиш серед майдану, під головою купка сіна, а над головою величезний чорний підситок в мільйонах мільйонів місць зорями попропіканий…
…Заіржала коняка.
Цьвохнув батіг…
Гавкнула собака…
Тихо…
Спать…
— Тррр! Стій!
Кліп очима — а сонце тобі в самісінькі очі:
— Вставай, хлопці!
І знову їдуть, і нокають, і гейкають, і цобкають, цабекають, і тпрукають, і божаться, і хрестяться… Другий день…
По голові дзвони дзонять, волочаться ноги, мружаться очі…
— Додому! Чи скоро додому?
— Скоро!
…Кааажи! Кааажи! Лясь! Лясь! Лясь! А в голові тільки:
— Дзень! Дзень! Дзень!
— Запрягай! Додому!
Біжать кобили, стрибає ззаду руде лоша… Додому!
Поярмаркували…
А насупроти вітерець легенький повіває — гармидер ярмарковий з голови вивітрює.
— Нооо!
— Беррегись! Роздавлю! Ех!
То Альоша котить… Намогоричився по самісіньке підборіддя. Сидить навколішках на возі, держить в одній руці віжки, в другій батога і періщить пужалном своїх пару гніденьких коненят…
— Ноо! Роздавлю! Всіх подавлю!
— Стій, Альоша, а то і справді подавиш!..
— Берегись! Альоша єдіть! Альоша всіх подавить, бо Альоша, брат, на всю округу баришник! Альоша, брат, культурний баришник!.. Альоша, брат, розумний од усєх! Ану найди розумнішого від мене! Ага! Не знайдьош, брат! Альоша всіх обкрутить! Во гдє обкрутить! Видиш? Ноо! Ноо, лошаді! Берегись!
"Лопіаді" — "нно"! Альоша падає на возі навзнак, "лошаді" сідають на зади, Альоша б'ється лобом об передок, "лошаді" — вперед, Альоша — навзнак, "лошаді" — назад, Альоша — вперед…
— Ноо!
Взяли в Альоші віжки, зборкали його на возі.
— Паняй помаленьку…
Їде "на всю округу баришник" і правою рукою в повітрі крутить.
— Всіх обкручу! Бачиш — ось пара коней — проп'ю! Хочеш? Завертай, всьо пропйом! Завертаааай. Пущай усі знають, як Альоша гуляє! Ноо!
— Сиди, Альоша, а то зв'яжу!
— Нооо! Ти знаєш, хто я? Я, брат, не дурак! Я не дурак! Ти на мої коні посмотри! Були в тебе колинебудь такі коні! Нооо! От лошаді! Радість, а не лошаді!
І сміється Альоша, заливається, на возі перекидаючись…
— Стой! Тррр! Стой, я тобі кажу, бо оцей гнідий больпой! Он здохніть! Стой, не гони, бо лошадь больная! Хороший кінь, а больной…
І плаче Альоша, і сльози ручаями течуть, брудними краплями на синю Альошину сорочку капаючи.
…Заснув Альоша… Вперся лобом у шворінь, навколішках спить Альоша…
Торохтить віз, б'є лобом Альоша об шворінь…
Дивишся й не знаєш, хто ж кого порішить: чи Альошин лоб шворня залізного розтрощить, чи шворінь Альошиного лоба розколе…
Їде з ярмарку "культурний баришник"…
Поярмаркував Альоша…
Дома…
А ще й на другий день у голові:
— Пообережись!
— Кааажи! Кааажи!
— Нооо!
— Квасу! Дранки! Лясь! Лясь! Лясь!
Ярмарок!
ДІД МАТВІЙ
Онон біля пшеничних кіп дід Матвій гуси посе…
— Здорові були, діду Матвію!
— Здрастуйте!.,
— Як живете?
— Нічого собі!..
Тільки дід Матвій каже не "нічого собі", а каже дід Матвій про те, як він живе, посвоєму…
Дуже "круто" дід Матвій каже… Взагалі дід Матвій говорить дуже "кучеряво", і за кожним висловом і за кожним словом дід Матвій "загинає", і "загинає" так, що ніхто навкруги так "загнути" не може…
Великий дід у цій справі архітектор: у його стільки поверхів, з такими карнизами, з такими візерунками, що не балачка в діда Матвія, а мереживо, "богом", "душею", "Христомбогом", і "матір'ю" вимережане…
То змалку ще як почав панів лаять, та й по сі пори…
Хай і панів уже нема, та не відвикати ж дідові Матвієві в 73 роки!..
— Ото як викинув мене був батько отаким іще під лісу, так я встав, та як пішов, як пішов!.. А було мені тоді… Таке було — ні хлопець, ні парубок… Так за свій вік я й набачився, я й наслухався… Та нічого, не звалили. Живий. І житиму ще, бо наша тепер узяла…
Дідова тепер узяла…
Дід Матвій стоїть серед лану, а праворуч у його Псьол, а перед ним у його луг… І луг, і лан, і Псьол, і все навкруги, тепер "наша взяла"…
Стоїть дід Матвій, на ціпка спирається… Невисокий дід Матвій, у білій полотняній жилетці, в білих полотняних штанях, у чорнім картузі, на брови насунутім, і дивиться дід Матвій на всі чотири боки, дивиться своїми вже не зовсім прозорими очима… І ноги в діда Матвія вже трохи колесом, і хляпають по дідових Матвієвих литках коротенькі халявки. У чоботах дід Матвій, бо:
— Е! Колеться!.. Стерня колеться!..
А скільки ж оті дідові очі, тепер уже трохи непрозорі, за 73 роки поперебачили, а скільки дідові оті, трохи колесом, ноги попереходили, а скільки оті дідові порепані руки поперетягали, а скільки ота дідова Матвієва спина попереносила…
Може, через те й очі в його тепер слізьми миються, бо:
— Не вбачу вже тепер, трясця його матері, як колись бачив! Ліве слізьми береться й закисає!.. Трояндою казано промивати, промивав — не бере… Якби мені оце крашанку, я б у п'ять секунд вилікувався… З крашанки такий лік знаю, що намастю — й усе… І пройшло…
Може, через це й ноги діда Матвія трохи колесом, бо:
— Не вбіжу вже тепер, як колись бігав. Гуски іноді,— здохла б вона йому, — не наздожену!.. Таке…
І руки вже в діда Матвія не так косу цуплять, і спина в діда Матвія вже не так швидко і згинається, і випростується…
Тільки дух у діда Матвія, як і колись:
— Та не скорюся, їйбо, не скорюся… А як побачу неправду, так дивись: для неправди в мене цього й ціпка застругано… Так і порішу… Враз!
* * *
— І попоробив же ж я, якби ти знав. їй же богу, не менш, як оту гору труда витрудив… Як пішов ото зпід ліси на Таврію, до пана вівці пасти… Хвайн — пан прозивався…
— Який, діду Матвію, Хвайн? Фальцфайн, може?
— Ну да, Одівард Іванович… Два їх було: один Одівард Іванович, а другий Ілля Іванович… Ланів у їх, ланів та степів… Та як станеш, то не видать тобі ні краю, ні кінця… Скоту того, скоту, а овець, овець — тьматьмуща… Чотири роки по степах по тих виганяв… А потім на Чорномор'я перекинувся… До козаків… За косаря там був…
Дасть було хазяїн склянку горілки:
— Катай, Матвію!
Та візьмеш косу — і як підеш, як підеш уподовж, а хазяїн стоїть та тільки рукою махне, де повертать… Тоді вільні степи були, — скільки хто закосив, те й твоє… Так ніхто було за мною не вкосить… Скільки ж ото я трави тої степової виложив?! Оцими все руками… Та й додому повернув… Та тридцять три роки в якономії у пана Корецького витовкся!
— Тридцять три роки?
— Тридцять три роки, як одну копійку… І на одробітку, Гв строку… І зимою й літом… І в дощ, і в сніг. А пан скажений. Вийде оце на поле — та матюка, матюка… Ну вже ж і матюкав, сукин син! Матюка було, матюка, а я мовчу. А тоді до його:
— Кончили, барин?
— Кончив!
— Так тепер я почну. Та до його:
— Та доки ж ти, раз… знущаться будеш?
Та як візьмусь, як візьмусь!..