Він зігнувся і вже в позі слабшого підбіг до А-ку, простягнув до нього руки — долонями догори. Вигляд у нього був такий жалюгідний та нещасний, що А-ку враз пересердився.
— А-ку полюватиме вдвох із Йо-га, — сказав він, вкладаючи свою долоню в прохально простягнену руку. — Йо-га теж буде хоробрим і дужим мисливцем. І ми вб’ємо найбільшого в долині мамонта!
І вони вже втрьох попрямували із кола: А-ку, Га-ав і Йо-га.
Плем’я довго й ретельно готувалося до полювання на мамонта. Хоч довкола було море дичини і плем’я майже щодня об’їдалося м’ясом, мисливці не могли заспокоїтись, не вбивши мамонта. Лише після цього відчуватимуть вони себе справжніми господарями долини, володарями усього живого. Готувалися нові, особливо міцні та важкі палиці, підбиралися довжелезні дрюки, довго й терпляче обпалювалися та загострювалися. Усе плем’я зносило до печери важке каміння, що ним потім кидатимуть у мамонта.
Мисливці вже знайшли недалеко од печери й потрібну ущелину: довгу й вузьку, з крутими сипучими стінами, по яких годі видертись нагору, і плем’я стало тягати туди каміння й ломаччя, викладати по обидва боки дві величезні купи, щоб у свій час повалити все те донизу, закривши вихід з ущелини. Багато-багато разів піднімався у небо Великий Мисливець з-за тієї гори, що весь час диміла й погуркувала, поки плем’я виклало ті купи, — виклало так? що варто штовхнути, і вони з гуркотом поваляться донизу.
І весь цей час плем’я майже нічого не їло: постилося, готуючись до великого бенкету.
Нарешті настав Великий День Полювання, і мисливці, вимазані в свіжий мамонтів послід, щоб не зрадити себе запахом власних тіл, рушили заганяти мамонта. Вони вже давно вибрали серед мамонтів, які паслися в долині, кількох самців, стежили за ними вдень і вночі і тепер хотіли одного з них загнати до ущелини.
А за мисливцями побігли й собаки.
А-ку і Йо-га теж пішли з мисливцями. Після того, як вони взяли участь у сутичці з шаблезубим тигром, мисливці брали їх на полювання.
Щасливий і страшенно гордий, ніс А-ку свою бойову палицю. Він то поглядав уперед, то оглядався, чи не одстали собаки, і бачив щоразу Га-ава, який біг на чолі зграї. А-ку хотілося аж закричати на весь голос, але він стримувався, бо знав, що до пори до часу мисливці мають рухатися безшумно, щоб не сполохати передчасно мамонтів.
Йшли дуже довго: Великий Мисливець уже стояв над головами. Вони вже майже підійшли до річки, а мамонтів усе не було видно. А-ку вже став думати, що хитрі й розумні тварини помітили їх іще здалеку та й подалися геть.
Аж ось перший мисливець зупинився, застережно підняв руку, і всі одразу ж застигли на місці.
Довго вдивлявся вперед перший мисливець, потім показав рукою на групу дерев, що зеленіли над річкою. Й А-ку зрозумів: там — мамонти. Однак як він не приглядався, так і не міг нічого побачити: видно було тільки стовбури могутніх дерев, що висока вгорі змикали свої зелені крони.
* * *
Мамонт був старий і мудрий.
Не один десяток років пролетів над важкою його головою, увінчаною такими могутніми бивнями, що він легко діставав ними землі. Все велетенське тіло його вкривали шрами — сліди сутичок із хижаками, з іншими мамонтами-самцями, які час від часу намагалися очолити табун. З року в рік водив він свій великий табун по широкій долині, — на його очах підростав молодняк, ставав дорослими самцями і самицями, і більшість самок він лишав біля себе, а самців гнав геть, якщо вони не хотіли йому скорятися.
Оберігаючи свій табун, він завжди прислухався та принюхувався до всіх підозрілих звуків і запахів, готовий щомиті подати сигнал тривоги, і тоді всі мамонти зіб’ються до купи, прикриваючи молодняк од хижаків, і він поведе їх у безпечне місце. А коли треба, то й кинеться на того, хто насмілився порушити спокій, — високо піднявши хобот, наставивши бивні, і всі мамонти побіжать слідом за ним. І горе тому, хто завчасно не поступиться дорогою, — зім’ятий, збитий, втоптаний в землю, буде валятися він, поки його не розтягнуть дрібні хижаки й птахи.
Мамонт і зараз прислухавсь та принюхувався, нервово задираючи хобот, поводячи величезними вухами: відчуття якоїсь небезпеки незримо носилося в повітрі. Табун мирно дрімав, сховавшись у тіні дерев, у величезних животах буркотіла, перетравлюючись, їжа, мамонтенята повискували, граючись поміж собою чи ссучи своїх матерів, навіть дорослі самці поринули в солодку дрімоту.
Не спав тільки він, їх вожак, охоплений невиразною тривогою.
Тихо й нечутно, мов привид, намагаючись весь час ховатися в густу тінь, він підійшов до узлісся, завмер, прислухаючись та принюхуючись. Маленькі очі його підозріло обмацували кущі, що росли вздовж річки, кожну западину, але там все наче вимерло: жодного запаху, жодного шурхоту, жодного руху. Миром і спокоєм дихала річка і весь простір, що був перед нею й за нею. Спокоєм і полуденною сонною тишею.
Однак неспокій не полишав старого мамонта: відчуття небезпеки все більш проймало його.
Поводячи своїм довгим хоботом то в один бік, то в другий, він продовжував занепокоєно принюхуватися. Ось він завмер, напруживши хобот: од річки повіяло вітром, і той вітер приніс запах. Мамонт щосили дотягнув у себе повітря, запах проникнув йому в самісінький мозок, і в його великій, збагаченій досвідом пам’яті одразу ж виникли руді чотириногі істоти, меткі та нахабні, які бігають величезною зграєю і нападають навіть на великих тварин. Запах той нісся од річки, він розтікався увсібіч, він ставав усе відчутніший, все густіший, — мамонт хотів уже відступити углиб, до свого табуна, щоб повести його подалі од небезпеки, та нараз із трави виросла двонога постать. Постать постояла, нерухома, дивлячись у бік лісу, а потім обернулася і махнула рукою. І на той помах повсюди стали зводитися такі ж постаті, а за ними появилися й чотириногі істоти: вирвавшись уперед, вони одразу ж побігли до лісу, низько опускаючи голови й до чогось принюхуючись.
Задкуючи, мамонт одступив у ліс, повернувся, побіг: він уже напевно знав, що то таке. Домчав до табуна, подав коротку тривожну команду, швидко пішов уперед. Весь табун слухняно рухався за ним, збившись У гурт, матері підштовхували лобами і хоботами молодняк, а дорослі самці замикали колону — на той випадок, коли треба буде оборонятися. Швидко нісся поміж деревами табун. Довкола не лунало жодного звуку, окрім дружного тупоту, та нараз позаду розглігся нервовий гавкіт. Одинокий той гавкіт враз підхопили інші собаки — весь ліс вибухнув гавкотом, і старий мамонт зрозумів, що чотириногі істоти напали на їхній слід і тепер не одстануть. Він побіг ще хуткіше, але мамонтенята, вибившись швидко із сил, почали приставати, і врешті табун зупинився.
Вищали зморені малюки, стривожено озивалися самки. А дорослі мамонти вже підходили до свого вожака, ставали з ним поруч — грізними бивнями в бік лісу, звідки наростав, наближаючись, шум погоні.
Тоді старий мамонт розділив свій табун: мамонтенята, самиці і більшість дорослих самців продовжили втечу, а вожак із двома найбільшими мамонтами лишився на місці. Нашорошивши вуха, витягнувши напружені, мов струни, хоботи, непорушно стояли мамонти, лише маленькі очі їхні розгоралися люттю.
Ось з-поза дерев викотилася собача лавина, а за нею появилися й люди. Розмахуючи палицями й дрюками, з галасом бігли вони за собаками, що слалися над самою землею, охоплені мисливським азартом.
Мамонти засурмили і, піднявши хоботи, кинулися на ворогів. Вони бігли плече в плече, наставивши грізні бивні, а хоботи їхні звивалися, як гігантські гадюки. Все ближче і ближче сходилися вони з рудою собачою лавою, і старий мамонт вже опустив хобот, щоб ухопити найбільшого пса, який мчав попереду, але той метнувся набік, і собаки розсипалися віялом, обтікаючи мамонтів. Вони наскакували з усіх боків, металися майже під ногами у велетнів, в’юнкі й невловимі, а за ними наближалися, розмахуючи палицями й дрюками, мисливці й щосили кричали. Мамонти весь час кидалися то в один бік, то в другий, але їхні хоботи хапали повітря, а бивні орали землю: ці галасливі й страшенно нахабні істоти й не думали ставати до чесного бою, весь час ухиляючись од зустрічі з розлюченими до краю велетнями. І старий вожак, засурмивши, повернув услід за табуном, що встиг одбігти на безпечну відстань.
Але там було найбільше собак, найгустіше людей. Вони заступали дорогу трьом велетням, наскакуючи на них, мов навіжені, і мамонти врешті-решт повернули в той бік, де прохід був вільний. Швидко й невпинно бігли вони, намагаючись одірватися од погоні, не помічаючи навіть, що люди й собаки, обтікаючи їх то з одного боку, то з другого, гнали їх в одному й тому ж напрямі.
Ось долина закінчилася, попереду виросла висока кам’яна стіна. Гірське плато стрімко обривалося, і лише вузька ущелина прорізувалася в ньому. Старий мамонт зупинився, нервово поводячи хоботом; він одразу ж відчув нову небезпеку. Щось застерігало його не бігти в ущелину, він повернув був ліворуч, але одразу ж наткнувся на живу стіну з собак і людей; кинувся праворуч — те ж саме. Вони були оточені з усіх боків, півколо невмолимо стискалося, лишаючи тільки ущелину. Але саме там і чигала на них найбільша небезпека: старий мамонт відчув це усім тілом.
Він затупцяв на місці, розгублений, і тоді наймолодший самець, не витримавши напруження, метнувся в ущелину. І тільки він у ній зник, як угорі вибухнув страшний ґвалт і донизу з гуркотом, тріском, в хмарах куряви посипалося каміння і дрюччя. Здавалося, що самі гори враз стали обвалюватися, засипаючи вихід з ущелини.
Мамонти позадкували, налякані, а по той бік відчайдушно сурмив наймолодший самець: кликав їх на допомогу. І тоді обидва мамонти метнулися вперед. Вони розтягали хоботами гілля, підважували бивнями каміння, намагаючись визволити з пастки свого товариша, але тут зверху, прямо їм на голови й спини полетіло палаюче гілля.
І мамонти, налякані, одступили перед вогнем. Обпалені, вони повернулися й побігли в долину, тим більше, що вже ніхто не заступав їм дорогу: собаки і люди враз щезли, мов провалившись під землю.
А вгорі, по обидва боки ущелини, з новою силою вибухнув крик — тепер уже крик перемоги, і на мамонта, який потрапив у пастку, густо посипалося важке, гостре каміння…
Кілька днів коло велетенського тулуба тривав кривавий бенкет.