Який же результат вийшов би? Той, що не націоналістична частина української еміграції сформула б інший свій представницький орган, і настало б іще більше розходження і ослаблення сил всієї еміграції. Я не думаю, що націоналісти такі дурні люди, щоб прагнути такого наслідку свого "хитрування".
Я не кажу вже про те, що наші націоналісти в масі своїй не менше, ніж інші групи, люблять свою націю й не хочуть мати її забитою, заляканою, рабською юрбою, не здатною ні на яку колективну творчість. Коли вони слухали Донцова і були за владу "вождя", то вони цього " хотіли для того, щоб забезпечити сильну, монолітну владу, яка могла б без хитань і слабовольності здобувати державу, а зовсім не для того, щоб здобути ту владу для експлуатації мас соціяльними паразитами, хоч би з своєї власної партії. В гарячці боротьби, в запалі гніву, в вихорі надій на Гітлера, цього зразка "монолітности й вольности", вони не ставили питань, які можуть вийти наслідки для українського народу від такої влади. Передбачивши це тоді, я певен, вони в більшості своїй Дон-цовим не повірили б. Тепер емоції загубили свій пал, прийшов болючий досвід, життя висунуло перед ними інші проблеми. І вони чесно, сміливо відкидають минулі позиції і переходять на інші. Чесно переходять, підкреслюю.
І чого б воно не могло бути так? Чого петлюрівці, соціялісти чи ще якісь інші течії можуть претендувати на те, що вони люблять свій народ безкорисно, для народу, а не для себе, і чому націоналісти, велика течія молодих, енергійних, чулих людей може мати любов тільки до себе, чому тільки ради своїх особистих інтересів, для влади, грошей хочуть мати вплив в Національній Радї, а не для добра нації, як вони його розуміють? Навіть, коли б вони ще й тепер мали таке розуміння, що український народ є темний, бездарний, дурний, безвольний, що він не має ні національної свідомості, ні розуміння своїх/ інтересів, що йому треба сильних навчителів, вождя й батога, яких би всі сліпо слухалися, навіть так розуміючи національне добро, чому вони не можуть бути щирими, чесними, самовідданими? Віривши колись так, хіба вони не йшли в повстанську армію, хіба не рискували своїми особистими інтересами, своєю свободою, а то й життям ради добра України? І коли об'єктивно, спокійно продивитись років за двадцять минуле націоналістів і зрівняти з минулим петлюрівців, то не можна поставитись без уваги до протестів націоналістів, які кажуть:
"Як, петлюрівці, оті соціялісти (вони, бідні, націоналісти, уважають петлюрівців ще й досі за соціялістів!), які наробили стільки зла українському народові, які провадили всю свою національну діяльність по передпокоях наших ворогів та по кав'ярнях, який вони мають провід над нами, які в цей час сиділи в тюрмах, які бились по всіх кутках України з окупантами, які клали своє здоров'я, сили, життя за свою батьківщину! Бо вони, мовляв, "тримали прапор державності" по тих передпокоях, бо вони є "легітимна" влада, передана їм самим богом? І це називається демократією, любов до батьківщини? І коли ми протестуємо проти такої несправедливості, то вони нас називають руїнниками Національної Ради, і нашої Державності, неначе Андрій Лівицький та Ісак Мазепа є вся наша державність і бути проти цих людей — це бути проти України? Вони нам закидають фашизм, будучи самі фашистами, підробленими на словах під демократів! І вони хочуть, щоб ми мали пошану до такого органу еміграції, щоб не сміли критикувати його і в, цьому б виявлялася наша любов до нації?! Ми не є фашисти, ми щиро заявляємо наші теперішні позиції, позиції дійсних демократів. Наші керівники так само тепер одверто, як і колись, оголошують у нашій пресі і партійній літературі наші теперішні позиції. Хто може чесно читати, той може побачити, що ми прагнемо визволення нашого народу ширше й сміливіше, ніж оті підроблені демократи!"
II. ОСНОВНІ УМОВИ ПЕРЕОРГАНІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ.
Кожному об'єктивному читачеві цих рядків повинно бути ясним, що при таких взаємовідношеннях між течіями не може бути погодженої, спільної дії, а так само Н, що це питання не можна замовчувати, що його треба Доставити на одверте, щире, широке обговорення всього еміграційного колективу. Керівники Національної Ради та ВО, імітуючи справжніх президентів та міністрів, час од часу роблять офіційні оптимістичні "урядові" декларації про те, що в їхній державі під їхнім мудрим урядуванням справи ідуть усе краще та краще. Вони або за методою Кує займаються автосугестією, або за методою невдалих правителів намагаються сугестією на своїх "вірнопідданих" заспокоїти їхнє невдоволення. Але ні заспокоєння, ні погодження, ні спільної дії в українській еміграції немає. Це треба чесно сказати собі, й сказавши так, шукати причини цього зла, а потім засобів його знищення.
Я сказав вище, що, на мою думку, є дві головні причини розладу в українській еміграції: психологічного і со-ціяльного характеру. Розгляньмо їх по черзі.
Психологічна є в тому, що в окремих індивідів в усякому суспільстві живуть передані нам із тисячоріч у спадщину психологічні сили, інстинкти. Одним із них в інстинкт панування і влади. В одних умовах цей інстинкв приглушується, в других роздувається. В умовах диктатури вождів при безконтрольності їх і безвідповідальності перед колективом ця сила набирає страшного розміру. Приклади цього ми бачили й бачимо в усіх тоталітарних режимах. Демократія це є та соціяльно-по-літична обстановка, в якій цей інстинкт панування має не таку волю розвиватися, хоча й у ній дуже хорі иа нього виявляють дію його. Не треба думати, що від цього звільнені соціялісти чи демократи, що досить заявити себе таким, щоб старий інстинкт перестав діяти. Треба постійної контролі над собою, насамперед самосвідомості, потім треба стримувати в собі дію його. Я особисто мав нагоду спостерігати дію цієї вселюдської спадкової сили, як на самому собі, так і на ближчому свойому оточенні, а надто під час революції й урядування. Я помічав, як нахил до влади, до командування, до використовування їх у своїх особистих інтересах, до згаги лесті, оплесків та інших знаків високої оцінки виявлялись у найщиріших демократів, соціялістів, патріотів. Мені легше було контролювати себе самого, бо я з перших років своєї громадської й політичної діяльності помічав це явище, аналізував його, болів ним і застерігав проти нього своїх товаришів у роботі політичній. (Я помітив, що виведена на світло свідомості ця сила губила свою гострість, немовби щулилась, зменшувалась). Уже в 1905 році я вголос для всього свідомого українського колективу ( в формі п'єси "Дисгармонія") закричав: "Увага, бережімося! Ми — не погоджені з наших словах і діях, словами ми проповідуємо рівність, свободу, мужність, любов до колективу, а на ділі ми, самі того не помічаючії, тягнемося до командування, до поневолення слабших, до себелюбства, до експлуатації своїх ближніх, ми — непослідовні, нечесні з собою". Я ці спостереження і застереження робив весь час моєї політичної, революційної та літературної діяльності. І на цю тему написав цілий ряд "застережень" у формі романів, п'єс, оповідань і статей. ("Щаблі життя", "Чесність з собою", "Записки кирпатого Мефістофеля" та ін.). На цю тему я мав у Парижі й на Кіпрі, під час нашої першої еміграції, дискусії з ідеологами революційного соціялізму й большевизму, Леніним, Луначарським, Горьким та ін. Отже, кажу, під час нашої революції мені було легше помічати, контролювати й душити в собі самому таку дисгармонію. Але інші такої моральної науки та практики не мали, і коли створились сприятливі тим нахилам обставини, вони безкритично, безопорно пішли за тими нахилами. А ті обставини творились участю в урядові та пар-ламентах. Бути міністром чи депутатом, а то ще й президентом, це найкраще середовище для розвитку інстинкту панування чи честолюбності. Яскравим зразком для мене цієї риси був, як я вище казав, С. Петлюра, та до такої міри, що серед моїх партійних і урядових співробітників, які не могли не помічати в нього виявів цих нахилів, навіть склався термін для позначання його: "петлюри-тись", себто фігурувати, прибирати пози, прагнути оплесків, "отаманувати" з усіма матеріальними і психічними привілеями цього стану.
Українська еміграція є маленький колектив. Але в ньому психічні закони діють з тою самою неухильністю, що й у великих. Коли цей колектив мав у собі кілька десятків одиниць, які складали "народ" "уряду УНР", а його "міністри" й "президенти" так само, як і великі, "петлюрились", так само ставали в пози, прагнули оплесків, влади, командування і, розуміється, відповідних таким "високим достойникам" матеріальних привілеїв. І, розуміється, рідко який "достойник" добровільно, ради інтересу колективу, нації, згодився б одмовитись од своєї" "великої місії" бути "носієм", "вождем". А тому, коли сприятливі обставини творять не малий, а значно більший емігрантський колектив, коли висувають кілька таких "високих осіб", а вони раз у раз за законом руху й змагання прагнуть бути "вищими" — "єдиними вождями", "єдиними президентами", то між ними неминуче виникає конкуренція, боротьба, війна, холодна чи навіть гаряча.
Еміграція взагалі є та обстанова, яка дуже сприяє розвитку цих нахилів. Трудність контролю, відповідальності проводів організацій, відокремленість од великого колективу нації, все це спричиняється до ненормального вияву навіть здорових сил людей. Я вище звертав увагу читачів на те, яку шкоду нашій недавно визнаній державності можуть принести честолюбні претензії наших "вождів". Коли ці "вожді" можуть бути щирими хоч би з собою, то нехай не обдурюють самих себе, нехай не виправдують називання себе "урядом", "Державним Центром" і т. і. тим міркуванням, що, мовляв, коли настане час ліквідації большевизму, то "зовнішнім силам", які будуть робити ту ліквідацію, буде з ким "говорити", "перетрактовувати", "договорюватись". "Зовнішні силі:", коли їм треба "договорюватись", роблять це не з назвами, а з реальностями, з дійсними силами, зо справжніми репрезентантами народів, а не з опереточними декораціями.
Отже, з усіх цих причин, на мою думку, для створення можливості українській еміграції "договоритись" з самою собою треба насамперед усунути одну з важних причин, які створюють непогодження, конкуренцію, боротьбу, а саме: претензії на "урядування".