Тридцяті...

Анатолій Дімаров

Сторінка 2 з 11

Відчуває, як гусне сперте, напоєне отруйними випарами повітря. І чим довше стоїть він у кінці довжелезного столу, тим важче йому говорити, збиратися з думками.

Тим більше, що його весь час обривають, клюють запитаннями та репліками.

Дуже хочеться пити! Але графин і склянка стоять аж на тому краю столу, і ніхто не догадається подати йому води.

— Я сказав усе, що мав сказати,— врешті мовив Григорій.

І тоді пролунав голос першого секретаря обкому.

Досі сидів, ані пари з вуст. Трудно було навіть здогадатись, засуджує він Гінзбурга чи не засуджує. На повновидому, старанно поголеному обличчі — жодного поруху, в сірих очах — якась аж байдужість, наче перший не бачив зараз ні Гінзбурга, ні своїх соратників, а якщо й бачив, то мало цікавився ними. І лишень тоді, як Григорій сказав, що він скінчив, перший звів поголену до сизого голову і зупинив Григорія, що хотів був сідати:

— Зачекайте, Гінзбург, у мене до вас питання.

Сказав те так тихо, що слова ледь прошелестіли у великому кабінеті. Був, мабуть, упевнений, що як тихо не скаже, його все одно всі почують.

Всі завмерли, застиг і Григорій, повернувшись до першого. А він все тим же напівшепотом запитав:

— Чому в сусідніх з нашим районах середняк масово пішов до колгоспу?

— Не знаю...

— Бо там розгромили куркульську агентуру,— терпляче пояснив секретар.— Зуміли переконати середняка в перевазі колгоспного ладу.

— Значить, ми не зуміли,— з гірким сарказмом озвався Григорій.

— Не зуміли чи не схотіли?

— Не зуміли.

— А може, таки не схотіли?

І, не діждавшись бажаної йому відповіді, перший ставить ще одне запитання:

— Члени райкому теж такої думки, як і ви?

— За інших не розписуюсь,— відповів глухо Григорій.

— Хто тут з Хоролівки?

Зірвалися на ноги Ляндер, Путько. Іще хтось запізніло грюкнув стільцем — Гінзбург навіть не повернув у той бік голови.

— Ви теж солідаризуєтесь із своїм першим секретарем?

— Я завжди був супроти!

Це — Путько.

— Я мав неодноразову сутичку із Гінзбургом по найважливіших питаннях нашої політики!

А це — Ляндер.

— Політичну лінію Гінзбурга категорично засуджую!

Це вже завідуючий райвно.

— Сідайте, товариші... Хто хоче висловитись?

Піднялося одразу кілька рук. Гінзбург сів. Застиг, опустивши голову. Навіть тоді, коли всі, хто бажав, висловились, коли почав говорити перший, навіть тоді не підвів Григорій голови.

Перший почав із загальної характеристики стану справ у Хоролівському районі.

Засміченість білогвардійськими елементами, куркулями та підкуркульниками, що повели за собою всю парторганізацію району. Так, усю! І ось наслідок: злісне нехтування найзлободеннішими питаннями, саботаж політики партії, зрив плану суцільної колективізації, невіра в лінію ЦК на розгортання колгоспного руху.

— Неприваблива картина, товариші.

— Огидна! — хтось із членів бюро.

Перший невдоволено поморщився: не терпів, коли його перебивали.

— Тепер перейдемо до самого Гінзбурга...

Григорій і тут не поворухнувся.

А секретар уже говорив про болото:

— Ви з головою погрузли в правоопортуністичному болоті...

Про ворожу діяльність:

— Ми інакше не можемо оцінити ваш лист, як спробу заплямувати ленінське керівництво ЦК ВКП(б), скомпрометувати ленінську політику партії на суцільну колективізацію трудящого селянства...

Про вороже нутро:

— Треба сказати, що члени райкому Хоролівки проявили політичну сліпоту і не розгледіли вчасно ваше білогвардійсько-куркульське нутро...

Про поведінку Гінзбурга вже тут, на бюро обкому:

— Ви нічого не зрозуміли і нічому не навчилися. Ви й зараз продовжуєте твердити правоопортуністичні вигадки про те, що середняк ще не доріс до колгоспу, що на Полтавщині, мовляв, відсутній масовий рух селянства за суцільну колективізацію в найстисліші строки. Таким чином ви виступаєте як політичний обиватель, який зневірився у політиці нашої партії...

— Ворог, а не обиватель! — знову хтось із членів бюро.

— Це одне й те ж... І прошу мене не перебивати... Отже, ми не можемо прийти до іншого висновку, окрім того, що ви остаточно здеградували, політично розклалися, втратили лице комуніста, перетворилися на активного пособника білогвардійсько-куркульських елементів, стали їх агентом в лавах ВКП(б).

Закінчивши, трохи помовчав. Потім звернувсь до членів бюро:

— Які будуть пропозиції, товариші?

— Зняти з посади!

— Виключити з партії!

— Віддати до суду!

— Зміцнити бюро Хоролівського райкому!

При останній пропозиції під членами бюро райкому зарипіли стільці.

— Розпустити парторганізацію Хоролівського району як таку, що розклалася!

Перший схвалив усі пропозиції. Крім останньої.

— Думаю, товариші, що розпускати всю парторганізацію не варто. Парторганізація в цілому здорова, і хоролівські комуністи з честю справляться з історично важливим завданням по суцільній колективізації... Як, товариші хоролівці?

— Справимось!.. Справимось!

— От і добре... Тоді ставлю на голосування запропоновані тут заходи щодо оздоровлення парторганізації Хоролівського району.

Із заздрісною одностайністю члени бюро підносять руки. Підносять все ж по-різному, залежно, мабуть, від посади. Оті, що сидять відразу біля першого, підносять правиці недбало, сперши їх ліктями на стіл. Намахаються, видно, тими правицями протягом дня, як ціпами, то вже й сил немає дерти руки угору. А ті, що подалі, ті тягнуть до першого руки, як школярі, цуплять їх догори, аж суглоби тріщать: на мене глянь! На мене! Та подивися ж, як віддано я голосую!

А може, цього всього й не було? Може, все те тільки привиділося Григорію? Та й яке це врешті-решт має для нього значення!

— Гінзбург, покладіть партквиток!

Ось воно — найстрашніше! От він — кінець!

Григорій встає — закам’яніле обличчя не ворухнеться жодною рисочкою.

Мовчки йде до столу, величезного, як ешафот, столу, вкритого червоним сукном. Іде назустріч власній смерті, хоча ні перший, ані оті, що сидять поруч, ще не підозрюють нічого. Про це знає тільки Григорій.

Зупиняється за два кроки од столу, підносить руку до бічної кишені гімнастерки. Не тієї, де партквиток, а тієї, у якій браунінг, принесений ще з громадянської.

Пришитий татом ґудзик не хоче відстьобуватись. Опирається, крутить у відчаї металевою голівкою, не пролазить у петельку. Тоді Григорій рвонув клапан і ґудзик, вирваний з м'ясом, упав прямо на стіл.

Вихопив браунінг, кинув в обличчя першому:

— Партквиток живим не віддам! Забирайте у мертвого!

Підніс пістолета до скроні...

На цьому й скінчилося засідання бюро обкому. Все те бліді, покидали присутні великий кабінет. Григорія винесли, браунінг і партквиток лежали на столі. У повітрі пахло порохом, а на килимові, там, де упав Григорій головою, лишилася велика темна пляма. Килим, звісно, замінять, кабінет провітрять, приберуть партквиток і пістолет — ніщо більше не нагадуватиме про секретаря райкому, який, втративши класове чуття, скотився у болото правого опортунізму, став переродженцем і куркульським полигачем.

Тому ми не покладемо його в труну, оббиту червоним перкалем, не відправимо в Хоролівку, щоб там віддали останню шану покійному: з музикою, з траурним мітингом, з потрійним салютом,— не заслужив! А скомандуємо везти до моргу, де байдужі лікарі зроблять розтин черепа, запишуть до протоколу, що куля ввійшла у праву скроню, пошкодила таку-то тканину, від чого й настала смерть, наче це мало якусь вагу і протокол буде колись вивчатися... Тож відправимо його до моргу, а там, після розтину, покладуть оте, що лишилось од Гінзбурга, у сяк-так збиту труну, та й відтарабанять на цвинтар, та й зариють поспіхом в землю: що із ним, з отаким, панькатись! Не поставлять на плескату могилу ні тумби, ні червоної п’ятикутної зірки, що світила живому Григорію. Не поставлять нічого...

І даремно шукатиме збожеволілий од горя Ісаак, приїхавши в область, могилу свого єдиного сина, даремно пхатиме до рук сторожам усі свої гроші, щоб тільки показали, де лежить його Гриша... Даремно...

Бо вони, оті сторожі, і самі не знали, де він похований.

Тільки один із них, змилосердившись над старим, врешті-решт не витрима: підведе навмання до чиєїсь свіжої могили та й скаже, що отут лежить його син.

А грошей не візьме, хоч Ісаак і тицяв їх жужмом до рук.

— Та ти що, старий! Чи ми зовсім уже без совісті!

Та й піде, сердито знизуючи плечима.

А як оглянеться, то побачить схилену постать Ісаака над засніженим горбиком. Ісаак стоятиме так непорушно, що здаватиметься вже й неживою людиною, а печальним надмогильним пам’ятником, чужим усьому живому, і сторож мимоволі подумає, що, може, й справді старому вже не знадобляться оті гроші...

Більше ніхто не бачив Ісаака в Хоролівці. Де він подівся, чи повернувся з Полтави, чи там і лишився, ніхто так і не знав. Може, заскочив на хвилину додому, захопив злиденні манатки та й знову подався до сина. А може, так і не відійшов од чужої могили: затужавів над нею, закам’янів, і на плечі, на схилену голову ліг товстий шар снігу, і поодинокі відвідувачі, які випадково забивалися в оцей глухий закут, зупинялися, вражені неймовірним пам’ятником печалі й розпуки, витвором якогось геніального скульптора...

Може, сталося й так.

Тільки ми не будемо заходити на отой цвинтар, бо, чого доброго, ще й нас пошиють у співчуваючі правоухильники, ще й нас назовуть переродженцями та пособниками класового ворога, а то й замаскованими білогвардійцями, хоч нас, може, ще й на світі не було, коли діяли оті білогвардійці. Тож не будемо розшуковувати невідому могилу Григорія Гінзбурга,— все одно вже йому нічим не поможемо,— а подамося назад у Хоролівку, де першим секретарем уже товариш, якого прислали на зміцнення парторганізації Королівського району.

До всього селянства новий секретар отой — Іван Іванович Суслов ставився як до реакційної дрібнобуржуазної стихії, якій дай лише волю, і вона поглине, розчинить у собі всі завоювання пролетарської революції, засмокче, як у болото. Тому хоча й не виступив одверто проти політики непу (як більшовик перш за все вважав для себе обов’язком дотримуватись залізної дисципліни), однак у душі так і не сприйняв цієї нової політики, вважаючи її за одну з найтрагічніших помилок, що відкинула наш поступ уперед на добрий десяток років.

Нарешті ЦК партії схаменувся і виправив помилку.

Прочитавши статтю Сталіна "Рік великого перелому", Іван Іванович не витримав: схвально ляснув по газеті долонею, збуджено закрокував по кімнаті, насвистуючи свою улюблену пісеньку про паровоз, комуну й гвинтівку.

В Хоролівку Іван Іванович прибув із готовими, давним-давно виробленими поглядами на селянина, з крем’яним, так би мовити, кредо.

Кредо перше:

Кожен селянин — потенційний буржуй.

1 2 3 4 5 6 7