Це нічого…
А отак, як голову задерти, — сонце, кримське сонце! Це вже "чого"… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої-небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…
Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється…
А ноги?! Ніби вони на заіржавлених "шарнєрах"… Риплять, скриплять і не хотять… Іти не хотять…
Ходім! Ходім! Воно, знаєте, пішки краще. Все видно! То проїдеш швиденько — так багато чого не завважиш, а пішки — там зупинився, там присів — і все видать… Та й не так уже воно далеко! Якихось там дванадцять верстов! Ну, дві години… Подумаєш?! Пішли!
Та пішли ж! Пішли…
* * *
І йдем… І йдем… І йдем…
І все тобі видать… Там зупинивсь, там присів…
"Дванадцять верстов"?! Дрібниця?!
— Драстуйте!
— Драстуйте!
— Скільки верстов до Ялти?
— Та верстов, може, з п'ятнадцять, може, й більше!
— А до Гурзуфа?
— Та верстов із п'ять.
Отакої. Добра мені арифметика… Як од дванадцяти верстов одкинути п'ять, то виходить п'ятнадцять! Ну-ну! Ходім дальше.
А воно ж ідеш не нашим якимось там шляхом поміж житами чи там гречками. Тут і сюди виноградники, і туди виноградники. Екзотика кругом. І наперед екзотика, і назад екзотика… І зверху екзотика… Тільки одно й заважає: степові ноги. Якби вам ще штук із четверо гірських, — ну хоч козинячих ніг, та якби ззаду за вами бігло штук із троє хортів та цілкий мисливець, — ви б отих "дванадцять верстов" узяли за півгодини…
А так якось воно дуже повагом виходить… І повагом, і мокро. Беретесь ви зразу потом, потім — милом… Потім обсихаєте… Потім знову мокрієте. І шия ваша витягується, і очі ваші пильно вдивляються під ваші власні ноги (щоб нічого не пропустити), і хекаєте ви, як Рябко, що біжить у спасівку за дядьком верстов сорок до повітового міста спеціально для того, щоб біля сільськогосподарського кооперативу гавкнути на "кооперативного" Лиска…
— Дівчата! Тільки по правді: скільки до Ялти?
— Та верстов із дванадцять!
— А до Гурзуфа?
— До Гурзуфа — десять.
— Слухайте, товариші, ми не туди йдемо! Хай же йому трясця: це як так далі буде, то ще годин через чотири до тієї Ялти буде верстов із сорок!..
… Ох, ці кримські верстви! Верства наша й верства кримська?! Небо й земля… Ну що, приміром, побігти з Буд на В'язове на досвітки?! Дрібниця?! Півтори верстви. Біжиш і співаєш:
Ой у полі три доріжки різно, —
Ходив козак до дівчини пізно!
Пробіг оті півтори верстви, й ще бігти хочеться…
У нас верстви скрізь однакові: і на Полтавщині, і на Київщині, і на Харківщині…
А тут ні. Тут як на гору, так верства така приблизно, як од Харкова до Люботина…
А як із гори, так навпаки — вона, верства та, дуже коротка. Отакісінька. Так зате дуже швидка. І наслідки однакові: верству на гору — весь у милі, й язик теліпається; верству з гори — весь у крові, й язик так само теліпається…
"Хоч круть-верть, хоч верть-круть…"
Зветься вся ця музика так:
"Подорож Південним кримським берегом з метою милуватися прекрасною природою, урочистими краєвидами й чарівними обріями…"
Коли хочете, назвіть це все екскурсією… Від того ні вам, ні мені легше не буде.
* * *
Ось і Нікітський сад… Знаменитий і славнозвісний ботанічний садок, мабуть, чи не на цілу Європу…
Тут вам такого росте, такого цвіте, такого родить, що якби у нас не смикало під екскурсії ноги і якби ви в силі були роззявляти рота, — ви б роззявили…
І "Ива вавілонська", що ото під нею "сєдохом" колись і "плакахом"…
Кактуси різні… Алое в ґрунті росте… Кленок японський… Самшит знаменитий… Бамбук японський…
Цілий гай з коркового (пробкового) дуба… Просто собі оддери шматочок кори й затикай, що тобі там уже затикати треба…
Тут і очерет іспанський, і папірус, що з його колись єгиптяни папір робили…
Є тут і лавровишневе дерево, і шовкова акація, і кедри гімалайські, і кедри африканські, і кедри ліванські… Мирти, оливкове дерево, японська хурма…
Серед парку красується тисячолітнє терпентинове (кевове). дерево…
Росте тут і знаменита пампаська з Південної Америки трава… От травиця! Одна травинка така завбільшки, як у доброго хазяїна черезсідельник…
Цю траву бізони їдять… Бізон скидається на наше теля, тільки в сто раз більше…
Росте ця трава величезними кущами. Можна сісти за кущ і заревти по-бізонячому… Матимете цілковиту ілюзію південноамериканських пампасів…
Нікітський сад засновано 1811 року й асигновано на його 10 000 карбованців щороку. За першого директора був знаменитий ботанік X. X. Стевен, а після нього Гартвіс (1824-1854)… Гартвіс акліматизував силу рослин, що тепер уже ростуть на всім Південнім кримськім березі, як-от: гліцинія, павлонія, кедри, аравкарії, пінії й т. ін.
Хороший садок. І порядок у нім добрий. За рослинами ходять, поливають, перекопують. Садка того біля 90 десятин.
* * *
З Нікітського саду ви, не питаючи вже, скільки верстов, чимчикуєте на Ялту…
Ідете собі — й квит… Плюнули на ноги, плюнули на поперека, на все плюнули…
Подоріж так подоріж!
І нема чого скиглити!
І от… Слава тобі, автотранспорте! Авто повертається на Ялту…
І сіли… І поїхали…
Ви ніколи не їздили автом по кримській соші? Рекомендується спробувати…
Тільки обов'язково сідайте на те авто, що ним зав автотранспортної контори разом із шофером та з помічником їздили за Ялту безакцизне вино пити…
Дуже сильне враження!!
Соша йде понад прірвою, і крутиться, і вертиться — голова б у неї крутилась…
Мотор партачить…
Шофер:
— Та я, йолки-палки, ще за десять літ до війни тут машинами літав! Доставлю, як на крилах…
І от він вас доставить…
Мотор: рам-там-там! Стоп!
— Ех. (Спогади про родительницю).
Полагодили… Летите…
Випереджаєте компанію, що так само їздила по безакцизне вино… "Становище в компанії не стійке"… Навіть на лінейці…
— Сідай, Петю, підвезу машиною…
— Паняй! Паняй!
Летите далі…
Мотор: рам-там-там!..
Стоп!
— Ех!.. (Спогади про родительницю).
Випереджає вас компанія…
— Сідай, Мишо, підвезу кобилою!
…Полагодили… Летите…
Шофер із завом контори "жартують"…
Зав хоче керувати, шофер не дає. Машина ходором ходить. А збоку прірва…
Ви вчепились в авто й потихеньку проказуєте:
— Прощай, сину. Твій тато голову розбив об скелю, подорожуючи Південним кримським берегом… Тіло твого тата їдять морські краби під екзотичною Масандрою, на березі прекрасного південного Чорного моря. Виростеш, сину, не сідай на авто, а ходи, сину, пішки… Бо твоя, сину, покійна баба правду казала: "Пішки — не буде замішки…"
А машина аж реве.
І штурляє шофер зава й кричить:
— Щоб я комусь корився? "А раніш!?" Визнаю тільки самого Леніна.
А машина стриба. А машина реве…
І стрибають у вас печінки, стрибають губи, зуби й інші органи вашого людського тіла…
— О Алаху! О Магомете!.. О цілителю Пантелеймоне! І навіщо вас за революції міль поїла… Ви, тільки ви б і врятували…
. . . . . . . . . . . . . . .
… Стоп! Ялта! Фу!
— Ну, як?!
— Спасибі! Дуже харашо везли!
— Я старий шофер… Ще до революції літав…
— Та видать…
. . . . . . . . . . . . . . .
І лежите у південній гостиниці на південнім ліжку й південно стогнете.
І кусає вас південний, екзотичний, субтропічний клоп. ("Клоп" для ритму. А правильніше — "блощиця".)
… Бережком… Бережком…
"Діва" й "Монах"
(Легенда)
Аквамариновим очам.
Автор
Про прекрасну Діву, наяду морську, про монаха-аскета, гірського суворого страдника, легенду послухайте…
Давня легенда, старовинна, як світ білий, легенда, горами піднебесними народжена, сонцем південним обігріта, кришталево чистою водою морською обхлюпана…
Як жила собі Діва прекрасна, з очима голубими, на дні морському, в морі Хвалинському. Діва прекрасна з волоссям шовковим, з голосом-флейтою, з шиєю-лебедем… В морі купалася, перекидалася і… взагалі. Сміх — колокольцями, плеск — мов весельцями… І поринала, і випливала… З чайок милувалася, із сонця пишалася… Словом — жила…
Харашо жила, весело жила, вроді як "нетрудовий елемент"…
А в горах кам'яних, у суворих горах, під вершиною сніговою, в печері глибокій, в печері темній чернець жив… Чорний чернець, аскетичний чернець, худий чернець, страдник чернець… Чернець духу кріпкого, побожності непорушної, волі крицевої…
Одне слово — жив чернець, що дав зарік назавжди залишитись на всі сто процентів… "дєвою"… нащот, словом, сього, того, он якого — і не говоріть…
"Помилуй мя, боже, помилуй мя…"
А в морі синьому, в морі Понтійському Діва купалася, перекидалася… З волоссям шовковим, з голосом-флейтою, з шиєю-лебедем і з… взагалі… Сміх — колокольцями, плеск — мов весельцями…
Діва в морі. Чернець в горах.
Діва — життя. Чернець — смерть.
* * *
І вийшов одного разу чернець суворий до моря… Вийшов чернець поглядом святим на море позирнути, господа бога й творця вславословити…
А в морі синьому, в морі Хвалинському Діва купалася, перекидалася…
… Ну, — ви ж розумієте! — не видержав чернець суворий. Чернець духу кріпкого, духу, мов скеля, непохитного, побожності непорушної, волі крицевої…
І заіржав першероном чернець суворий, і дременув чернець суворий, задравши мантію, просто на Діву…
А Діва в море, а чернець за нею… А бог з неба:
— Ата-та-та! — говорить. — Куди ж ото ти подавсь, старче божий?!
І настоптав з переляку чернець Діві на волосся шовкове і… закам'янів…
І стріпонулась Діва прекрасна постаттю гнучкою, і випросталась, дивну голову закинувши, і… закам'яніла…
І стоять тепер біля Сімеїза кримського дві скелі в морі — "Діва" й "Монах".
І обмивають їх хвилі смарагдові, лоскоче їх вітер, вкривають їх тумани…
А по шовковому Дівиному волоссю ходять на прекрасну "Діву" люди грішні і милуються морем, горами, краєвидами.
І на чолі Дівиному білому пишуть:
"Мура й Шура іздєсь билі й цілувалися"…
Або:
"Коля Рябошапка з Харкова".
І не чує того Діва, білі груди у широке море виставивши…
А "Монах" позад Діви стоїть, соромно голову спустивши, святі руки па грішному череві перехрестивши…
…А море плеще, море шепче, море рокоче, море реве…
* * *
Мораль?
Діви! Не спокушайте монахів… Не спокушайте, бо обов'язково поженеться… І настопче, неоковирний, на ваше волосся… І добро, коли воно прив'язане (чуже) — можете вирватись… А то будете стояти, білі груди у Лопань виставивши.