Камінна луна

Валерій Шевчук

Сторінка 11 з 20

Не в місці, що його посідає людина, цінність, а в ній самій.

— Гадаєш? Тоді ти великий оригінал.

— Або ж навпаки. Більшість людей так вважають, але не розводяться про це. Я маю на увазі людей, які живуть чесно й просто і не ганяються за привидами.

— Здобути собі пристойне місце в житті — це ганятися за привидами? — спитала Оксана.

— Авжеж,— тихо сказав я.— Знаєш, як учив Сковорода: не за значущістю ролі визначають талант актора, а за тим, як він грає.

— Ох, ти щось замудрував! — зморщила лоба Оксана.— Давай ліпше потанцюємо.

Я не перечив. Засидівся в цьому напрочуд незручному фотелі і не зумів виправдатися перед нею, чому я на такому малому місці й чому не прагну здобути вищого. Я хотів розповісти їй байку того-таки Сковороди про кабана, який патяг баранячу шкуру, але в цій вітальні ця байка не прозвучить. Нам треба часу, щоб знову притертися одне до одного, щоб та, друга, незнайома, забута половина Оксани-ного єства стала мені близькою.

Грала музика. М'яка, колислива, я звівся й пішов назустріч тій, яка стільки принесла мені щастя й горя. Мені раптом подумалося, що й тоді, давно, вона складалася з двох іпостасей. Що й тоді вона любила мене однією, близькою мені половиною, а другою, чужою, любила Володьку Кузь-менка, саме того, хто по-особливому був мені неприємний і чужий.

— Оксано,— сказав я, беручи її в обійми.— Невже доля нас знову зводить?

— Очевидно,— сказала вона. Грала м'яка, заколислива музика.

— Але для чого, Оксано? — спитав я.— Ми обоє зболені й самотні...

— Тому й зводить,— відказала вона пошепки.

— Смутно мені чомусь стало.

— Це смуток років, що нас розділили,— сказала Оксана.— Мені теж смутно.

— Мали б радіти, Оксано, ми ще не занадто старі.

— Ми ще не старі, Юрчику,— сказала Оксана.

— Але кожен з нас припнутий до іншого гнізда. Ти моя доля, Оксано! Не знаю: лиха чи добра, але це так.

—— Давай послухаємо музику, Юрчику,— ніжно прошепотіла Оксана.

Ми кружляли по килимі, що колов наші ноги, я був у шкарпетках, вона боса. Грала тиха, заколислива музика, і на мене війнуло гарячою хвилею, чимось таким, про що я й думати забув. Я відчув раптом, що це не сон, що я справді можу відчувати її, отаку притулену до мене, що я перепов-

нююся її біострумами. Я переповнювався нею, мені стало важко дихати — збожеволіти можна від такого щастя. Я притиснув її до себе щільніше, а ця клята музика грала й грала, а ця музика їла мене й заливала. Я не розділяв її на дві, була вона одна, навіки єдина. Всі мої застереження, всі мої ваги й противаги вироїлися з мене, вибилися, випливли — я забув увесь свій давнішній біль, всю уразу; я вже знав: коли б тоді, давно, сталося інакше, коли б вона не кинула тієї зловмисної записки, коли б я зумів завоювати її, до мене прийшла б гармонія, без якої неможливе все інше, прийшло б оце перше з першого, основа основ людського існування.

— Ти такий гарячий,— сказала Оксана і засміялася грайливо чи заклично.

Тоді я поцілував її в губи. Так, це були ті самі губи, це було те саме щастя, що я колись його зазнав.

— Ну, перестань, Юрчику,— відхилилася вона, але коли я натрапив на її губи вдруге, вони на мій поцілунок відповіли.

— Фу, скажений! — сказала вона і вже відштовхнула мене сильніше.— Ти буваєш такий скажений, що я тебе боятися починаю. Сідай, трохи побалакаємо.

Програвач клацнув, і музика зникла. Щоки мої палали. Я зирнув на Оксану спідлоба й поплуганився до свого фотелю: мені справді треба було оговтатися, бо в цю хвилину я міг казна-що накоїти.

12

Я залишив на столі в директорки списаний аркуш паперу і вислизнув з кабінету. Мене перепинив один з наших молодших працівників, щось він у мене запитував. Я відповів, здається, не те, що потрібно, бо поспішав покинути музей, щоб іще раз не зустрітися з Ольгою Пісоцькою. Мені хотілося повернутися додому, де мене зачекалася мати; вона вважала, що, розлучившись з Ольгою, я надто переживаю, і не хотіла покидати мене самого. Почувалася навіть винуватою, бо думала: в тому, що ми не вжилися, винувата й вона, адже ніколи не любила невістку. Зрештою, так повелося не без материного сприяння, адже вона ще на початку нашого подружнього життя відсунула Ольгу від домашніх клопотів. У своєї матері Ольга теж нічого не робила, там їй цього не дозволяла її матінка, горда з того, що з чотирьох її доньок ця здобула вищу освіту. "Така вона вумниця, така вумниця! Ти її на руках повинен носить",— сказала якось вона мені, на що я багатозначно промовчав. Я важив шістдесят кілограмів при зрості метр сімдесят, а Ольга важила шістдесят п'ять при зрості метр сімдесят три. При такому співвідношенні природніше було б, щоб вона носила на руках мене, але до цього в нас так і не дійшло.

Після дощу вулиці лискотіли, сонце грало в калюжах і па асфальті і аж сліпило очі; повітря було вогке, задуха зменшилася, а на заході знову почала наростати синьо-сиза хмара. Я заскочив на пошту і вже втретє потелефонував Оксані; мені таки кортіло повідомити їй новину: я вже вільний, як птах,— те, чого вона від мене сподівалася. Але знову мої гудки пролунали десь у порожнечі й ніхто на них не відгукнувся, видно, сьогодні мені більше не варто турбувати спокій Оксани Свідерської. Але я хотів її бачити, аж душа мені стогнала, я ладен був узяти квитка й помчати в Київ — там напевне я до неї додзвонюся. Але я вірив у щасливі й нещасливі дні і вирішив не випробовувати долі. Зрештою, завтра може прийти мені лист, якого я сподіваюся, бо в останньому я повідомив про своє розлучення і про те, що всі формальності будуть виконані тоді й тоді. На цей лист Оксана не могла не дати відповіді, адже в останню нашу зустріч у Києві була вона, як ніколи, печальна. Остаточно вирішила порвати з Володькою Кузьменком, бо той розпаскудився далі нікуди. "А ти його до себе не підпускай",— сказав я тоді не без самопихи, адже ця жінка вже належала мені. "Ну, знаєш,— мовила Оксана.— Я все-таки ще його дружина". Мені було бридко. Це коло треба розірвати, і я, здається, зробив усе від мене залежне.

Мати вже хвилювалася. Я побачив це по її обличчю, напруженому і смутному.

— Де ти ходиш? — спитала вона.

— Смакую перший день волі,— весело відказав я, а коли вона покликала мене на кухню, я залюбки з'їв не тільки перше, але й друге, хоч раніше обідав тільки першим.

— Тобі воля йде на користь,— сказала задоволено мати.— Шкода тільки за Оксанкою.

Оксанка — була моя дочка. Я назвав її, можливо", не в честь Оксани Свідерської, але не без того. Ольга хотіла назвати її Оленою, але я заперечив: Оленами тепер можна греблю гатити.

— Оксан також не менше,— зауважила Ольга, але моя мати підтримала мене. Теща ж була Ольжиної думки і хотіла Олену.

Оформлювати свідоцтво про народження пішов я, і хоч мені було наказано назвати дитину Оленою, я таки записав її Оксаною. Після того в нас і повелося: ми з матір'ю називали малу Оксаною, а Ольга зі своєю матір'ю — Оленою. Зараз мала з нашого дому пішла, отже, виросте вона Оленою. Але я все ж мав немалу перевагу: документ.

— Чи дозволить вона, щоб ми брали дитину? — спитала мати.

— Як вирішить моя колишня теща,— мовив я, п'ючи компот.

— Боюся, що зі злості вони заборонять нам бачитися з дитиною.

— Я сьогодні з нею балакав,— сказав я, випльовуючи в склянку черешневу кісточку.— Вона, здається, хоче, щоб я дбав про дитину, не тільки сплачуючи аліменти.

— Он як! — мати виявила до цього інтерес.— Ти що, ходив у музей?

— Директорка просить мене залишитися до кінця літа,— сказав я.— Згодна навіть дати відпустку, а тоді посприяє, щоб мене перевели в музей Короленка.

— Важко тобі буде,— зітхнула мати.— Боюсь, що твоя ще мститися почне.

— Чого б їй мститися? Ми розійшлися полюбовно.

— О, ти не знаєш жінок,— сказала мати.— Буде вона мститися, і я боюся, що нам не бачити Оксанки саме через те.

— Тоді я приходитиму вряди-годи під їхній двір і крастиму дитину,— сказав я весело.

— Побачиш, як вони настроять її проти тебе,— смутно сказала мати.— Так настроять, що дивитися на тебе не захоче...

— Ну, ти перебільшуєш,— сказав я, встаючи.— Мегзі, мамо, за обід.

— На здоров'я! — відгукнулася мати.— Ще не знаєш, сину, які злостиві бувають жінки.

— І ти також? — спитав я, жартуючи.

— Думаєш, мало вона мені попсувала крові? Я тобі зразу сказала: не пара вона тобі.

— А хто пара?

— Пару, синку, треба пильно шукати. Щоб не попектися. Перед тим як вискочити заміж, всі з себе янгола вдають.

— А як було у вас з батьком? — спитав я, дивлячись на неї, щоб не пропустити й тіні на обличчі.

— Ми з батьком парою були! — гордо сказала мати і аж підборіддя звела.

Я це знав. Мій батько попри те, що викладав у школі історію, був учений-фантаст. Більшу половину нашої домашньої бібліотеки зібрав він. Для цього часом їздив у

Київ і купував у букіністичних книгарнях наукову літературу, зокрема з археології. Його гіпотези базувалися на нечисленних фактах, які він умів витлумачити так, що вони могли сприйматися належно хіба що в історичній белетристиці. Так однією з його ідей було те, що в часи Київської Русі на нашій території ще жили велетні або ж люди дуже високого зросту: покладався він при цьому на билини і фольклор. Мій батько підтримував гіпотезу, що наше місто заснував варяг Житомир, але заперечував, що то був варяг. То був представник народу велетнів, переконував він, що вимер остаточно. Не вірив, що знаменита Голова Чацького в Житомирі — продукт дії вітрів, а вважав, що це штучне утворення, монумент на честь Житомира-велетня. "Придивися до тієї гори,— казав мені батько,— адже це типова могила. Я певний, що там можна знайти останки велетня Житомира!" Я не знаю, які знання давав батько учням, але вони були від його уроків у захваті, чекали їх з нетерпінням. Так, мій батько був трохи дивак. Від нього струміла чародійна сила; здається, гармонія стосунків моїх батьків будувалася на тому, що він своєю енергією захльостував усіх, з ким спілкувався, а матір мою в першу чергу. Мені було років дванадцять, коли він повів мене в долину, що мала назву Завал. В долину, де стояла та ж таки легендарна Голова Чацького.

Ми завмерли внизу, маленькі, дрібненькі, в царстві валунів і нагромадженого каміння, десь тут колись щось завалилося — кажуть, кам'яний міст над рікою, по якому перебиралися з одного берега на другий козаки.

8 9 10 11 12 13 14