З якої речі він лежить тут у цьому багні, у смердючій тьмі й чекає смерти від якихось невідомих йому, чужих, байдужих людей? За віщо?! Що він їм зробив? Що за безглуздя?! Невідомо за що, без ніякої вини його поставлять до стіни або виведуть у поле, наведуть йому в лоба рушниці з чорними, круглими дірочками дул, якийсь чужий йому чоловік крикне і...
Доктор почув, як раптом у роті йому з'явився металічний смак, а на плечі насіло щось важке, як дві кішки, й почало боляче душити груди.
Тоскна туга занила по всім тілі, занила з такою силою, що хотілося широко роззявити рота, скривити все лице й дико, тягуче завити.
Він знову ліг, просто лицем у мокру, брудну солому й заціпенів. Звірячий, бездумний, темний страх чадним димом обкутав усю душу. Коліна дрібно, як од холоду, трусились; металічний, чудний смак дерев'янив язик; грудям важко було дихати від незрозумілої ваги в плечах.
Ах, Господи, що це з ним робилось?!
Ні, лежати ще тяжче було. Так тепер лежать оті там за вікном. Так лежав, мабуть, отой, що лишив по собі в тім кутку тільки крови калюжу та кашкет.
Доктор сів. Хоч би вже перестала та черкати там своїм ідіотським ножиком. Які тут ножики тепер? І взагалі, з якої речі вона його посилала на смерть? Яке йому, докторові, діло до її кацапів, українців, до панів, пролетарів? Навіщо він ізв'язався з цією невідомою, пришелепуватою, фанатичною дівчиною? Вб'ють же через неї, неодмінно вб'ють! Виведуть надвір, скажуть бігти, й... він так само, як старий поляк, тільки закрутить рукою й осяде ввесь.
Доктор почув, що його починає нудити. Туга ревматичне, як нестерпно-болючий зуб, боліла в душі.
Ах, та коли ж вона перестане вже гострити того проклятого ножика? І нащо він дав їй його? Вона ним тільки погубить і його і себе.
— Ви ще не стомились, Ольго Іванівно?
— Трохи стомилась. Я сяду теж. Де ви? Я думала, ви заснули, боялась вас розбудити.
Сказилась вона, чи що: заснув! Наче він лежав тут для того, щоб заснути, спочити, а завтра їхати собі на той бік. Дійсно, поїде, тільки на другий "той бік"! А туди можна й, не спавши, подорожувати.
— Та де ви, докторе? Обізвіться!
— Тут. Ідіть попід стіною.
Вона трохи не стукнулась об його. Тепла рука її вхопила його за чоло, а коліно уткнулося в плече, кругле, жіноче. Могла б усе ж таки обережніше в темноті йти.
— Вибачте, я, здається, вас штовхнула?
— Нічого.
Вона сіла поруч і довго вовтузилася з своїми ногами. Лікоть її неприємно торкався руки доктора. Він злегка відсунувся. Вмостившись, вона знов узялася за ножик і черепок, чорт би їх узяв!
— Хіба ще не гострий?
— Ні, на кінці майже зовсім тупий. А на кінці саме й треба, щоб гострий був.
— А чи не втомите ви собі руку цим гострінням?
— Ви гадаєте, що вона втомиться?
— Розуміється. Ви ж уже кілька годин напружуєте її.
— Я вже два пальці порізала.
— Ну, от бачите.
Вона затихла, пововтузилась і сказала:
— А ну, попробуйте ви, чи гострий. Обережно. Нате. Де ваша рука?
Доктор у темноті по її ліктю добрався до руки й узяв ножика. Він був такий самий тупий, як і раніш, тільки подряпаний.
— Гострий?
— Цілком. Більш абсолютно не треба гострити. Хай рука спочине. Нате, сховайте.
Знову помацки зустрілись їхні руки, її пальчики ніжно обняли його руку й перебрались до ножика.
— Ну, значить, я дам спочити руці й піду.
— Куди? До Єремєєва?
— Розуміється.
Оце так. Значить, вона вже й до дванадцятої не хотіла ждати! Вона спочине й піде. І зараз же там зачується крик, галас, вистріли; загрюкають двері, затупотять ноги, ввірветься сюди сіра, дика, люта юрба, накинеться на нього, почне скажено гатити його чобітьми по животі, по лиці, по очах, почне колоти багнетами в горло, груди, в серце, розтопче, розшматує, зробить з нього криваву масу й викине в помийну яму. І лишиться після нього отут тільки велика калюжа крови та кашкет.
І це буде, буде неминуче, як тільки трохи спочине ця напівбожевільна дівчина зо своїм ножичком. Через півгодини, через десять хвилин, хто її знає, скільки вона вважає потрібним для спочинку.
Але в ім'я ж чого він має разом із нею так безглуздо погибати!? Хто вона йому? Хто вона взагалі? Наяда? Що таке Наяда? Що за стареча, дурна, проклята сантиментальність? Як він, старий йолоп, міг так безрозсудно, так по-хлопчачому піти на таке божевілля, на таку явно абсурдну, смішну, хвору, чужу йому, смертельну справу?! Ради поцілунку цієї дівчини? Та навіщо йому поцілунки всіх Наяд у світі? Та він готов за один поцілунок отого кирпатого салдата віддати всі поцілунки всіх красунь землі і неба, будь вони тричі прокляті!
От вона ворушиться. Чи не збирається вже йти? А, ні!! Це вже чорта з два! "Ви, каже, тримайтеся собі, як хочете, а я піду до нього". Як хочете? Добре. От він зараз встане, піде до Єремєєва і все йому скаже по щирості: земський лікар, пролетар, колись у тюрмі сидів, на заслання трохи не попав. А хто вона, не знає, та й не хоче знати, хай сама за себе, як хоче, відповідає. Юдко підтвердить усе. Вони всякої хвилини можуть знайти Юдка. Він скаже, що вони зустрілись і познайомились на вулиці, біля його брички. І хай вони посадять його окремо від цієї дівчини. Хай закують його в кайдани, хай посадять у льох, у помийну яму, але не вбивають. Хай не вбивають, поки не перевірять, хто він і що він. А хочуть, хай з собою візьмуть, він буде лікувати їх, адже в них не так багато лікарів. Нехай скутого тримають, він їх так лікуватиме. Але за що ж його вбивати?!
— Котра година, докторе?
Вона вже хотіла йти. Вже хотіла йти!
— Не знаю. В мене мало сірників. Я зараз вийду й у сінях при світлі подивлюсь.
— Ви вийдете?! Куди?! Постривайте...
— Мені треба. Я щось нездорово себе почуваю... Не можу ж я в хаті... Вони повинні випустити...
І доктор хапливо став підводитись. Вона ще могла вискочити поперед нього! Але тоді вже ніякі признання не поможуть. О, ні, ні, ні!
Доктор гарячкове схопився на ноги. І зразу ж (дивно як!) кішки попустили кігті на плечах; дихати стало легше; в лице вдарило живим вогнем; все тіло цупко, з жадним криком тяглося геть звідси, з цієї темної ями, туди до дверей, у сіни, до Єрємєєва. Він майже побіг у тьмі до порога, на зірочку світла у дверях, і застукав.
— Товаришу!... Товаришу!...
У сінях забурмотіло, потім підійшло до дверей і шарпнуло їх. (Двері, здається, не були навіть замкнені, бо не чути було, щоб одмикало).
— Товаришу, будь ласка, мені треба на двір, до вітру. Будь ласка, голубчику.
— Ну, теж вигадав! Можеш собі в камурі.
— Голубчику, дорогий! Ради Бога, не можу я, дихати тут і так нема чим. На хвилиночку!...
Трохи вже сонний вартовий сплюнув, почухався, мовчки взяв із кута тут же біля дверей, рушницю й бовкнув:
— Ну, марш! Та швидше мені!
Доктор вистрибнув у сіни. Вартовий зачинив двері й пішов уперед. Ставши за порогом, кроків за два від хати, він сказав:
— Далі не йди. Можеш тут.
І сперся на рушницю, тримаючи обома руками за багнет та стоячи так, щоб видно було і двері камери й доктора.
Небо було хмарне, темне, важке; вечір холодний, вогкий; вітер рвучкий, принизуватий. Але все це було безмірно гарне, таке чисте, живе, вічне, таке чудове, якого ніколи доктор за все своє життя не бачив. Зворушливо, любо клацали коні під дашками; гавкали собаки таким рідним, таким життєвим, мирним гавкотом; з віконечок хати падало на подвір'я лагідне, жовтеньке, затишне-затишне світло, і видно було крізь маленькі шибки шматочки дорогих, любих, людських постатів. Все ж це було життя, все жило, все було таке просте, звичайне, вільне-вільне!
— Ну, швидше, швидше там! Уже, чи що?
— Уже, товаришу. Зараз. Зараз, голубчику. А скажіть, будь ласка, голубчику, чи можна зараз побачити товариша Єрємєєва?
— А навіщо тобі товариш Єрємєєв?
— А мені дуже треба, голубчику. Дуже треба. Я хочу йому в усьому признатися. Я, товаришу, земський лікар. Розумієте, голубчику? А назвав себе сільським учителем. А я лікар. Ну, й хочу товаришеві Єрємєєву сказати всю правду, віддати гроші й усе таке. Будь ласка, голубчику, докладіть товаришеві Єрємєєву, що я хочу його зараз побачити. Будь ласка, товаришу, зробіть таку милость!
— Нема товариша Єрємєєва. Поїхав пости перевірять.
Вартовий солодко позіхнув, одкинувши голову назад. Потім підтяг до себе рушницю й хитнув докторові головою на сіни.
— Ну, заходь.
Докторові зразу ж важко ослабли ноги.
— Оце так!! А не знаєте, коли він приїде?
— На дванадцяту буде тут. Ну, швидше, швидше!
— Може б, ви, голубчику, зараз же йому сказали, як тільки він приїде? Га? Добре? Скажете?
— Скажу-у...
Вартовий знову тягуче, зо стогоном позіхнув, очевидно, нічого не чуючи й страшенно хочучи спати.
Доктор сам одчинив двері камери. Світло лямпочки, що висіла в кутку на цвяшку, впало на брудну солому й ледве освітило під стіною темну постать і бліде, гарне лице з великими, надзвичайно блискучими очима. Потім вартовий зачинив двері, й доктор упірнув в густу, задушливу темноту. Помацки, тримаючись руками за стіни, він дійшов до свого місця й безсило сів.
Панна Ольга заворушилась, почала вовтузитися з хусткою, ввесь час штовхаючи доктора ліктем у бік і не помічаючи того.
— Ну, я йду, докторе! — несподівано й якось дзвінко прозвучав у тьмі її голос, і чути було, як вона почала вставати на ноги.
Доктор поклав на витягнену по соломі руку голову і мляво сказав у підлогу:
— Не спішіть: Єрємєєва нема.
— Як нема?! А де ж він?
— Пости поїхав перевіряти. Буде тільки о дванадцятій. Так, як і казав.
Панна Ольга помалу зсунулась назад і сіла знову.
— О, проклятий!! — раптом вибухло від неї з таким одчаєм, що доктор навіть здивувався: чого ж така розпука, прийде ще, встигнеться ще божевілля з ножичком.
— Котра ж тепер година? Ви подивились?
— Забув. Зараз.
Доктор узяв у руку годинника, потім запалив сірника.
— Чверть на десяту.
— О, Господи!! Ще ж три години!
Так, вони мали ще три години життя. Для неї це одчай, а для нього... Через три години вони поїдуть на той бік. Тепер уже й він напевне поїде з нею. Поїде. Єремєев не повірить. Не повірить ні за що. Уб'ють, отут, на цій соломі. Через три години вб'ють.
В роті знову з'явився терпкий, гидкий смак металю й ніби через це гнітюча, задушлива, млісна туга навалилась на плечі. Доктор ліг зовсім на землю й мертво пустив обидві руки.