На той бік

Володимир Винниченко

Сторінка 5 з 19

Чи не можете ви сказати, де дають дозвіл на виїзд?

— На виїзд? Ах, так, так! Одну хвилиночку! Я зараз! Одну хвилиночку прошу почекать!

Кучерява голова прожогом, як у морські хвилі, кинулась у натовп, перепливла до одного столика, до другого, протиснулася в одні двері, виринула, підбадьорююче, убезпечуюче покивала здаля молдаванському рушникові, сховалась за другими дверима, знову виринула й, нарешті, зморена, але весела, припливла до синіх, затеплених морським усміхом очей.

— Ходімте! Це в одинадцятій кімнаті. Вони вчора перейшли з восьмої. Товариші, дозвольте пройти. Товариші, пропустіть!

Кучерява голова розсікала гущавину "пролетарських" тіл, одпирала їх до стін, хвилювалася, хапалася. А сама ввесь час, так собі, випадково, озираючись, поглядала на молдаванський рушничок.

— От тут. Пропустіть, товариші! Без черги. Пропустіть. Та пропустіть же, чоррт би... Прошу, товаришко!

— Дякую, товаришу! Дуже дякую!

Доктор не сумнівався, що кучерявий провідник охоче повів би молдаванський рушничок і далі за одинадцяту кімнату, за дванадцяту, тринадцяту, в Америку, на той бік, на той світ, усюди, куди треба б синім очам. Але ж їм треба було тільки в одинадцяту кімнату, й тут його функція кінчалась.

Таємна, так довго шукана одинадцята кімната була малесенька комірчина, цілком порожня, тільки на всю стіну стояла величезна буфетна шафа. Крім буфета, біля вікна примостився маленький столик. На столику лежали папірці, печатки, а за столиком сидів рудий, хмурий чоловік у салдатській блюзі. Довге волосся разом із лупою спадало на плечі без погонів, а худе, виголене лице непорушно вп'ялось у книжку.

Доктор підійшов до столика, з увічливою незграбністю вклонився й несміло, як людина, що все життя прожила на селі, кашлянув.

— Вибачте, будь ласка... Ми до вас з проханням.

Хмурий чоловік помалу, не спускаючи очей з книжки, почав підводити голову й, нарешті, мляво подивився на доктора. В голених устах його, у крилах носа, в куточках очей засіла хронічна тупа втома.

— В чому річ?

— Вибачте, чи тут можна одержати дозвіл на виїзд? Втомлений патлач байдуже простягнув руку до бланків, що лежали купкою біля печатки.

— Куди хочете виїхати? Тут доктор трошки запнувся.

— Це от я й моя небога, ми — сільські вчителі. Ми самі з Полтавської губерні. Ми тут, знаєте, товаришу комісар...

— Дайте мені спокій, я не комісар.

— Вибачте, будь ласка. Ми — люди сільські, ми не знаємо...

— Та вам куди треба виїхати?

— Нам треба в Полтавську губерню. Ми — сільські вчителі, ми...

Голений патлач здивовано відхилився назад.

— У Полтавську?! Так це ж на гайдамацькій стороні!

— Так, але ж ми там завсіди живемо. Ми тут випадково, ми тут тільки...

Поет пильніше глянув на сільських учителів. Небога боязко стояла позаду, заховавши все лице в рушник, покірно склавши руки на своїй набухлій, череватій кохтині. А дядько блідо, винувато посміхався, хоча чим же, властиво, винен чоловік, що все життя вчителював на гайдамацькій стороні.

— Покажіть ваші документи.

Сільський учитель захапався, швиденько розстібнув двірницьке пальто, витяг наготовлені пашпорти й подав їх довговолосому музиці. Здається, цей композитор почав щось таке собі підозрівати! Ну, що ж, будь ласка, читай: пашпорти, як пашторти.

— Тут не сказано, чим ви займаєтесь.

— Я не знаю, вибачте, товаришу. Так нам видали пашпорти. Ми — люди деревенські, ми не знаємо...

Композитор мляво переглянув пашпорти, розуміючи на них стільки ж як і доктор, з цікавістю обдивився печатки на них (його фах!) і байдуже вернув їх докторові.

— Пропуску я вам не дам. І присунув до себе свою книжку. Сільський учитель розгублено, злякано витріщився на нього.

— Оце так! А як же ми будемо?!

— Як хочете.

— Та ради Бога, товаришу комісар, чи той!... Та як же так?!

Поет стомлено знизав одним плечем і скривився.

— Чудний ви чоловік: як же я вам можу дати пропуск на ворожу територію?

— А що ж тут такого?

— От тобі, "що такого!" Та хоч би такого, що вас там одразу схоплять і розстріляють, як наших шпіонів.

— Так ми їм покажемо наші пашпорти. Ми собі сільські люди, ми політикою не займаємось. Нехай перевірять.

— Ну, стануть вони перевіряти. Ну, словом, я не можу вам дати пропуску та й годі!

І чортів патлач рішуче підсунув до себе книжку, нахиливши до неї своє вимочене лице.

Доктор вертів у руках пашпорти, не рушаючи з місця. Що б йому сказати, цьому волосатому драматургові, щоб він пом'якшав?

— Гм, от нещастя! Нам же неодмінно треба бути там. Помирає мати дівчини. Перед смертю... Невже так трудно дати той пропуск, товаришу? Ну, хай нас розстріляють, що вам таке? Будьте такі милостиві, зжальтеся!

Патлач підвів голову, знизав обома плечима, хотів щось сказати й тільки нетерпляче визвірився.

— Не дам, я вам кажу! Не можна. Йдіть собі!

Бідний сільський учитель помалу поклав пашторти в кишеню й повернувся вже йти.

Але тут небога схилила голову набік, виступила трохи наперед і тихенько сказала:

— Ну, будьте такі ласкаві, товаришу комісаре, поможіть нам. Ми вас дуже просимо!

Поет безсило відкинувся на спинку стільця. Що його робити з такими сільськими йолопами?!

— Та я вам кажу, що не можу вам дати туди пропуску! Ну! Це не наша територія. Там фронт!

— Та то нічого. Ми якнебудь збоку. Будь ласка!

Композитор глянув на дурну дівчину, стомлено знизав плечима і знову глянув. З-під рушника благаюче дивились чудні, сині, теплі-теплі очі, а нижня соковита, повна губка посміхалася з такою невинною, певною, обіцяючою й хвилюючою жіночістю, що поет похмурився, сердито пригладив волосся й нахилився до книжки.

— Прошу мені не перешкоджати. Я пропуску не можу вам дати!

Але Наяда несміло підступила ще ближче до столу й одгорнула рушник з обличчя.

— Ну, будьте ласкаві, товаришу. Мати помирає. Хіба ви цього не розумієте?

Драматург обурено сіпнув волоссям і глянув просто в білопінне, з малиновою посмішкою лице.

— Та ви розумієте, що ви просите в мене? Ні? Щоб я вам дав пропуск на той світ! Розумієте?

— Все одно, давайте на той світ. Я мушу бачити матір перед смертю. Не дасте пропуску, все одно пішки піду. І тоді на вашому сумлінні все одно буде моя смерть. Ну, товаришу!

Композитор на мент заплющив очі, посидів так і потім тихо, сумно сказав:

— Знаєте що я пораджу: йдіть ви додому й пересидьте тут цей час. Нас хутко виб'ють звідси. Ви собі тоді спокійно поїдете далі. Ще тижнів два-три. Так краще буде. А мій пропуск, кажу вам щиро, нічого вам не поможе.

Він ледве посміхнувся й добрими очима глянув на обох. І тепер дуже виразно стало видно, який він стомлений, змучений, і як йому тяжко сидіти в оцій хатині.

— Але ж я не можу три тижні! Мати помре за цей час.

І Наяда низько нахилила лице, ховаючи сльози.

Композитор для чогось переклав книжку на друге місце, нервово покрутив мізинцем у вусі, глянув один раз на небогу, глянув удруге й сердито промовив:

— Ну, що ж робити? Я ж не можу. Другим ще гірше буває.

Доктор обережно, по-вчительському кашлянув у руку й сумно, тихенько завважив:

— Ми б собі поїхали на Велику Соснівку. Там, кажуть, зовсім фронту немає.

— Ах, голубчику! Хто там може знати, де той фронт? Та й не в фронті річ. Я просто не можу послати вас на всякі... неприємності. Я дам вам пропуск, значить, я тим ніби дам вам гарантію. А я ніякої гарантії дати вам не можу. Все може бути. Вас із моїм пропуском наші ж візьмуть і... Ви ж самі знаєте, скільки коло нас усякого халамидра, всякої мерзоти крутиться. Ідейних людей не вистачить скрізь. Попадеться вам по дорозі якась банда, й що їй мій пропуск? А я ж на себе за вас моральну відповідальність перед самим собою беру.

Сільський учитель зідхнув.

— Та воно, може, й так, але що ж робити, коли треба. Та ви за нас не турбуйтеся. Ми ж не діти, ми все розуміємо. І спасибі вам, що так нам роз'ясняєте, а все ж таки... дайте, товаришу, дозвіл!

А небога підвела трошки лице й прошепотіла:

— А хіба вам легше буде, як без пропуску нас розстріляють?

Патлатий, милий драматург глибоко, стомлено зідхнув.

— Так ви конче таки хочете їхати?

— Конче!

Музика мляво простяг за бланком.

— Ну, як знаєте. Я дам пропуск, але здіймаю з себе всяку відповідальність. Шкода мені вас. Ну, та ваша річ... Дайте мені ваші документи.

Доктор хапливо засунув руку за пазуху й виклав на стіл пашпорти. Учитель і небога його, затаївши духа, стояли й побожно слідкували, як композитор готував їм пропуск: учитель, підвівши догори ще молоді свої брови й перехиливши голову на плече, а небога знову склавши руки на пухлій кохтині й потупивши сині, з дивним блиском очі.

— Та глядіть же: як переїдете лінію фронту, то цей папірець зараз же знищте, а то українці покажуть вам пропуск.

— Аякже, аякже! Ми це знаємо. От спасибі вам!

— Чекайте, ще печатку. Я тут спеціяльно дописав, щоб вас не зачіпали. Може, щось поможе.

— Велике спасибі вам!

Композитор похукав на печатку, потім притулив її до подушечки й обережно переніс на папірець. Видно, не багато він мав діла за своє життя з пашпортами та печатками! Припечатавши, уважно обдивився, ще раз перечитав і разом з пашпортами подав небозі.

— Шкода мені вас, кажу вам одверто. Панна Ольга взяла документи й тихо сказала:

— Щиро, щиро дякую вам!

— Нема, на жаль, за що. Дай Боже, щоб не лаяли за це. Бувайте здорові. Щасливої дороги!

Наяда раптом простягла йому руку, а він підвівся й увічливо поцілував її. І коли нахилився, то стало видно, що на маківці йому вже просвічувала невеличка лисина.

* * *

Цеї ночі доктор Верходуб зовсім не спав. Він лежав у своїй крихітній кімнатці під дахом маленької хатинки, дивився у тьму і слухав ніч та себе. Ніч, як і кожна з ночей, була повна стрілянини, криків, зойків, виття собак, усього того, що конче мусить бути при всякому гарячковому стані, на який хворіє юрба. Але тепер доктор Верходуб із задоволенням, з гордою радістю помічав, що в ньому сталася велика перемога: він уже не залежав од темної істоти в собі. Раніше, коли він так само лежав уночі, слухаючи галасливу страшну тьму, істота ввесь час щулилася, здригувалась, тоскно збиралась у манісінький вузлик рук і ніг, і нічого з нею зробити було неможливо, — вона не підлягала ніяким умовлянням, глузуванням, соромленням, гнівам і прокляттям розумного, скептичного доктора; вона жила сама про себе, а розумний, скептичний доктор сам про себе.

1 2 3 4 5 6 7