Хряпнув дверима і навіть крок притишив, щоб він мене наздогнав. Так воно й сталося, я почув за собою чалапання величезних його валянців і хрипке дихання... Зараз він назве мене "молодим чоловіком".
Мене щось торкнулося — м'яка, ніби котяча, пучка.
— Вибачте,— мовив ніяково старий,— мені незручно вам це говорити... Боюся, що мене навіть не за того приймете...
Я дивився на нього з усією поблажливістю, на яку був здатний.
— Чого ж ми стали,— затурбувався раптом дідусяк.— Давайте підемо, я вам по дорозі розкажу. Не дуже поспішаєте?
— Поспішаю,— сказав я.
— Незвичну річ хочу вам сказати,— мовив старий, бадьоро місячи побіч мене розталий сніг.— Коли побачив вас, мені ніби голка у серце ввійшла...
Здається, я помилився. Ті, що просять двадцять три чи тридцять дві копійки, поводяться інакше.
— Був у мене син,— повів далі старий.— Торік я його поховав. Славний був хлопець, такий славний, що в мене і слів нема. Я й досі не можу прийти до пам'яті...
В його голосі забриніли сльози.
"Еге-ге,— подумав я.— Цей, здається, з тих, хто просить не двадцять три копійки, а три двадцять..."
— Він був такого віку, як ви,— мовив дід.— Володя... А вам скільки років, коли не секрет?
— Тридцять чотири,— сказав я, бо який може бути секрет, скільки мені років.
— Егеж, тридцять чотири,— зітхнув старий.— І йому було тридцять чотири. А як вас звуть?
— А це вже для чого? — не зовсім чемно спитав я і зупинився — розмова почала мені не подобатися.
— Та бачите! — вигукнув старий, розвівши руками й роблячи круглі очі.— Ви як дві краплі води той мій померлий син...
— Дуже приємно,— зимно вклонився я.
— Ти мені вибач, синку,— зажебонів старий.— Вибач старому і дурному, хіба я не знаю, що воно, коли в'язнуть до чужих людей на вулиці? Може, мені щось з моїми дурними очима пороблено, але коли б не ховав я свого Володю, їй-бо, сказав би, що він — це ви, тобто я хочу сказати, що ви — це він...
— Ну що ж,— стримано сказав я,— співчуваю...
І все-таки мені було неприємно. Не через те, що старий виявився такий нав'язливий, і не тому, що я нагадав йому рідного покійника, а через те, що не знав, як повестися. Легше було б тицьнути йому в руку двадцять три копійки і залишитися паном, який щось пожертвував упослідженому,— я ж не знав, що він від мене хоче. А він стояв і поїдав очима мою персону, ніби надивитися не міг. Виходило, начебто той його син не був похований цим дідом на якомусь там цвинтарі, а в казковий спосіб ожив і тиняється вулицею з капустиною і двомастами грамами "окремої" ковбаси в авосьці.
— Може, вам неприємні мої балачки? — начебто відчув мій настрій старий, і я змушений був переконати його, що це не так.— Дивно й те,— мовив дід, так само пильно до мене придивляючись,— що й голоси у вас однакові. Коли б не одежа... одежа чужа...
— Одежа моя,— сказав я, підозрюючи, що цей старий трохи ненормальний.
— Звісно ваша,— пробурмотів він, опускаючи очі.— Не смію вас затримувати, але...
— Будьте здорові! — сказав я, посильно дбаючи, щоб у голосі моєму не пробилося роздратування.
— Стривайте,— схопив він мене за рукав.— Ще два слова — і тоді підете... Можу я у вас щось попросити?
"Нарешті,— подумав я.—— Двадцять три копійки чи три двадцять?"
Але я помилився. Він просив не те. Попросив у мене дозволу записати свою адресу й телефон. Може, колись станеться, мовив він, і при цих словах у нього витислися сльози, що мені захочеться потелефонувати йому, тобто старому, або й відвідати,— був би він щасливий. Він розуміє, що це просто випадковість, оця дивовижна подібність когось чужого до його" сина; те, що його син у могилі, він знає напевне і не сміє в цьому сумніватися. Але нагадати собі той дорогий образ, зустрівшись з такою подібною до нього людиною, це не просто приємно — це чудо якесь, і не щодня таке щастя дається.
— Коли не візьмете мого листочка,— сказав старий, я більше ніколи вас не зустріну, а так хоч сподіватимусь. Розумієте мене, юначе? — спитав він, хоч я давно вже не юнак.
— Я давно вже не юнак, діду,— сказав я.
— Вибачте,— знітився мій чудний співрозмовник,— Коли б я знав, як вас звати...
— Василем Григоровичем,— спокійно повідомив я.
— Вибачте, Василю Григоровичу,— пробурмотів старий, він вимовив моє ім'я й по батькові натуншо.— От і перша літера імені така сама. А по батькові зовсім не сходиться... Коли б ви до мене зайшли,— він поклав на мою руку з авоською свою холодну й кістляву,— побачили б його фотокартки. Це просто чудо, як ви з ним схожі!
Він витяг з кишені блокнота й ручку і швидко написав свій номер телефону й адресу, і те, що все це приладдя виявилося при ньому, змусило мене запідозрити: а чи не маніакальна ідея в старого впізнавати свого сина, за яким незмірно тужить, у чужих людях і чи одному мені так завчено виписав він свої координати? Я помітив, що у блокноті, яким він користується, вирвано з десяток аркушів.
"Я, здається, двадцять перший",— не без іронії подумав я і якнайчемніше розкланявся зі старим, прийнявши ще одне його ніякове "вибачте"...
4
І все-таки та історія мене чимось зацікавила, і я, дивлячись вельми немудрий фільм, мимоволі думав про неї. Звісна річ, я не збирався відвідувати старого, як і всі ті двадцять, кому записав він свою адресу: поспівчував чоловікові, та й годі! Легше було думати, що в нього не всі вдома, що в нього, може, й справді помер син і відтоді він блукає по місту, шукаючи рідну подобизну в чуяшх обличчях. Може, йому здається, що його син не вмер, а втік, а може, він вірить, що звістка про його смерть неправдива. Але це були тільки принагідні міркування, бо звідки я міг знати, Що старий таки давав комусь свою адресу? Зрештою, мова його була осмислена, про його ненормальність я міг судити тільки з того, що він розчарувався, коли почув моє ім'я; здається, йому було б догідніше, щоб я назвався Володимиром, а не Василем. Другої можливості, що таки справді міг бути схожий на його покійного сина, до уваги я не брав,— було в тому щось штучне; можливо, старий начитався романтичної літератури. Але щоб там не було, це вже оказія у моєму небагатому на події житті, і я, йдучи після вельми немудрого фільму додому, мимовільно пристав до думки, що й таке можливо: історіями про двійників виповнена історія й художня література. Коли б і справді було так, тут можна знайти немало цікавого; зрештою, хто він був, отой мій двійник? Які його смаки, які були вподобання, розумовий розвиток? Чи його дитячі фотокартки нагадують фотокартки мої; зрештою, чи виключає, чи зумовлює фізіономічна подібність тотожність психічну? Цікаво й те, що двійники між собою, як правило, не зустрічаються, а коли таке трапляється, то, виходячи із забобонного кодексу людства, це приносить нещастя... Я аж розсердився на себе за такі дурні думки, належу до людей, котрі в чудеса не вірять і фантастичної літератури не читають. Але погода сприяла моїм дивним настроям: туман розійшовся, однак небо висіло так низько, що впиралося, як мені здавалося, об дев'ятиповерхові будинки; будинки вищі входили дахами в сірий морок. Я спускався крутою вулицею, покритою цілковитою водяною плівкою, а біля брівок тротуарів по-весняному видзвонював брудний потік. Машини проїжджали повз мене із своєрідним шерхотом, розсипаючи навколо віяла бризок — були вони забрьохані й ніби невмиті. Я подумав, що це також утіха — дістатися до власної домівки, відчути затишок і тепло і на якийсь час виключитися з цього світу. Сьогодні по обіді я збирався навідати свого колегу по роботі з дивним прізвищем Кальниболот — ми хотіли дограти партію в шахи, яка залишилася з минулої неділі, тоді нам перебили гості, які шумливо вдерлися у квартиру мого маленького й тихого приятеля.
І мені раптом здалося: нічого дивного в тому нема, що десь поруч хтось жив схожий на мене аж так, що рідний батько того загадкового Хтося мене із ним сплутав: природа, зрештою, може дозволити собі такий вибрик, адже чудо не в тому, що хтось на когось схожий, чудо в дивовижній, яка не має меж, неоднаковості людських облич та єств, чудо в тому, подумав я, дивлячись на сіре громаддя помережаних квадратиками вікон стін, які зливалися далеко попереду у величезну, громіздку споруду, що всі ті міріади нас однакових — в суті неоднакові, і кожна частка тих міріадів має щось виключно собі притаманне, вовіки неповторне. Ми знаємо цей дивний закон, отже, коли природа десь помиляється і раптом витворить щось і справді тотожне (близнюки до уваги не беруться), хочемо того чи ні, нас починає пробирати острах, і він, здається, цілком закономірний.
Я хвилювався. По-дурному і казна-навіщо. Мене турбувала в цій історії ще одна деталь: свого батька я не знав. Його в нашій родині просто не існувало; я ріс із матір'ю, і всі мої розпити щодо цього розбивались об холодне материне: "Його в тебе не було". Коли я починав про це розмову, моя покійна матінка ставала холодна й чужа; я мав зрозуміти її без слів. Звісно, нічого загадкового в тім не було: я був байстрюком, а такими і в наш час, і в минулий — хоч греблю гати. Елементарна історія, яка чомусь сильно вражала Шевченка: хтось Невідомий погрався з моєю матір'ю й покинув її. "Чи не ти це був, діду?" — подумав я, мацаючи в кишені акуратно складений блокнотний аркушик. "Це був я, синку",— почув ніяковий голосок дідуся в кумедній заячій шапці і у важенному, довжелезному пальті.
Я розсмійся, так чітко пролупав у мені той голос. Ні, все це бридня! Та й випадковість була неймовірна. Життя має свої закони, і не малу роль у них відіграє Випадок. Він часто кидає нас по житейських хвилях із усією примхливістю, яка тільки можлива, але існує ще одне: те, що неможливе. Тобто ніколи та гра не збігається з грою нашої уяви, і Випадок, якого сподіваємося, ніколи нас не пере-стріва — казка на те й казка, щоб щасливо не здійснюватися.
5
Неділю я провів у Толі Кальниболота, мого маленького й тихого приятеля. Ми завершили оту відкладену з минулого тижня партію в шахи, але докінчити другої не змогли, Толя Кальниболот мав своєрідний фатум — його замучували несподівані гості. Цього разу приїхала провінційна родичка, яка з першого позйру впала мені в око, і чи з нудьги, чи з обов'язку кавалера я зробив вигляд, що привдаряю за нею, а вона тому анітрохи не опиралася.