І де блимнула? Над Нетечею. І як блимнула?
З великими потугами, з колосальними перешкодами, з половиною завіси, з голодними акторами. Я кажу про Театр ім. Франка.
Єдиний на весь Харків театр з революційним репертуаром, з революційною ідеологією. Єдиний, гідний нашого часу…
І нидіє він десь там, в заулках, над Нетечею, у "чорта на куличках", тоді як найкращий театральний* будинок захлинається в "аксарінських" помиях.
Робітнича суспільність у Донбасі Оцінила франківців.
Їхня подорож у Донбасі була самим тріумфом.
Про Це свідчать ті адреси, ті подяки, що їх має Франків театр.
На відкритті Театру ім. Франка в Харкові, 7 листопада, говорилося, що тепер радянське суспільство має певну кузню мистецьку, куди з усіх країв Радянської України буде текти нове мистецтво, народне мистецтво, що в новій кузні перековуватиметься й виходитиме викристалізуваним для зразка іншим театрам.
Так хай же це мистецтво не тече глухими завулками, доки потрапить у ту кузню.
Дамо йому просторий шлях, щоб воно мало пряму стежку, щоб воно не плуталось.
Перенесімо кузню, де їй належить бути.
І "стайню" очистимо, і робітниче суспільство задоволимо…
ТА Й ЧОГО ЗАМОВКЛИ?
Демонстрував оце в Харкові свою роботу ляльковий театр, що його сюди привезли учні Межигірського художнього технікуму. Демонстрував на "Плузі" в Сельбуді, в Держдрамі. Говорили про його, дискутували. Кажуть, що й актори Держдрами щиро його вітали. Всі ніби прийшли до висновку, що корисна воно штука, що його на селах дуже можна використати як театр революційної сатири, що він дуже зручний, портативний і на селах, на хуторах дуже б іздався для агітаційної мети. Межигірці вже довший час працюють з тим театром на селі і великий мають успіх, хоч п'єски, що їх вони демонструють, не можна сказати, щоб були досконалі. Беруться межигірці й ляльки робити, й інструктувати в цій справі ті установи (політосвітні), які б нею зацікавились. Нема ж у нас по всіх селах та хуторах театрів. Нема нічого. Вуфку має дати кіно на село, сто ш т у к, чи що… Сто кіно — це капля в морі, а чекати, доки кіно розкине свою мережу на селі,— довгенько. Помешкання для театру — штука дорога, а ляльковий театр коштує 15 карбованців!
А потрапить такий театр на село, на селі завжди знайдеться гострий хлопчина з комсомольців і такого може дати через "ляльку" чосу куркулеві, чи попові, чи "начальству" (коли перехилить більш, як треба!), що ажажаж!
Байдужість, понашому, в цій справі ні до чого!
Адже пишуть, що РРФСР (Москва чи Ленінград) відроджує в себе такий театр в столиці, для столичного глядача…
Значить, він чогось варт?! Видовисько дуже добре…
Через отаку чудернацьку "ляльку" дуже й дуже можна багатьох до розуму довести…
Репертуар? Життя само репертуар…
ТЕАТР ІМЕНІ ЗАНЬКОВЕЦЬКОІ
Київським цей театр зветься, бо зорганізувавсь був він і перші часи свого життя перебував у Києві…
Три роки він існує… З 1921 року… Народився, значить, од революції, а за хрещену в нього мати Радянська влада була.
Недовго в Києві кейфував — у мандрівку подався… І пішло, пішло, пішло…
Чернігів, Ромни, Полтава, Кременчук, Одеса, Миколаїв, Херсон і т. ін. і до їх подібні міста й містечка України Радянської…
І кінець кінцем після подорожей і по шпалах, і над шпалами — Катеринослав, міський Театр ім. Луначарського, де заньківчани "грають сезон" 1924–1925 року…
Перший склад трупи, куди були ввійшли здебільша актори бувших побутових театрів, "вимандрувався" тернистими шляхами та дорогами, що ними носив по Україні театр Заньковецької зразки театральної штуки… Невеличка з того складу старого залишилася групка, в трип'ять чоловік…
Решта — молодняк…
Усього тому театрові бувало… І холодав, і голодав він… Та ніколи в своїй праці не зневірявся. В перемогу вірив… І не помилився. Переміг.
Переміг, бо в Катеринославі тепер, року 1924–1925, ми маємо театр з певною фізіономією радянського театру, з певними силами, з певною ідеологією, театр на правильнім шляху, кріпкий, свідомий своєї праці, театр, улюблений катеринославським робітництвом і околишнім селянством.
З "малоросійщиною" заньківчани покінчили. Репертуар вирівнюють… Частина йде в них побутових п'єс, частина історичних ("Гайдамаки"), мають вони п'єси й сучасні ("Ave Магіа", "97"), з якими не менш як два рази на тиждень по робітничих театрах у Катеринославі й на заводах дають вистави для катеринославського робітництва…
Є сили… Є окремі постаті цілком закінчених, хороших акторів.
З них зазначу артиста Романицького (культурний, темпераментний актор і режисер), артистів Чичорського, Яременка, Олеся, Приходька і т. п.
Із жіночого персоналу в театрі Заньковецької виділяються Мещерська, Любарт, Половко, Ярошенко, Доценко…
Керує театром артист і режисер О. І. Корольчук, старий і досвідчений робітник театрального мистецтва.
Хороше враження справляють заньківчани…
Що й казати, матеріальні злидні (найбільша ставка для режисера й актора 42 крб. на місяць!) сильно затримують розвиток того театру!
Нема ж нічого! Ні художника, ні музики, ні декорацій…
Хочеш нову постановку — одривай, значить, із свого і без того дуже й дуже не ласого шматка — на декорації чи на вбрання, чи на ще щось там…
А проте й при таких умовах театр завоював симпатії люду трудящого… Цілі стоси він має й адресів, і подяк, і посвідок різних: од силисиленної клубів, культосвітніх установ, партійних, радянських і громадських організацій…
Трішечки до його уваги, невеличку йому моральну й матеріальну допомогу — і на Катеринославщині матимемо радянський театр, з якого пишатимемося…
ВІЙ
Петрицький!
Його не можна не знати. І всі, хто хоч на остілечки цікавиться мистецьким життям, той знає, хто такий Петрицький.
Він або чув про нього, або читав, або бачив його костюми, декорації й малюнки.
Ще в 1917–1919 роках буйно якось засяяв, заграв своїми яскравими фарбами А. Г. Петрицький на фоні мистецького життя на Україні.
"Молодий театр", "Шевченківський театр", "Українська опера", балет Мордкіна (Москва) і т. д., і т. ін.
Ще й досі по мистецьких журналах час од часу з'являються репродукції з творів Петрицького як зразок найоригінальнішого й тонкого майстерства.
Прекрасний майстер, тонкий знавець українського історичного матеріалу, Петрицький надзвичайно оригінально й своєрідно відбиває той матеріал в своїй художній уяві, даючи шедеври образотворчого мистецтва.
У нас тут, на Вкраїні, якось ніхто не мислить серйозної постановки будьякої української п'єси без Петрицького.
Ставили "Лісову пісню", і всі в один голос:
— Якби Петрицькийі
Заходжувались біля "Тараса Бульби" — і знову:
— Якби Петрицький!
І коли виникла думка поставити в Держдрамі "Вій", найголовнішою умовою було:
— Декорації й костюми Петрицького! І от ми їх маємо.
Як вирішує Петрицький форму театрального костюма у "Вії", що його поставили Держдрама ім. Франка?
"Вій" у франківців відрізнятиметься від Гоголевого "Вія". Романтика і фантастика Гоголевого "Вія" розбивається об фантастику Остапа Вишні, що наблизив "Вія" до сучасності, пересипав його "фантастикою" нашої повсякденності, з "марсіанами", з одного боку, і "Новою Баварією" й "Базаром" — з другого… Коли Гоголь базував свого знаменитого "Вія" на людських забобонах, на вірі людській у відьом та чортів, то Остап Вишня, залишаючи тих чортів у п'єсі, пояснює їх не забобонами, а… надмірною дозою звичайнісінької горілки…
"Допився до чортів — від того й фантастика…"
Через те й Петрицький, вирішуючи форму костюмів, підходить до них реально…
Крім того, художник дав у кожному малюнку костюма не тільки "костюм", а й образ дійової особи в "Вії"…
От вам "марсіанець". Петрицький підходить до нього як до матеріалізованої істоти з електричними проводами, наповненої радієм… Обличчя нема, бо нема в науці нічого певного ні про атмосферу на Марсі, ні про мешканців на нім…
От вам "Смерть"… В народі "Смерть" канонізовано у вигляді білого кістяка й жалоби. Петрицький і дає "Смерть" графічно — "чорне з білим". Форма спрощена до максимуму виразності…
"Бурсак", "Хорунжий", "Міщанка" — реальні, а не театралізовані костюми…
Характерно для Петрицького ще й те, що він у своїй творчості насамперед — живописець… Він у своїх малюнках дає не тільки форму матеріалу, але надає їм живописної властивості.
За часів формальних шукань, що захопили були художників формою і матеріалом, Петрицький писав "безпредметові" малюнки: форма, обсяг, світло, колір… Але потім він перейшов до вивчення природи, до реалізму.
Захоплюватися конструкцією задля конструктивізму як естетизму нової формації художник залишив. Конструкція як організм є в кожній речі: кістяк у тілі, стілець має чотири ноги, на яких він стоїть, спинку, на яку спирається тіло, що сидить на стільці, й т. п. Машина має конструкцію, організм, а конструктивізм як такий, як самоціль, — це той же естетизм, нікому не потрібний, як і "красива голова" на коробці для пудри чи на папері для пахучого мила…
Малюнок сам собою є річ так само конструктивна, але коли в неї нема орнаментики, випадкових естетичних форм і барв. В реальнім світі все доцільно, все логічно — ось через що Петрицький після спроб в безпредметних формальних шуканнях перейшов до реалістичного малюнка, до станкового малярства, до матеріального організму, де глядач може без естетизму бачити життя — організацію форми, матеріалу плюс людська думкаідея, що допомагає виявити й пізнати матеріальну природу. Через те в костюмах до "Вія" мальовничий, живописний прийом приваблює за кошт костюма, як такого.
А мальовничий прийом у Петрицького справді незвичайний… Така в нім сила фарб, така їхня композиція, що просто очей од їх одірвати не можна.
Наші технічні можливості не дають змоги дати малюнків у фарбах — ми подаємо їх тільки як звичайні фотографії, а це не дає повного про їх уявлення.
Це тільки невеличка частина тої колосальної роботи, яку проробив художник до "Вія", давши цілу низку блискучих ескізів до костюмів і декоративного оформлення.
ДУЖЕ МУЗИЧНІ РЕЦЕНЗІЇ НА ХАРКІВСЬКУ ОПЕРУ 1924 РОКУ "РУСЛАН І ЛЮДМИЛА"
Опера це є така штука, де всі люди дуже веселі: вони або грають, або співають, або танцюють. До революції опери звалися просто операми, а тепер, за особливі заслуги перед революцією, звуться академічними.
Складається всіляка опера з оркестри, артистів, хору, балету і з квитків.