Доктор міг думати про законність гуркоту при всякому руйнуванні, міг цілком розсудливо доводити, що природа дбає про великі числа, а одиниці для неї тільки матеріял у її математичних розрахунках — одні з мінусами, другі з плюсами, — він міг навіть виразно уявляти собі свій мінус в образі револьвера одної з сірих шинель, з тих одиниць, які самі завтра будуть із мінусами, — істота мовчки слухала, — мовчала, коли було тихо й зараз же тоскно, гидко, млосно холола від волосся на голові до нігтів на ногах, як тільки за вікном у чорній, густій тьмі вибухали постріли. В животі починало бурчати, вибухала одрижка, в роті ставало огидно-кисло.
А цеї ночі істоті заціпило, — вона зникла. За вікном так само моторошно вила сусідська собака, в якої на очах проткнули хазяїнові горло багнетом; так само диким, тонким, передсмертним криком хтось кричав; так само гупали важкі чоботи за вікном, і в сусідній кімнатці мати двірника неголосно молилася перед лямпадкою. Але істота не щулилась, не здригувалась, не збиралась у вузлик. Доктор лежав, заклавши руки за шию й посміхався. Ну, хай приходять, хай один із сліпих мінусів сліпої математики проткне йому горло багнетом. Ну, що з того? Ну, захарчить, захлюпотить кров, пройде кілька корчів по тілі й не стане нічого, ні мінусів, ні плюсів, ні математики, ні смерти. Смерть не тоді, коли захлюпотить кров із горла й корчі закоченять тіло, — тоді ніякої смерти нема. Смерть буває тільки в живих, а не в мертвих. Для мудрого ж ідея й образ смерти є тільки тими тінями, які роблять радощі життя рельєфно-опуклими. А надто для тої людини, в якої у грудях тьохкає солодкий холодок, давній-давній, несподівано відновлений, зворушливо молодий, такий забутотаємний і такий вічний, що з ним можна пролежати тисячоліття у тьмі серед гуркоту всіх руїн світу.
Десь там, за цими криками, виттям собаки, за гупанням чобіт лежала та, яка була джерелом цього холодка, таємна переможниця всіх сліпих істот, зойків і руїн, вічна переможниця всіх смертей, що відвідують бідне людство, таке жалюгідне у своїх борюканнях проти законів великих чисел. Тисячі раз будуть завалені, переруйновані всі дворянські, пролетарські, буржуазні зібрання, а Наяда вічно, незмінне, непереможно, незруйновано пануватиме над усіма руїнами перебудов. І це є закон більший за всі закони смерти.
Вранці, тільки почало на світ благословлятись, доктор Верходуб ретельно поголився, прибрався в усе чисте, — як смерть, так і кохання люблять людину в усьому чистому, — й зашив у кашкет рештку своїх грошей, п'ять тисяч карбованців. Потім попрощався з милою старенькою й, узявши на руку тільки один плед, спокійно пішов на ріг Казанської й Середньої вулиць, де була призначена зустріч із Наядою й Юдком. (Мила "конспіраторка", що хитро ходила по місті в буржуйському капелюсі, ні за що не хотіла, щоб Юдко заїхав за нею, бо Юдко знав би тоді, де вона жила!).
Од п'ятої години ранку вона вже сиділа з клуночком на лавочці біля чужих воріт. Кохтину свою, спасибі їй! — скинула, — занадто вже незграбна, навіть образлива була та кохта на тілі Наяди, занадто щиро кохтина приняла в себе форми покоївки, чи кухарки. Тепер на панні Ользі було чорне, довге пальто, теж не дуже пишне, але, принаймні, було видно, що під ним молоде, поставне тіло з широкими, наядиними клубами. На голові, замість рушника, синя, тепла, велика хустина. Словом, не буржуйка, але й не куховарка, а саме сільська, інтелігентна собі пролетарка.
Юдко, розуміється, додержав стилю всякого порядного візника: не виконав ні одної з умов. Насамперед запізнився на цілу годину; потім запріг не трійку, як умовлялись, а тільки пару; нарешті, виїхав не фургончиком, як обіцяв, а "файтоном" таки. Але ж фурґончика він ніяк не міг знайти, все місто оббігав. Але що таке: як Бог дасть, так і в файтоні большевики не зачеплять, а як судилося, то й не то що в фурґончику, а на тачці схоплять. А щодо трійки, так просто ніяк не можна трійкою: овес такий дорогий, що...
— О, знов овес! Я ж вам казала!
І сміх Наяди був такий самий тихий, прозорий і молодий, як і ввесь ранок.
Юдко глянув на панну Ольгу, засвітився зсередини й іззовні й також засміявся. Е, що воно розуміє в хазяйських справах, таке гарне, ніжне й привабливе. Хай собі сміється з вівса, дай їй Боже отак гарно все життя сміятись!
І Юдко прибрався в дорогу інакше: плисове убрання та жовта сорочка зосталися дома. Тепер на ньому було все хазяйське, поважне: теплий, добрий чекмен, на сидінні свита від дощу, шия синім шарфом пов'язана. Тільки пухнасте, руденьке волосся на лиці те саме лишилось, але тут уже тільки Бог міг змінити, а Юдкові не сила була.
Ну, клуночок панни Ольги примостили за спиною, ноги їй закутали докторовим пледом, — надворі все ж таки свіженько було, — можна рушати.
Юдко врочисто взяв у руки віжки, щільніше натовкмачив на голову кашкета, вйокнув, зацмокав, і "файтон" з брязкотом, дирчанням і клацанням покотився по Казанській вулиці. Проміння сонця, тихі, задумливі й малинові, як уста Наяди, косо лягали на сонні, порожні, стомлені від нічного галасу тротуари, кладучи на них довгі тіні від стовпчиків. Задумливо й зворушливо похитувався чистий, строгий профіль під великою синьою хусткою, і в очах, замість учорашнього хворого, металічного блиску, залягла вмиротворена, поважна скупченість, у якій було щось дитяче.
На кінці Казанської, нарешті, скінчився той страшний брук, яким тільки пекло могло бути вимощене для в'їзду найбільших грішників, — колеса м'яко, з полегшенням, од усеї душі зідхнувши, заворкотіли по накоченій весняно-вогкій дорозі. Брязкіт, дирчання, кректіння старенького організму "файтона" лишились позаду; стало чути дружній бадьорий тупіт ситеньких коненят.
От і поле, все пухнасте, зелене, мрійне, широченне. Зразу ж свіжо обхопило духом вітру, степу, молодої травки й весняної, ще мокрої землі. Десь із неба, бозна звідки, дрібно сипалися дзвіночки, срібні, чисті, молоді, — степові соловейки! Сонце тепло, жартівливо цілувало ззаду в шию.
Конячки смачно, соковито вибивали дружній такт; Юдко миролюбно поводив над їхніми спинами батогомі і для піддержання авторитету час од часу добродушнострого пускав: "Но-о, ти! Ворухайсь, ворухайсь!"
Невже була коли ніч із виттям собак, гупанням чобіт, зойками, з руїнами, з ненавистю, жахом, одчаєм, смертю?!
У малиново-синій далечині маячіли давні могили. Зліва, з яру, з-над білих хат кучерявим пір'ям розсипався рожево-сивий дим. Там уже повставали, там уже обідати варили. Колись доктор Верходуб, будучи не доктором медицини, не недогризком життя, не повітовим "нашим епікурейцем", а просто маленьким, босоногим Михайликом, оттакого ранку вже гнав у поле довгошиїх, гойдливих, белькотливих гусей і смачно вминав чудесний житній хліб, посипаний камінцями соли, що хрустіли під зубами. І ніяких філософій, ніякого аристократизму духу, ніяких перемог йому ні над собою, ні над другими не треба було. Без філософій, без боротьби, без перемог скільки було великих радощів вічної перемоги!
— Гарно, Ольго Іванівно! Чудесно, га?
Ольга Іванівна трудно повернула купу хустки й показала обвіяне задумою, вимите духом степу й ще чогось тепло-ніжне лице. Сині очі теплилися лагідно, ніжно, сумирно. Чи не крапнула й у її панський келех маленька простенька крапля степової мудрости?
— Божественно гарно! Чудесно тепер босоніж по теплій стежці бігати! Е, ви, мабуть, не знаєте, ви — панич. А я колись отак удосвіта з хлопцями й дівчатами вже череду пасла!!
— Ви?! Череду?!
— А що? Чого ви так дивуєтесь? Я — селянка. Не похожа?
— Гм! Очевидно, Ольго Іванівно, ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо.
— Хіба ви теж з села?! Селянин, чи поміщик?
— "Потомствений, почотний", з діда прадіда селянин!
Панна Ольга раптом визволила з-під хустки руку й незручно, але рвучко-весело простягла її докторові.
— Так здоровенькі ж були, земляче! Якої губернії?
— Київської, Сквирського повіту, деревні Осиковатої! А ви?
— Полтавської губернії, Золотоноського повіту, села Криві Гарбузи. У нас з давніх-давен родили все чогось криві гарбузи. Та так нас і прозвали Кривими Гарбузами.
А в руці доктора лежала така тонка, ніжна, тепла рука, яка ніяким чином не хотіла асоціюватися з Кривими Гарбузами. І цей тикозний капелюх, і англійський костюм, і ця королівська постава, і ці очі — повні певности і влади? Невже це з Кривих Гарбузів?! А чому ж ні, зрештою? Чому Наяді не перебратись у Кривих Гарбузах у людський образ? Та й чи не частіше за все вони перебираються по Кривих Гарбузах, а не гнилих містах?
Рука тихо визволилась і сховалася знов під хустку, під рідну, значить, близьку їй хустку.
— Ну, це добре, що ви — земляк! Я дуже рада. А я було думала... Ну, нічого. А що може бути краще від степу, нашого степу? Га? Ніхто не розуміє й не може нас зрозуміти. Правда?
На доктора ще раз глянули дві темносині, теплі, хвилююче-жіночі квітки. Глянули якось по-іншому, по-новому, по-близькому, лукавоніжному, вдивляючись і перевіряючи. І в грудях доктора від цього безвольно, солодко занив холодок. Гойднулася бричка, перехилила квітки разом з молодим, гнучким тілом на доктора й одхилила. Сині квітки накрились темними шовковими щіточками вій і потупились. І від того, що потупились, докторові захотілося припасти до тих маленьких черевичків, що виглядали з-під пледу, і з побожною, жагучою вдячністю обтерти з них порох устами.
— Вам не холодно в ноги, Ольго Іванівно?
— О, ні, мені дуже гарно!
— Но-о, ти, паршивка! Граєсся!
Дорога почала збігати згори. Внизу по яру розкотились біленькі хатки, а на ту гору поперед усіх вибігло троє млинів, розставили крила й весело розмахували ними, закликаючи хатки до себе. Запахло солонкуватим димом, кізяком, свіжо-спеченим житнім хлібом. Десь за хатами дружно, гуртом гавкали собаки, когось обпавши. Довгими ракетами здіймались догори співи півнів і, закруглившись на кінці, падали й зникали. Залізними, іржавими голосами мекекекали вівці. Божественно, іменно: божественно гарно!
Юдко заткнув батіжок позад себе й натягнув віжки.
— Тш! Тш-ш!
А Татарка, любуючись з чіткого стукоту своїх копит, потрушувала гривою й кусала подругу, прищуливши вуха. — чого, мовляв, дурна, здержуєш, катай згори на ввесь Дух.
Юдко озирнувся й хитнув жовтенькою бурунькою на хати:
— Любомирка, по названію.
Любомирські дядьки стояли коло порогів хатин і, приклавши дашком руки над очима, дивилися на бричку.