Симон-різник

Анатолій Дімаров

Сторінка 4 з 6

Хотів забути й не міг.

Єдине, що його втішало, це надія на те, що Бася евакуювалась на схід.

З цією надією він і рушив в останній свій відступ, коли надійшла команда відходити за Дніпро і два трактори, зачепивши дві гармати з уцілілого дивізіону, потягли їх в темну ніч, в стовписько машин, людей, коней, возів, що ними захрясли всі вулиці завмерлого міста. Вони йшли мимо темних будинків, у яких все наче вимерло, мимо спорожнілих скверів та парків, де не було жодного руху, і так моторошно було довкола, такою мертвою пусткою віяло від усіх оцих будинків, скверів та парків, що вони мимоволі намагалися якомога швидше вибратися з цього мертвого міста.

Коли ж перебралися через Дніпро і по обидва боки потягнулась Дарниця, Симон знову подумав про Басю й дітей, до яких було рукою подати: не далі як за п’ять кілометрів лежала Троєщина. Він наздогнав свого командира, тепер уже старшого сержанта, бо всіх лейтенантів, яких до них посилали, встигло повбивати, й попросився одпустить його на кілька годин.

— Я тільки туди й назад.

— Куди "назад"? — сердито перепитав сержант.— Не бачиш, що робиться?

Симон і без сержантових слів бачив, що довкола коїлось. Тому більше й не пробував умовити командира.

Так він і пройшов мимо рідного дому, не знаючи, лишилася там Бася з синами чи не лишилася. Так і йшов цілу ніч, що тривожно світила ракетами і позаду, і справа, і зліва, обтікаючи їх з усіх боків, гула літаками чужими над головами, гримала далеко попереду і світила там пожежами. Так він і йшов до самого ранку, тримаючись за лафет, то поринаючи в коротку дрімоту, то злякано виринаючи з неї, щоб не впасти під колеса своєї ж гармати. Так і йшов до того часу, поки попав у полон.

Вони саме вибралися з лісу, що налягав з обох боків на дорогу, лісу, де за кожним деревом чатувала їх небезпека, де ворог міг непомітно підкрастися і вдарити впритул тим нещадним кинджальним вогнем, що не лишає жодних надій на порятунок... Вони вийшли з темного лісу, що неохоче розлучався з пітьмою, в таке широке, таке просторе, таке світле поле, що кожному аж дихнулося легше, кожен аж замарширував веселіше назустріч такому погожому ранкові, що на мить аж здалося: війна лишилась далеко позаду і всі бої, всі рани й смергі, вся втома нелюдська, коли вже байдуже — жити чи вмерти, теж лишились далеко позаду... Коли кожному здалося на мить, що найстрашніше минулося, бо не могло ж воно, оте найстрашніше, вічно тривати, мусив же і йому бути кінець, мусило ж врешті-решт повернути на краще, саме тут, серед поля оцього чи в крайньому разі отам, трохи попереду, за отими хатами, що струмували до самого неб& мирними, ще довоєнного взірця димами.

*— Підтягнись! Підтягнись! — весело прокотилась команда, і повеселілі бійці, позбуваючись решток дрімоти, загомоніли один до одного, полізли за тютюном, щоб зладнати цигарку. Навіть два трактори їхні загули якось бадьоріше і швидше покотили гармати. І коли до перших хат, таких "привітних і мирних, лишалося метрів двісті, не більше, їм назустріч ударив вогонь.

Це був той самий кинджальний вогонь, якого вони найбільше боялись.

За ревом тракторів Симон не почув перших пострілів. Тільки старший сержант, який не одпустив його додому, враз зламався і впав, а боєць, який ішов поруч із Симоном, вхопившись за груди, теж став осідати на землю. А потім рвонуло, ударило, блиснуло в очі таким болем нестерпним, що Симон ойкнув і затулив очі руками. А коли відвів руки, то трактор, який тягнув їхню гармату, горів, весь охоплений вогнем, а чорні фігурки людей розбігалися геть до дороги.

Симон теж метнувсь од гармати, перечепившись, покотився в кювет. На нього одразу ж хтось упав, бризнув гарячою кров’ю на шию, на потилицю, руки — Симон виборсався з-під непорушного тіла, пригинаючись, побіг просто в поле. Свистіло, тьохкало, гахкало, прошивало і рвало повітря, попереду, ліворуч, праворуч густо бігли бійці, і багато з них падало, щоб уже не підвестись,— Симон біг з усієї сили, біг прямо до лісу, який ще недавно здавався чужим і ворожим, а тепер обіцяв порятунок. Біг так, як ще ніколи не бігав. Наввипередки з осколками й кулями.

Стрілянина так само зненацька вщухла, як і почалася. І як тільки стихло, так одразу ж назустріч Симонові, назустріч бійцям, що бігли праворуч, ліворуч од нього, з лісу, який уже був поруч, з-за крайніх дерев густо висипали солдати в чужих мундирах.

Оточенців виловлювали по всьому полю, зганяли до крайніх хат. По одному, по два, по троє. Час від часу спалахувала стрілянина, та одразу ж і згасала під короткими й злими автоматними чергами. Симона перейняв молодик у розстебнутому, із закачаними по лікоть рукавами мундирі, з пілоткою за поясом, з автоматом в руках. Світле волосся, світлі вії довкола світлих, якихось аж бездушних очей.

— Вахн хінлегн! — сердито закричав молодик, тикаючи цівкою автомата Симонові в груди.— Вахн хінлегн!

Симон врешті-решт зрозумів, чого добивається німець. Зняв з-за плечей карабін, кинув на землю. '

Тоді німець обійшов його, наче скелю, штовхнув тим же дулом у спину:

— Ком!

І погнав до села.

Тут уже стояв похмурий гурт полонених. Усі були такі приголомшені, наче кожному не вірилося в те, що з ним сталося. Той посміхався криво, той втупився поглядом у землю, а той, перебільшено кривлячись, приколисував поранену руку. "Ви бачите, що зі мною? Бачите?" — говорив весь його вигляд.

Трохи осторонь гурту незалежно і гордо стояв ще один військовий у командирському одязі. Мав по шпалі в чорних петлицях. На всю щоку чорнів неправдоподібний синяк, і з тієї чорнизни моторошним блиском горіло єдине око. Друге витікало з закривавленої очниці. Командир стояв босий, НІМЦІ ВСТИГЛИ ЗНЯТИ З НЬОГО чоботи.

А по всьому полю, скільки бачило око, брели й брели поодинокі постаті наших бійців, супроводжувані німцями...

Не встиг Симон підійти до гурту, як його відразу ж оточили німецькі солдати. Вони з подивом роздивлялись велета в цивільному, що невідомо яким робом затесався серед військових.

— Юде?

— А ти що, не впізнав? Стопроцентний єврей!

— А чого він такий величезний? Ви подивіться на його ноги!

— Колосальний євірей! Його треба з гармати розстрілювати.

— Розстріляти завжди встигнемо. Це, може, якийсь великий їхній начальник. Треба його допитати.

— Він був при зброї.

— Ну от, бачите! Його треба допитати. Хто знає російську мову?

— Отто Бауер.

— Де Бауер? Гукніть-но Бауера!

— Бауер щойно загинув. Його застрелив отой одноокий.

— Російська свиня! Він дорого нам за це заплатить!

Симон, хоч і не знав німецької, розумів, що мова йшла

про нього. Не второпав тільки того, що, коли б не цивільний одяг на ньому, його б розстріляли на місці. А так замість нього розстріляли отого капітана. Відвели трохи набік і прошили автоматною чергою.

— Комісар,— пояснили полоненим.— Юде комісар.— Хоч капітан явно не був євреєм.

Симона ж разом з усіма погнали назад, до Киє&а. I там на околиці Киева, поблизу Троєщини, його чекала зустріч ще з одним німцем, і той німець вирішив подальшу Симонову долю.

III

Віллі Кох мав дві особливості, що вирізняли його з-поміж інших німців.

Він був товстий. Та не просто товстий, Кох був потворно товстий. Такий товстий, що спершу трудно було визначити, де його більше: у висоту чи в ширину. Неосяжний мундир міг би запросто вмістити десяток солдатів, товсті литки звисали над блискучими чобітьми, від потилиці не лишилось навіть натяку, суцільні складки жиру, жир розтікався по ньому драглистими хвилями, жир перехоплював йому навіть горло, і звідти виривався якийсь писк замість голосу. Тонкий голос кастрата, що заплив увесь жиром.

Віллі й народився не худеньким. Вже тоді його руки-ноги нагадували добре понабивані сосиски, перев’язані в колінах і литках нитками, а коли він підріс та пішов уперше до школи, його продражнили одразу ж "Віллі-свиня", і так Віллі-свинею він ту школу й скінчив. Як усяка надміру товста дитина, Віллі не брав участі ні в розвагах, ні в фізкультурних змаганнях — здебільшого просто стояв, розставивши руки й ноги, і дивився заздрісно на своїх жвавіших однокласників. і

Його часто били, ще частіш ображали, і зло поступово накопичувалось в його огорненій салом душі-

Друга особливість Віллі Коха — любов до коней. Фанатична, невичерпна. Він ріс у маєтку, де його татусь був управителем, у маєтку, що славився кінським заводом, і з малих літ звик товктися біля коней. Коні заміняли йому друзів, яких ніколи не мав, коні не насміхалися з нього, коні підкорялися йому. Він командував кіньми і був тим щасливий і гордий. А коли виріс, Віллі відчув, що оця любов до коней його й облагороджує. Ставить над іншими. Залучає до еліти, що піднесена над людським загалом уже своєю породою.

І третє, що вирізняло Коха з-поміж маси німців, коли він закінчив школу і став боротись за своє місце в житті, це те, що він став фюрером. Як його *ождь, його бог — Адольф Гітлер.

Фюрерство в тогочасній Німеччині набуло норм державного устрою: кожний, хто прагнув бодай хоч маленької влади, мав стати фюрером. Хай невеликим, майже непомітним фюрерчиком, але обов’язково фюрером, бо фюрерство давало найшвидшу дорогу до влади, зводило на оту державну драбину, по якій так солодко видиратися вгору, відштовхуючи, підставляючи ніжку собі подібним — претендентам на вищий щабель. Віллі видирався по цій драбині з завзятою спритністю, і на час, коли зустрівся з Симоном, він уже був гауптштурмфюрером і його неосяжний мундир ряснів орденами й значками.

І ще йому послуговувалось прізвище Кох. Особливо коли став працювати в Києві. Завжди знаходив привід натякнути, що Еріх Кох, гауляйтер України,— його родич.

Тож Віллі шанували і боялися. Більше боялися.

Віллі Коха навів на Симона, що поневірявся в таборі для полонених, візок. Невеликий, на одного їздця візок, справжній витвір мистецтва. Він давно мріяв мати такого візка для прогулянок: Віллі любив, запрігши жеребця, покотити за місто. Дихнути, як він казав, свіжим озоном.

І ще навело Віллі на Симона постійне бажання вирізнятися. Бути не таким, як усі. На голову (хай навіть кінську) вищим од своїх колег. І коли йому спала на думку ця геніальна ідея, Віллі, не вагаючись, взявся втілювати її в життя.

Ідея ж ця полягала в тому, щоб замість коня впрягти у візок росіянина.

1 2 3 4 5 6