Може?! Може, й валятимемось… Так зате спокійно…
Лежиш собі в багнюці — і ніщо тобі не свербить… Муха сяде:
— Киш! І все…
А з газетою?! Хай їй чорт, тій газеті!..
На Голубові хутори он одного разу потрапила газета… Один там письменний ізнайшовсь… Дістав він газету, сів на колодці, розгорнув і читає…
— Що ти, куме, робиш?
— Газету читаю…
— А дай і я…
— На… Тільки ж ти не вмієш… Ти ж неграмотний…
— А хіба…
— Ну да! Треба вміти, брат, читати…
Так того як заколупало, як запехло, що він читати не вміє,— схуд, бідолаха, посивів, у євангелісти записався, почав жінку бить і кінець кінцем зліг… Запричастили — полегшало… Так тепер одвертається од газети навіть і тоді, як цигарку з неї крутить…
От вам і газета!
А в Павлівці?
Прочитаз один хазяїн, що трактором краще орати, як плугом… Та як забажалося йому трактора!
Боже ти мій! І в кооперацію записався, і на лекції до агронома ходить… А потім почав комуну організовувати…
І били ж його!!! Ледве втік… Власна жінка діжу на йому побила…
От вам і газета!
А в Гнилиці?
Потрапила газета, а там якраз пропечатано було, як селяни в Польщі з поміщиками борються…
Прочитав Іван Пилипович, та як схопиться, та за коляку, та з двору…
— Куди ти? — кричить жінка…
— Панів бити!
Вискочив: сюдитуди — нема панів! Нема з ким боротися! Помахавпомахав колякою і додому.
От вам і газета! Турботи самі.
Так після цього їх передплачувати?!
* * *
А в місті, ви гадаєте, потрібна газета? Кому?! Навіщо?!
Адміністрації, скажете, вона потрібна? Щоб ото читати, як якийсь сількор або робкор її, тої адміністрації, "авторитет" підриває? Службовцям вона потрібна?
Читати, що осьось чистка або скорочення штатів? Крамареві вона потрібна?
Щоб ото читати, коли треба "уравнительний" платити?.. Хороша мені література! Мені вона, думаєте, потрібна?
Щоб ото тільки про те й думали, що пиши, пиши, пиши… Та ото щоб її.передплачувати?
Та зачинити її к лихій годині, то хоч на світі поживеш… Будемо краще в карти грати абощо… А то читати! Фе!
ТЕПЕР НЕ ШТУКА
Річ, звичайно, зовсім не в тім, що Радянська влада на Вкраїні править…
Чим тут, власне, хвалитись?
Править — і править… І хай собі пранить…
В цім небезпеки небагато…
Щоправда, тяжкувато, бо:
— Хіба ж це власть?! Більшовицькоє движеніє, щоб ти знав, — як каже дід у "97", — а не власть!
Проте звикнути можна… Уже й срібні гроші є, й "жалування" йде, й купити все можна… От тільки чому, раз я священик, мені до Ради вибратись не можна?.. Це, слова ніт, неправильно… А так усе нічого… Хай собі править аж до того часу, коли таки господь змилується, бо прогнівили ми його, милосердного…
Так, кажу, річ зовсім не в тім…
Справа в тім, як вона, ота Радянська влада, не впала тоді, коли ж було ясно сказано:
— Через два тижні… Рівно… Не більше й не менше… А булотаки з чого й падать…
Все почалося, як ви знаєте, з коня. Із звичайнісінького собі коня (а іноді й кобили)…
Стояв собі в бувшого старшини на подвір'ї кінь… А в цей час його превосходительство Антін Денікін якраз стуляли докупи "єдину й неподільну". І підлатали були вже її аж до Орла.
Коли це гасло:
— Пролетар, на коня! Пролетар, на коня…
Отут би йому й упасти. Бо ж таки тяжко після молотка чи там після ковадла галопом мчать і не падать… Удержавсь…
Подралась "єдина й неподільна"… Залишилась сама тільки пісня:
Антоша, ша,
Возьми полтона ниже,
Брось… і т. д. і г. п.
Далі…
Друге його превосходительство Врангель… І тут же яка страшенна небезпека була, бо й тут з того коня можна було брязнутись… Крик був:
— Незаможнику, на коня! На куркулевого коня.
Зліз і незаможник на коня… А ви гадаєте, легко було незаможникові на куркулевому коні сидіти? Та ні, лиха личина, сів, у гриву вп'явсь і:
— Ннно!!
Аж у Чорному морі спинивсь… І нічичирк! Ніде тобі ані похитнувсь… До Чорного моря прибіг:
— Тррр! Приїхали!
Місяців тільки зо три потім, розкарячившись, ходив… А таки вдержавсь…
А дехто аж під Варшавою був опинивсь… За польською армією тікав… І не впав!
А ясно ж було сказано:
— Через два тижні! Не більше!.. Так оце штука…
Після Врангеля з'явилася радянська платформа…
Ех, брат, як і попер же на ту платформу народ! Ех, як і попер! До того на ту платформу понасідало, що не то що за два тижні — за день її можна було звалити…
Видержала…
Рипіла тільки так, що скидати чимало з неї довелося…
Проте виїхала, та так держиться, що ось уже п'ять років котиться, а й досі ще з усіх боків на неї стрибають… Нічого — рипне й котить далі…
Оце дивко…
А як бог прогнівився та посуху наслав?.. А тут якраз церква покололася… Не знали, до якої йти, бо невідомо було, в якої саме справленій бог залишився… От, брат, було!..
Викрутилась і тут Радянська влада… І викрутилась виключно через те, що влада вона узурпаторська, що народ її не визнавав, не визнас й не визнаватиме…
Оце — дивно…
А те, що вона тепер править, це не штука… Тепер і срібні гроші, і мануфактура, і "Ларьок"… Отоді було — ддда!
СОН КОБИЛИ ВОРОНОЇ
Вітер дув… Сніг ішов… Холодно було… І святий вечір був…
А ворона кобила, Стовбурова Іванова кобила, у хліві стояла, з холоду дрижала та, похнюпившись, тикала носом у ясла з житньою січкою…
Підводило вороній кобилі черево, свербіла шкура під правою пахвою, рясно вкритою засохлим кізяком, і колупало неприємно щось біля ріпиці…
Одступила Стовбурова Іпаноиа кобила трохи назад, почухала об одвірок ріпицю, гризонула себе за праву пахну, одірвала шматок кізяка, клацнула зубами й замислилася…
І пригадалась вороній Стовбуровій Івановій кобилі її молодість…
Як бігала вона сосунцем на зеленім' лузі, як, задравши хвоста, весело стригуном іржала, як крутила головою, першого хомута скинути намагаючись…
Багато дечого пригадалось Стовбуровій Івановій вороній кобилі…
І перший гарячий подих сірого в яблуках жеребця, і її перед ним тремтіння, і тихий його хропіт.
І засвітилися у вороної кобили очі, і прошепотіли радісно вуста її:
Только утро любви хорошо,
Хороши только перзыг робкие встрсчи.
Потім перше материнство… Ніжний, ніжний, з м'якенькою блискучою шерсткою жеребчик чорненький… Такий тендітний, з кучерявеньким хвостом, з пухкенькою гривкою…
І материка радість першої годівлі, коли лошачі маленькі вустонька ніжно за дійку тягнуть, і причкокують, і підштовхують, і легенько кусають… І радість така повна, така велика радість ллсться аж од самого серця, і наповнює черево, і переходить у дійку, і маленькими цівками у ніжні лошачі вустонька переливається…
І перший її хазяїн…
Такий чемний, такий лагідний…
І зараз іще почуває вона його руку спрацьовану… Гладить він шию їй, ласкаво поляскує…
І його скребло мов зараз її кряж скребе, і його щітка Та скребло лагідно заспокоює…
— Стій, голубко! Стій!
А потім ярмарок…
А потім цей хлів брудний і холодний… І ця січка житня… І Стовбурів Іванів батіг — їдкий і болючий… Чорти б забрали такого хазяїна!
Здригнулась огидно Стовбурова Іванова ворона кобила й заснула…
І сниться вороній кобилі сон…
Запрягають її у бричку, й везе вона ту бричку на станцію…
Виходить із станції людина, а за нею несуть аж чотири великі пакунки…
Кладуть ті пакунки на бричку, сідає на неї та людина, й везе вона її до себе на село… Приїздить на село й спиняється біля сельбуду…
І чує кобила гук:
— Агроном приїхав! Агроном приїхав!
Сходяться до сельбуду люди… Виходить агроном на ґанок і розказує людям, як за худобою ходити…
А потім пакунки розпаковує, а там книжки, а на тих книжках кінь красивий намальований.
І роздає він ті книжки людям.
А люди ті книжки читають… Та щось говорять, руками "розмахують.
І раптом прокинулась… Хазяїн перед нею… Боліла права нога…
— Чого іржеш? Мажмазель яка! Приймись!
Пройшов дяк до церкви…
І в голові вороної Стовбурової Іванової кобили свердлом думка завертілася:
"Чому нема монастирів кобилячих? Пішла б я в монастир, од життя од цього від індивідуального, од безрадісного… Постригла б гриву, постригла б хвоста… І в чорних, кашемірових наритниках іржала б кондаки, тропарі й славословія…"
Дзвонили дзвони…