Нема суттєвої різниці між найбагатшим і найбіднішим, а є лишень ті, які вибилися в куркулі, і ті, що прагнуть ними стати.
З глитаями і підкуркульниками діло ясне: усіх до нещадного класового нігтя! В решти ж треба вибити із-під ніг отой ґрунт, який породжував, породжує і буде породжувати дрібнобуржуазні тенденції. І чим швидше ми зруйнуємо дрібнобуржуазну базу, тим швидше перекуємо мужика на будівника соціалізму, вірного соратника пролетаріату.
Кредо друге:
Селянин сам не знає, чого він хоче. В силу своєї вікової відсталості він завжди опирався, опирається і буде опиратися усьому новому, всьому прогресивному, хоча б воно й несло йому щасливе життя в недалекому майбутньому.
Отже, ми не можемо ждати десятки років, доки село розкачається та повернеться обличчям до соціалізму. Ми повинні твердою пролетарською рукою взяти його за голову та й розвернути, хоче він цього чи не хоче, на сто вісімдесят градусів до соціалізму.
Кредо третє:
Соціальну перебудову села, як і революцію, не зробиш у білих рукавичках. Тільки м’якотілі гнилі інтелігенти можуть зараз сюсюкати про те, що не треба допускати натиску на середняка під час суцільної колективізації.
Партія поставила перед нами завдання всесвітньо-історичної ваги: закінчити колективізацію до весни тридцять другого року. Ми ж відповідаємо на цей заклик по-більшовицькому: зустрінемо уже цю весну суцільними колгоспами! Цим ми завдамо рішучого удару не тільки по куркульських елементах, які саботують хлібоздачу, а й по правих опортуністах, куркульських приятелях, які під час перевиборів до сільських Рад намагалися провалити пакт про суцільну колективізацію, добавляючи до цього пакту "по можливості", "на добровільних засадах", а були й такі, що відверто вигукували: "Не хочемо, викреслити!.."
— Товариші! Ми заслухали першого секретаря товариша Суслова. Тепер хто хоче висловитися?
Путько обводить строгим поглядом зал, у якому сидять комуністи району.
— Давайте, товариші!
— Можна мені?
Десь аж позаду піднімається рука. Там зчиняється рух, стукотять стільці, зводяться комуністи, пропускаючи високого чоловіка з важким вродливим обличчям, з чорними вусами. Новий секретар, зацікавлено поглядаючи на чоловіка, що важко йшов до сцени, запитав:
— Хто це?
— Ганжа з Тарасівки. З Гінзбургом одного поля ягідки.
У Івана Івановича враз звузились зіниці.
Ганжа зійшов на сцену, став за трибуну. Лише зараз, коли світло впало на нього, можна було помітити, як він змарнів. Обвів пильним поглядом зал, подався наперед.
— Товариші комуністи! Від нас пішов товариш... більшовик... революціонер... ленінець...
— Про кого це він? — запитав у Путька Суслов, але той не встиг відповісти: Ганжа ще дужче хитнувся вперед, і голос його задзвенів од натуги:
— Прошу встати і хвилиною мовчання вшанувати пам'ять нашого дорогого товариша Гінзбурга!
Впала мертва тиша.
— Ану, ослобони трибуну! — закричав на Ганжу Путько.
— Чого ж, хай продовжує,— заперечив Іван Іванович.— Повинні ж ми знати, що думають наші вороги.
Тоді Путько, знову повернувшись до Ганжі, суворо наказав:
— Давай по существу! Без провокацій!
— Що ж, можна й по существу,— погодився Ганжа. Важко повернувся до президії, звернувся безпосередньо до Суслова: — Дивно якось воно виходить, товаришу секретар...
— Іван Іванович Суслов! — підказав голосно Путько.— Пора б уже й запам’ятати.
— Спасибі, що нагадали... Забув, старіти став... Тож дивно виходить, товаришу Суслов. От ви ніде ще не встигли побувати, ні з ким не зустрілися, не поговорили з людьми, а зразу зібрали комуністів — і готового рецепта од усіх наших хвороб...
— Слухай, Ганжа: ти говори, та не заговорюйся!
Це — знову Путько. Ой, не простецький чоловік Митрофан Онисимович!
— Чого ж, хай говорить.
Жоден м’яз не ворухнеться на обличчі Івана Івановича. Тільки все яснішими, нещадно світлішими стають його очі.
— От ви тут нас закликали без жалю тиснути на середняка, заганяти його до колгоспу. А ви подумали над тим, що з цього вийде? Селянин же не худобина, щоб його на налигач та у ярмо...
— Це колгосп — ярмо? — не витримав Ляндер.— Ми запам'ятаємо цей твій вислів, товаришу Ганжа! За-па-м’ятаємо!
— А ти не лякай, я уже ляканий. Може, я не точно сказав, тільки моя тверда думка: рано ще говорити про суцільну колективізацію. Рано!
— Товаришу Ганжа, а як тоді розцінити січневе рішення ЦК партії?
Це вже Іван Іванович. Спокійно запитав, мовби аж доброзичливо.
— Яке рішення? — не зрозумів Ганжа.
— Про темпи колективізації. Де чорним по білому записано, що Україна мусить закінчити колективізацію на весну тисяча дев’ятсот тридцять другого року. Як ви розцінюєте це рішення?
Ганжа зблід, але голос його прозвучав твердо:
— Оцінюю як неправильне декретування згори.
Цього разу Митрофанові Онисимовичу довго не вдавалося добитися тиші.
— Що він робить?! Що робить?! — стогнала Ольга, шарпаючи в руках червону хустину. А Володька озирався довкола з таким розгубленим видом, мовби запитував: "Що він сказав, дядько Василь!.. Чи мені це вчулося, чи приверзлося... Чи він при своєму, щоб отаке говорити!.."
— Що ж, усе ясно,— звівся Іван Іванович.— Можете сідати, ми вами займемось пізніше...
Займались Ганжею того ж самого дня, на бюро райкому. Перед засіданням Ольга ходила за чоловіком, не відступалась од нього. Молила:
— Визнай, що помилявся!.. Визнай!..
У тих словах — стогін, біль, відчай. Відчай жінки, яка все ще любить, намагається врятувати, утримати біля себе й для себе.
І біль комуніста, який втрачає товариша.
"Ми сварилися. Ми часто в останній час сварилися,— обіцяю наперед бути поступливішою, м’якшою, нічим не дратувати тебе, тільки схаменися, одумайся, визнай свої помилки! Скажи їм, що ти неправильно зрозумів оте рішення, не будь таким упертим!
Чуєш, скажи!
Я ніколи не плакала. Ніколи, ніколи не плакала. Навіть коли ховала обох чоловіків — товариші не бачили моїх сліз. Вони гордились мною, моєю витримкою, називали мене залізною. А тепер глянь на мої очі: вони повні сліз. Я соромлюся їх, але нічого не можу вдіяти..."
— Скажи!.. Чуєш, скажи!
Ганжа обережно вивільняє свою руку з Ольжиних, зводить на дружину болем пропечені очі:
— Знаєш, що для мене найсвятіше?
— Що?
— Правда... Я сам себе проклену, якщо одступлюся од неї!
Не одступився. Стояв перед членами бюро — не думав каятись. Сам копав яму, до якої й упаде.
— Ви й досі вважаєте, що лінія ЦК на суцільну колективізацію є помилковою?
— Вважаю.
— Як ви ставитесь до відомих положень товариша Сталіна про розвиток колгоспного руху, викладених ним у всесвітньовідомих статтях "Рік великого перелому" та "До питань аграрної політики в СРСР"?
— Ставлюсь як до антиленінських.
У декого з присутніх аж спина затерпла од такої нечуваної зухвалості.
За виключення Ганжі з партії голосували дружно, із злістю. Не менш дружно проголосували й за те, щоб віддати його до суду як правоопортуніста, куркульського переродженця і білогвардійського агента, злісного наклепника на лінію ЦК, на генсека товариша Сталіна.
І був суд, і гриміла гнівна, класово загострена промова прокурора, і суворо, нещадно дивилися судді на Ганжу, який в одну з найважчих хвилин класових боїв проявив себе дезертиром, політичним запроданцем, зрадником світового пролетаріату. Все було ясно оцим праведним суддям, жоден сумнів не торкнувся їх класово чистих сердець, вони засудили його ще до засідання суду.
Тож встаньте усі, суд повернувся з п’ятихвилинної наради, щоб зачитати справедливий вирок!
Встань, товаришко Ольго, тобі нічого ховати очі від суддів! Ти знайшла в собі сили перебороти любов до пропащої цієї людини і сказала про неї всю правду. Хоч кожне слово твоє було гвіздком в оту домовину, яка називається присудом.
Ти мужня жінка, ти справжній боєць, товаришко Ольго!
Встань і ти, Твердохліб Володимир, молодий комуніст, запальний боєць революції! Тобі теж нелегко було свідчити проти дядька Василя, проти свого хресного, який — пам’ятаєш, Володю? — клав на твоє нетерпляче плече мудру руку свою та й казав з великим терпінням: "Ех, Володю, Володю, не так усе просто, Володю!.." І хоч ламкий басок твій тремтів, і зривався твій голос, ти теж засудив колишнього комуніста Ганжу як класово ворожого елемента.
Суд іде, встати!
А чом ти не квапишся встати, посивілий за одну ніч чоловіче? Чом клониш голову, хилиш дужі плечі? Який тягар звалився на тебе, так придушив, що, здається, не розігнутись тобі вже довіку?
Зціпив зуби, стулив щосили безпалі долоні — устав.
Три роки ув'язнення, а після відбуття покарання ще три роки позбавлення прав.
Дали б більше, але врахували бідняцьке походження.
Жоден м'яз не ворухнувся на обличчі Ганжі. Виходив під конвоєм — навіть не глянув на Володьку, на Ольгу. Вирвав обох із свого серця.
Бо не вороги страшні — страшні зрадливі друзі.
Бо не меч страшний, який цілить у груди,— страшний ніж, що завдає підступного вдару у спину.
З якими високими помислами його б не гострили...
Тож був суд, і була камера, і перша ніч у тій камері — найтяжча ніч для ув’язненого. І були думки, що ніде так не обсідають людину, як за тюремними ґратами. Коли залишається сам на сам: не на годину чи дві — на довгі роки.
Тож не будемо непокоїти його в оцю першу ніч — йому й так важко. Відійдемо од ґрат, бо он уже й вартовий повернувся в наш бік, прислухається та приглядається — не доведи господи, побачить! Прицілиться згідно із статутом, бабахне — і душа з тебе геть!
Тож утікаймо пошвидше до власної хати та й дякуймо богові, що вікна у ній поки що без ґрат, а двері — без тюремних замків, що стоїть вона скраю, і я нічого не знаю.
Не знаю, не бачив, не чув.
І отого чоловіка, який щойно сів у в’язницю, не знаю, оце лишень од вас довідався, а до цього ніде й не стрічав.
Не ходив із ним по селу, не вів довгі душевні розмови, не питав у нього поради: як жити, кому вірити, на кого спиратись. А якщо коли випадково й зустрівся, то ще тоді, з першого ж погляду відчув, що він щось не той... Не з тим, знацця, душком... Щось було в ньому таке, що одразу мене насторожило...
Ворог, каете? З куркулями, каете? По вуха в болоті?.. Ай-яй-яй! Хто б міг подумати!..
Хоча, якщо розібратись, то воно до того і йшлося. Отой Гінзбург... А потім — Марта... Та й Приходько...