Зрештою, він при допомозі загітованих працівників музею й почав копати ту гору. То, здається, був апогей його життя. Не голився, ходив із гарячково запаленими очима, але розвідувальні шурфи, прокопані в горі в різних місцях, археологічного матеріалу не дали. Розчаровані працівники
музею відмовилися копати далі, та батька це не переконало. Наступного літа він хотів почати розкопки при допомозі своїх учнів. Я теж мав узяти в тому участь.
— Уявляєш,— казав він мені,— розкопати могилу Житомира — це щось таке, заради чого варто віддати життя. Навіть відчуваю, де вона може бути. Шурфи нічого не показали, бо там археологічного матеріалу й не може бути. Там є тільки одна могила, могила велетня-героя, і я певен, що в ній не лише голі кістки...
Те літо не прийшло. Велетень-герой учинив так, щоб його спокій не потривожили; я був навіть переконаний: спокій того велетня й не можна турбувати. Хай би він жив в уяві мого батька — чи не досить того? Адже це теж форма, хай ірраціональна, того ж таки життя...
Я заплющую очі. Ніч. Мені див но-сумно на серці. З'являються до мене колишні дні, наче уривки з фільму. Я передивляюся їх, бо хочу заспокоїти розхвильований дух. Ні, я безсилий і кволий у цьому світі. В мені немає вогню, немає натхнення, завзятості чи одержимості. Я тихий, наче свічка, яка ледве блимає вогником. До мене приходить Ольга Пісоцька і виказує щось мені, звинувачує, щось вимагає. Що вона хоче від мене ще, ота Ольга Пісоцька? Та й чи потрібний я їй, отакий безсилий і мізерний? Я не зумів запалити в її серці любові до себе, то навіщо ці дорікання?
— Ти негідник,— каже Ольга Пісоцька.— Перевів мені життя.
— Чому? — питаю я.— Я даю тобі волю жити як заме-неться.
— Накинувши мені на шию дитину,— сердиться Ольга.
— Але стривай,— кажу я.— Коли тобі так важко з дитиною, я залюбки заберу її до себе. Моя мати весь час про це мені торочить.
— Ах! — каже Ольга.— Хочеш забрати в мене ще й дитину? Мало того, що ти життя мені перевів...
— Що ж ти хочеш? — питаю я, намагаючись утримати спокій.
— Мені болить, що наша дитина ростиме без батька,— каже Ольга.
— Але ж ти переконалася, що жити разом ми не можемо...
— Тому я й кажу,— сердиться Ольга Пісоцька,— що ти перевів мені життя...
Ця пісня, здається, подібна до співотвору про попа й собаку. Я думаю, що розлучитися з жінкою не досить офіційного рішення. Розлучитися з жінкою, з якою маєш дитину, фактично неможливо. Лишається немало ниток, які в'язатимуть мою волю аж доти, доки в неї не знайдеться новий чоловік. Через це я заплющую очі й тихо молюся, щоб доля принесла моїй колишній дружині чоловіка.
— Дай, боже,— шепочу я,— Ользі Пісоцькій чоловіка, якого б вона щирим серцем полюбила...
14
Але я забіг наперед. Мені ще потрібно вернутись у той пам'ятний день, першу половину якого я промотався по місту, даремно намагаючись додзвонитися до Оксани Сві-дерської. Чомусь уклав собі в голову, що в мене все з нею вирішиться саме в цей день.
По обіді я відчув утому. Власне, оту післяобідню роз-млоєність, коли хочеться забути всі проблеми і насолоджуватись затишком рідного дому. Через це я поплентався до своєї кімнати, бо хотів усамітнитися, та й треба було дати собі спочити. Може, й зараз промені сплетуть переді мною образ чогось зеленого й прозорого, якоїсь Галі Панченко, про яку я й думати забув, а може, захочу помарити про Оксану Свідерську, адже це її бажання я вдовольнив, розлучившись із Ольгою Пісоцькою. Я ще йшов коридором уздовж довгого ряду стелажів, на яких покоїться бібліотека, зібрана моїм батьком і мною, і чув, як нашіптує щось мені на вухо ніжний Оксанин голос. Ми тоді зустріли ранок після бурхливої любовної ночі, встигли трохи й поспати, і ранкове сонце розбудило мене — спальня в Оксани була зі східного боку. Проміння щедро наливалося в кімнату, плело свою срібну сітку, і, дивлячись на ту мережу, я відчував блаженство в усьому тілі. Оксана ще спала, я скосив в її бік око і раптом уразився: замість знайомого, неприємного профілю я побачив ніжне, гарне й надзвичайно дороге мені обличчя. На ньому вже з'явилися ознаки прив'ядання, але в ранковому світлі навіть це було миле — захотілося розбудити її м'яким, ніжним поцілунком в пухкі, по-дитячому розтулені губи.
— Не спиш? — не розплющуючи очей, спитала Оксана.— Я от відчуваю, що ти не спиш.
— А ти ще спиш?
— Еге ж, я ще сплю,— сказала Оксана.— І знаєш, що мені сниться?
— Ленінград,— сказав я.— І біла, біла наша ніч.
— Трохи так, а трохи й ні,— сказала, все ще ледве рухаючи вустами, Оксана.— Мені сниться, що я заспокоєна і щаслива. Що до мене прийшов Хтось, і я так його люблю, аж душа болить. Він такий гарний, той Хтось, щось у ньому є шляхетне, поважне, і люблю я його безмежно.
— А віл?
— А він, як всі чоловіки, не відмовляється користуватися мною. Але ні, він ніжний і немає в ньому ні крихти брутальності.
— Тоді це не Володька Кузьменко,— сказав я.
— Правильно. В ньому є чоловіча самонадіяність, але вона не порожня. Водночас це не самовдоволений індик, він має чоловічу силу, але не зловживає нею. Він широкий у плечах, і голова в нього сидить гордо.
— Тоді це не я,— мовив прісний мій голос.
Оксана розплющилася, розсміялася й притислася до мене.
— Ти що, образився? — спитала вона ніжно.— Але ж це просто такий був сон. Як усі сни, дурний. Мені судився, очевидно, не той казковий фанфарон, а ви обоє: один брутальний, сильний, а другий м'який, як трава. Колись мені здалося, що маю піти за тим брутальним і пронирливим, але тепер я каюся.
Вона лежала навзнак, дивилась у стелю, і голос її був від сну трохи захриплий. Але й це було приємне в ній; зрештою, я не міг зрозуміти: каже вона щось сокровенне про себе, яке мені так необхідне, чи просто бавиться словами?
— Тепер мене не приваблює чоловіча сила,— говорила Оксана.— Я сита нею по горло. Може, постаріла, бо мені вже спокою хочеться. І в такі хвилини я думаю про тебе. Я тебе ніколи-ніколи не забувала, Юрчику, хоч, може, колись і повелася з тобою немилосердно. Але я знала, що рано чи пізно ти вибачиш мені. Правда ж, ти мені вибачив?
— Вибачив,—сказав я знехотя.
— До кінця вибачив? — спитала вона, повертаючи до мене лице.
На мене дивилися великі, серйозні очі. Чи можу я їм брехати? Ні, я не міг їм брехати.
— Може, й не до кінця,— сказав я.— Але тепер це далеко...
— Звичайно,— сказала Оксана, обвиваючи мене рукою,— Я ж тепер твоя.
— Не тільки моя,— сказав я.
— Авжеж. Бо й ти не тільки мій. Хотіла б побачити твою жону. Вона гарна?
— Ні,— сказав я.— Не гарна і не розумна.
— О, це доля всіх розумних мужчин,— сказала Оксана.— Вони заплутуються, а окрім того... надто совісні.
— Точно,— сказав я.— Заплутуються і совісні.
— І ти її любиш?
— Так, як ти Володьку Кузьменка,— відказав я.
— Я Володьку все-таки любила. Зрештою, я вас обох любила. І тоді, коли кинула ту записку, знаєш, як плакала? Так мені бракувало тебе, Юрчику... Не раз хотіла написати тобі. Невже не вибачить, думала?
— Але не написала?
— Я тебе і в Житомирі кілька разів бачила, коли до матері приїжджала. Один раз ішов з якимсь в окулярах, щось таке мудре бесідували... Я стояла на тротуарі, а ти мене й не помітив. Хто то був, в окулярах?
— Валентин Заклунний,— сказав я.— Місцевий поет і краєзнавець-аматор.
— Мудрий і поважний...
— Вода на киселі,— сказав я.— Більше робить видимість, що він поет і краєзнавець.
— А хто ж він насправді?
— Я ж сказав: вода на киселі.
Оксана засміялася. Але зразу ж згасила сміх.
— А вдруге я бачила тебе з мамочкою. Ішов такий зачесаний, у білій сорочці й напрасованих штанях, такий невинний і чистенький, як пташеня в пушку. А мені тоді так було на серці тяжко, весь світ чорним здавався. "Ну ось, знову він",— подумала я. Дивилася на тебе так, що аж очі мені вилазили. Але ти балакав з мамочкою, а мене не помітив.
— Через це ти й не написала?
— Може, й через це. А може, я й писала, але не відсилала. Бо чи ж пам'ятаю я твою адресу? Будинок, у якому живеш, знаю, а номери в голові недовго тримаються.
Я поцілував її в губи.
— Бідна, бідна Оксана,— сказав я.
— Боліло мені, що забув мене. Десь у глибині душі я в те не вірила, але хіба ти за мене боровся?
— Це ж не середньовічні часи, Оксано,— строгіше сказав я.— Я не мав морального права налягати на тебе при виборі. Ти захотіла Володьку Кузьменка, а третій, як відомо, зайвий...
— Гадаєш? — спитала Оксана.— А може, я й сама не знала, кого з вас вибрати? Може, я хотіла, щоб саме ти переміг. Може, я вже тоді відчувала, що мучитимуся з Володькою?
— Як я міг за тебе боротися, коли ти мене уникала? — спитав я.
— А ти пробував все-таки зустрітися зі мною? І чи певний ти, що ту записку послала тобі я?
— Записка була написана твоїм почерком,— мовив я.
— Отож-то, що ні,— засміялася Оксана Свідерська.— Записку мама писала. Вони налягли на мене з Володькою: відший його і відший. А я чекала, що знайдеш зі мною можливість побалакати.
— Ти кажеш неправду, Оксано,— гостро мовив я.— Навіщо ти вигадуєш? Хочеш, щоб я мучився?
— Ну добре, вибач,— відповіла трохи зимно Оксана.— Зайве про це говорити. Що було, те загуло... Але те, що я сказала тобі, правда.
— Тоді вибач і мені. Я думав, що уникаєш мене. Годинами тулявся біля вашого будинку, сподіваючись зустрь тися з тобою. Хіба ти про те не знала?
— Ще й як знала. Але Володька з матір'ю узялися за мене. Ми, жінки, звикли поступатися...
— Значить, розвело нас у житті непорозуміння? Можна все направити...
— Я тобі розповіла про своє життя. Зрештою, Володька мені дещо дає: комфорт і гроші. Але, виявляється, цього в житті не досить.
— Не дам т^обі ні комфорту, ні достатку,— сказав я.— А самого себе дати можу...
— Е, такі сумні розмови ми завели. Поглянь, сонця скільки!..
Вона пахла ніжним ранком, а може, якимись особливо стійкими парфумами. Я скинув на землю пишне покривало й побачив її на блискучо-білому простирадлі. Засмагле, прегарне тіло з яскраво-білими плямами грудей і того місця, яке прикривають плавки. Була вдягнена в цей чудний білий костюм, і він мені здався найпрекраснішим з усіх убрань. Очі її були розплющені, а руки вільно розкинуті. Яскраве сонце обливало це чудо, і я раптом повірив: щастя в житті є. Є в житті й любов, яка, почавшись, ніколи не зникає, доки можеш бачити світ.