— Но вєдь ето чіпуха, бабскіє сказки!
— Це так по-твоєму, — мовив я. — А по-моєму, це річ складніша, й не такі це вже бабські казки. Зрештою, й поняття "бабські казки" належать до жіночої магії. Так от, є жінки, містична енергія яких уміщена ніби в них усередині, але вона існує і діє незалежно від бажання і волі самої жінки, тобто за своєю волею, вона не може її репродукувати — це так звані фатальні жінки. Ну, як наша Муся.
— Да, Муся — ето фатальная женщина, — згодився Олег. — Але як же вона свою енергію не репродукує, як ти казав, коли її чоловіки позагиналися?
— Та енергія репродукується саморушне, без волі суб'єкта, втяв? А є жінки, які здатні містичну енергію репродукувати за своєю волею, дуже часто це — amor reproducio, — я творив латинські терміни з легкістю фавна, — бо головний інтерес жінки в цьому світі — сексуальний, що йде від природи самиці, pardon, продовжувачки життя. І дитина знає, що є жінки світлоносні, тобто без містичної енергії, або ж вона в цих жінках пробуває в межах норми (наприклад, щоб звабити самця, pardon, закохати в себе чоловіка для одруження й продовження роду чи для любовної гри), а є жінки темрявоносні, містична енергія яких вища норми, аномальна. Вони й репродукують містичну енергію, пасивно чи активно, тобто без своєї волі чи за нею.
— Ну, ти дайош! — захоплено сказав Олег. — Но как же от етой чортовщини вилічица?
Це, здається, Олега турбувало найбільше, був він охмарений горбункою Зоєю капітально.
— У два способи, — сказав я безапеляційно. — В пасивний та активний.
— Як це? — Олегові очка в мішках були нетямку ваті.
— Пасивний спосіб: вийти з поля дії містичної енергії.
— Не понял.
— Тобто виїхати з міста, спробувати перемикнутися на іншу жінку чи дівчину, щоб її вплив локалізував і перекрив містичну енергію суперниці. Але цей спосіб не завжди результативний.
— Шо ти імєєш в віду? — спитав Олег, бо я зробив багатозначну паузу.
— У народних оповідках, — сказав я, — є немало розповідей, у яких жінка за допомогою любовної магії примушує коханця покинути нову коханку чи повернутися навіть із далекого краю. Він тоді сідає на козла чи якусь іншу містичну істоту, послану чарівницею, і той приставляє молодика до попередньої коханки, жбурляючи його до її ніг.
— Ну, ето уже чіпуха! — скривив губи Олег. — Тоже іщо скажеш: козьол!
— Не треба все розуміти буквально, — сказав я. — Знаєш, що таке образне мислення?
— Нєт.
— Я так і думав. Це вислів абстрактної думки через порівняння з об'єктом речового світу.
— Не понял, — сморщив лоба Олег. — Говори по-рускі.
— Это выражение абстрактной мысли при помощи сравнения с объектом вещественного, то есть зримого мира.
— Всьо равно не понял, — сказав Олег.
— Скажу простіше. Жінка посилає містичну енергію, яка починає непокоїти коханця, котрий утік од неї, і не відпускає із сфери впливу, поки той не повернеться. Але народний спосіб мислення не абстрактний, а образний. Цей акт простій людині треба уявити зримо. Отже, вигадується летюча істота: кінь, козел тощо, яка повертає невірного коханця дівчині.
— Ну, тепер, кажица, понял, — сказав Олег. — Сколько дружим, а нє думал, шо ти такой вумний. Значит, удірать нема смислу?
— Часом є. Все залежить від сили містичної енергії, закладеної в жінку.
— Ну, Зойка — ето ведьма настоящая, — переконано мовив Олег. — Чорт би єйо побрал. А другой способ, как ето через девушку?
— Тут відбувається зіткнення двох містичних енергій, отже, нейтралізується перша, небажана, — це як схрещуються в поєдинку два вороги, а третій може полежати в цей час в холодку. Або коли два горобці б'ються за крихту хліба, а третій ту крихту пожира.
— Шутіш?
— Чого ж! Але перемагає та, котра сильніша. Тобто навряд чи в нашому випадку можна сподіватися на успіх.
— Да, — задумано почухав потилицю Олег — це був класичний жест його племені, хоч він і відрікався від нього. — А шо ето за актіаний способ?
— Піти на вогонь і об'єктом, який нищить тебе містичною енергією, заволодіти.
— Імєїш ввіду ето? — він зробив непристойний рух. — А када я тада од нейо не отверчусь?
— Не думаю, — сказав я. — Ані Юрка, ні Геннадія вона після того до себе не прив'язувала. У неї якийсь інший інтерес.
— То їсть, она хочет только трахаться? — спитав Олег. — Тада я не протів, — він розцвів однією зі своїх найбезглуздіших усмішок, ще й підморгнув.
— Отут я вже тобі нічого не скажу, — розвів я руками. — Не знаю, і квит! Це вже її секрет.
— Відіш, — задумливо мовив Олег. — То, шо розказував Генка, как-то странно. Юрка тібє нічого такого не говорил?
— Майже нічого, — сказав я. — Був настільки ошелешений, що, по-моєму, таким лишився й досі.
— А шо ти мінє посовєтуєш? — Олег явно переходив на суржик, а це значило, що в його проросійській бронебійності відбувався здам.
— Нічого, — сказав я. — Людина має жити своїм розумом, не чужим. Щоб потім на другого не нарікати. А в тебе свого розуму, гадаю, достатньо.
— Да, конешно, — згодився Олег. — Тут я маю рішати сам, ти прав!
— Моє діло поміркувати і сказати, що я знаю і що думаю. А ти вже дивись і вирішуй.
Я навмисне трохи підлещував Олегові, бо він був нівроку самолюбивий.
— Да, конешно, — роздумливо мовив Олег. — Ти настоящий друг!
І він подивився на мене з любов'ю. Мені хотілося засміятися, але я того не вчинив, смішно, зрештою, не було.
Вийшов од Олега по-дурному набундючений, як завжди буває, коли запускаю свій мислительний апарат на повні оберти, після того залишаюся цілком задоволений — це я чиню не так уже й часто, а, так би мовити, в особливих випадках. Тоді в моїй голові ніби справді запрацьовує якийсь двигун, котрий і жене мислительну енергію, але здебільшого такий двигун спокійно спочиває, і я живу, як люблю визначати, "на пересічному рівні". Але відчуття того, що свій мотор запустити можу, сповнює мене самовпевненістю, 6а й деякою пихою, я розумію їхню безпідставність, навіть смішність, але нічого вдіяти не можу: слабка натура людська; зрештою, відношу це на рахунок зарозумілості молодості...
Проходив повз Білий дім, і раптом якась сила мене зупинила. Одне із вікон було відчинене, в ньому стояла горбунка Зоя і дивилася на мене. її очі блищали, як мідні бляшки, і знову відчув те саме, що відчував герой Амброза Бірса, тобто очі горбунки вже світилися наче малі сонця. Випромінювали яскраві й барвисті кола, наближалися, збільшувалися, але не зникали, лускаючись, покрили мене всього; я відчув нестримне бажання, вигинаючись і корчачись усім тілом, поповзти до того вікна, виповзти на стіну і влізти у відчинене вікно. Голова мені почала нестримно набрякати, ніби перетворювалась на величезну мильну бульбашку, готову щомиті розпастися, а немічним тілом моїм почали струшувати корчі.
— Чого не вітаєшся? — спитала горбунка Зоя, і вмент усе навадження зникло, очі її були як очі, тіло моє розслабилося, а голова знову стверднула. Зоя мило до мене усміхалася, а прегарне обличчя її сяяло, мов у богині, і я не міг відірвати від нього погляду.
— Привіт! — сказав якомога легковажніше — не хотів, щоб вона помітила, що перед цим був у повній прострації та одурі.
— Був у Олега? — спитала горбунка Зоя.
— А де ж іще? — сказав я.
— Компанія наша вже не збирається? — спитала.
— Якось не виходить, — відповів я.
— Не виходить чи не хочете?
— Чого не хочемо, — відвів я очі. — Якось зберемося. І тут вона цілком несподівано:
— А з Юрком та Геннадієм уже не дружиш?
— Звідки ти взяла? — вишкірив я зуби. — Як раніше! Бо чого 6 то не мав з ними дружити?
Вона кивнула, ніби переконалася, що я брешу, і тоненька всмішка лягла на її чудове лице.
— Слухай, дай мені почитати Амброза Бірса, — сказала. — Ти ж обіцяв!
Я отетерів. Ця накладка мене жахнула, адже хвилину тому я думав саме про Амброза Бірса.
— То лектура не для дівчат, — сказав. — їм шкідливо таке читати.
— Тим більше цікаво, — знову всміхнулася Зоя. — Потім обговоримо. Чи ти розігруєш?
— Ну да,— сказав, сяк-так доходячи тями. — То нудятина, як каже Лєна...
— Ну, Лєна може сказати, — зневажливо сказала горбунка Зоя. — Я ж не така. Правда, я не така?
— Це вже точно, — сказав я.
— Як там Олег? — спитала Зоя. — Про мене не згадували?
— А чого мали згадувати про тебе?
— Я знаю? Хлопці говорять про дівчат, а дівчата про хлопців.
— Ти теж говориш про хлопців?
— Хіба я гірша за інших? — очі горбунки потемніли.
— Не гірша, але не така! — мовив я.
— Оце правда, — вона засміялася, але сміх її ніколи не прикрашав, був якийсь заголосний, рипучий і неприємний.
— Пока! — сказав я, бо таки конче треба мені було відшитися: на вулиці зупинилась якась почвара в хутряних капцях, у сірій спідниці, сірій кохті і з сірим лицем. Зупинилась і невідривне дивилася в наш бік, а це, як казав Олег, річ небезпечна.
— Принесеш мені почитати Бірса! — наказала горбунка Зоя.
— Може, й принесу, — сказав я без ентузіазму.
— Нема чого читати, — мило сказала горбунка Зоя. — А без читання пропадаю.
На язику мені стояло: "Ну, й пропади!" — але сказати того я не міг, отже пішов просто на сіру прояву, яка миттю сполошилася і, хутенько перебираючи хутряними капцями, подалася дорогою, забувши відповісти на привітання.
Мені ж було зле, млосно, так, як бува, коли починає підійматися температура, — я поспішив вийти з кола темних хвиль, що накочувалися на мене ззаду, адже там напевне стояла горбунка Зоя і виточувала в мій бік оту тьму. Ті хвилі сягали мене, доганяли, покривали й морочили. "Ось що значить містична енергія!" — подумав я і з розгону вскочив у хвіртку власного обійстя, а тоді у двері. Чорні хвилі залишилися по той бік стін, і можна було перевести дихання, бо повітря мені вже бракувало.
— Де це ти лазиш? — невдоволено спитала мати. — Хоч би поснідав.
8
Пізніше Олег мені розповів, як його "підсікла" горбунка Зоя, але дивно: розповів про це не так, як любив раніше вимальовувати свої любасні пригоди, тобто з подробицями і сакраментальностями, не притаюючи й брутальних речей, для ознаки яких вживав, ясна річ, брутальних слів, а приблизно так, як Геннадій, хоч менш скуто, скупо і чогось увіч не доказуючи чи збуваючи натяками, ніби користуючись поетикою притчі про "зеленого дуба", а на мої конкретні розпити (бо мав я до того підвищений інтерес) відповідав малослівно, бо і він, найбільший цинік серед нас, цього разу був шокований, уражений, ніби розчавлений.