Річ у тім, що в той роковий момент Валентин Заклунний недаремно постав в уяві своєї половини розширений до непристойних розмірів, бо саме в той час, коли Валентина з директором школи шаленіли в любасних пристастях, він брав участь у концерті, присвяченому стількисьтамріччю горілчаного заводу, і того концерта обслуговувала місцева філармонія, отож Валентин не просто брав участь, а й почав співати саме в ту хвилину, коли директор школи злився в екстазі із його жінкою. А що пристрасть ота все більше шаленіла, то в міру того натхненніший ставав сам Валентин Заклунний, і його голос метався по залі, набитій виробниками місцевої горілки, підіймався на нечувані висоти і скаженів цілком синхронно до того, як шаленіла в обіймах директора школи його жінка. Валентин, співаючи, й сам дивувався такому несподіваному зросту своїх вокальних можливостей, через це захват плюскав йому межи очі, а зала вражено завмерла в той час, як місцева знаменитість, пан директор горілчаного заводу, зразки виробів якого оцінив навіть президент якоїсь-там бананової республіки, холодно вираховував в умі, скількома пляшками і якої горілки оплатити натхненного співака. Зрештою й сам Валентин Заклунний у закамарках своєї тонкої душі відчував, що так натхненно він розривається не через саме бажання тієї горілки, яку високо оцінив президент бананової республіки, а через спонуки внутрішні і не до кінця збагненні. Ось чому в кабінеті директора школи його подоба у формі електричної лампочки у той фатальний день виростала до непристойних розмірів, бо це до непристойних розмірів розпалювалася злість Валентини Заклунної, отож звільнилася від пут і дозволила собі повестися непристойно розкуто, через що директор школи, перед цим півночі мучений власною жінкою, чи, власне, його щиролюбне серце не витримало й розірвалось у грудях, як граната, привівши Валентину Заклунну до смертельного жаху — вона на мент закоцюбла, відчувши на собі залізного тягаря, бо тіло директора школи, яке досі було куди легше тіла Валентина Заклунного, раптом перетворилося в чавунну штабу. Трохи отямившись, Валентина зуміла якось скинути із себе мертве тіло, зирнула на лампочку й побачила, що та здувається, як гумова кулька, з якої виходить крізь крихітну дірочку повітря, а коли обличчя Валентина Заклунного зовсім зникло й пропало, тобто коли лампочка почала нормально асоціюватися із одним із найкривавіших диктаторів XX століття, Валентина Заклунна відчула вже не жах, а звичний холодок. Пильно роззирнула-ся по кабінеті директора школи, підібрала й одягла свої одежі, стежачи, щоб нічого не забути, і раптом виявила в себе відсутність однієї сережки. Цю деталь уклала в розум і пішла впорядкувати тіло директора школи, поки не задуб, вдягши при цьому легкі дамські рукавички. На щастя директор цілком не роздягся, а тільки спустив нижню одежу, тож Валентина її підтягла, застебнула паска, поклала директора на спину, трохи підтягши, щоб голова лягла на бильце канапки, навіть підклала під ту голову підшивку газет: в такий спосіб, і всі це знали, директор любив прилягти на кільканадцять хвилин. Сережки однак на канапі не було. Тоді помітила, що одна рука в коханця затиснута й розтисла пальці, що їй вдалося легко. Полегшено зітхнула: сережка була там, навіть трохи в'їлась у шкіру. Відтак прикрасу знову вправлено до вуха; Валентина ще раз роззирнулася, вимічаючи, чи не залишилося інших слідів її перебування тут, але нічого не запримітила. Тоді на хвилю замислилася: коли прийшла до директора, чергової у вестибюлі не було, отже, та її не бачила. Зараз чергова, очевидно, на місці. Кабінет на першому поверсі, вікно відчинене —шлях до втечі їй вказано. Валентина витягла носову хустину й обтерла всі місця, де могли лишатися відбитки її пальців. Помади не вживала, слідів її ніде не залишила. І тільки після всіх цих маніпуляцій подивилася на директора школи: той мирно спав, його обличчя було вмиротворене і аж ніяк не скривлене. Валентина героїчно підійшла до нього, поцілувала в лоба і сказала тепло:
— Вибач, коханий, але я не винувата! Спи спокійно! — відтак підійшла до вікна й сторожко зобсерву-вала двір, власне задвірки, бо директорове вікно виходило на задвірки.
З живих істот на цю хвилю був присутній тільки пес, який обприскував дерево. Але пес, із породи бродячих, довго не затримався, а подався до місць цікавіших. Валентина скинула туфлі, викинула їх і сумочку з вікна, тоді обрежно звісилася на руках, налапала ногами цоколя, спустила руки нижче і звалилась у траву. Знову уважно роздивилася, чи не віддерлось щось із одежі, протерла місце на цоколі, куди ставала ногами, зарівняла ямку після стрибка — дерн тут не прорвався, взулася і подалася до тильної хвіртки, що виводила до завулку. Очевидно, гадатимемо, той чортик, який її звів із директором школи, виконавши свою місію забрати директора до пекла, зовсім не бажав мститися своїй помічниці, бідній жінці, отож учинив так, щоб ніхто її в тому завулку не уздрів. Досі Валентина вела себе спокійно й розважно, а тут їй захотілося зірватися й побігти, очевидно, саме тоді чортик покинув нею опікуватися. Але осадила себе, як вольовий вершник коня, і рушила далі, не пришвидшуючи кроку. Скажемо при тому, що роман Валентини Заклунної із директором школи тривав трохи більше трьох місяців, отже, досяг свого апогею і про завершення його ще ані він, ні вона не думали. Може тому, йдучи геть від коханця, Валентина Заклунна, хоча позверх і була спокійна, не могла не втрапити у своєрідну прострацію. Вона пішла вулицею, завернула в іншу, вступила в провулка, перейшла до іншого кварталу, завернула ще раз і ще, а тим часом на заході почало вмирати сонце, небо малиново палало, а довкола почали сплітатися найніжніші й майже невидні сутінки. І хоча їздили машини, гукали десь діти, гавкали пси, але всього того не чула — простувала, ніби запакована в капсулу, у незглибимій тиші, очі її лили й лили сіру воду туди, де палав захід, і, можливо, саме тим поглядом вона погасила буйноту барв, бо небокрай раптом вицвів і барви померли, а сіре розтікалося хвилями, наповнюючи вулиці, ніби довжелезні цистерни чи ложа річок. І сіра вода текла тими руслами, повільна, скрижаніла, міражна, ніби бажала втопити чи сховати оту страшенно вихудлу жіночу постать, що й справді нагадувала мішка із кістьми, а може, й саму костомашну, яка заблукала в лабіринтах вулиць, розшукуючи поміж них десь загублену косу.
4.
Ми були б несправедливі до Валентина Заклуннго, з'явивши його малочутливою, ба мізерною істотою, яка після признань його жінки, що має коханця і перестає цілком дбати про нього, Валентина, як чоловіка, тільки те й учинила, що гулькнула у свою сальну фортецю, і там злякано причаїлася, визираючи одним оком та й то примруженим зі страху. Насправді все було складніше, не забуваймо, що Заклунний був ніжна душа: ліричний співак, а ще ліричніший поет. Отож, спершу він учинив десь так, як написано, але довго у сальній фортеці не ховався, бо його вигнав звідтіля смуток, котрий, наче густий дим, заповнив сальну фортецю, тож єство Заклунного, щоб не задушитись у тому диму, в просторіччі це зветься "вчадіти", мусив звідтіля вибиратися на свіже повітря, ну, хоч би в голову, де сальні обкладки були тонші, як на животі чи грудях, і де пульсує не так чуттєва, як мисельна енергія, що й може часом ставати еквівалентом чистого повітря. Саме та енергія й повела Валентина Заклунного на цвинтар.
Але тут, щоб усе було зрозуміло, автор цього опису, чи опусу, мусить дещо роз'яснити. У вичисленні талантів Заклунного я назвав крім співацької та поетичної ще й краєзнавчу його діяльність, але цієї позиції так і не розшифрував. А вона виявлялася в тому, що Валентин активно й успішно вивчав історичні реалії місцевого цвинтаря, але не того нового, діючого, котрого начальство заховало за містом між лісом і який урочисто був названий у тоталітарні часи "Дружба народів", а старого, де вже нікого не ховали і який розташувався посеред міста, як його історична реліквія; до речі, саме сюди Валентин водив юних поетес, у яких закохувався, і саме тут, сівши на якусь по-справжньому визначну могилу і посадивши поетесу на могилу менш визначну навпроти, читав свої і слухав ніжним голоском рецитовані поезії; тут йому, зрештою, віддалася ота ексцентрична поетеса, верхом мрій якої було мати вечір, на якому б декламувала голою. Здається, варто розповісти, як це сталося, і я чиню це зовсім не для того, щоб викликати в читача нездорові еротичні подразнення, а лишень тому, що ця історія деякими нитками вплітається в основну, що є предметом цього опусу, отже, є в ній композиційна потреба, тим більше, що ексцентрична поетеса, як побачить читач, далеко не вийшла із життя Валентина Заклунного, хоча він певний час гадав, що вона на нього й дивитися не хоче.
Так от, Валентин Заклунний любив приводити поетес на цвинтар, коли тільки починали заплітатися сутінки, найбільш пригожі для поетичних одкровень, а виводив звідти вже тоді, коли поетеси починали вдавати, що їм страшно. Бувши розчуленим од читання власних віршів, а через це наївним чи онаївленим, Валентин навіть не припускав, що отой видимий страх поетес є приключкою, щоб їх, кажучи канцелярською мовою, "наблизити до свого фізичного єства", ба ж ні, він сприймав страх супровідниць буквально і поспішав їх із цвинтаря швидше вивести. Сам ніколи такого страху не відчував, бувши цілком реалістично наладнованим, тобто не вірячи в жодну нечисту силу. І це тимбільш наївно-щиро він чинив, бо спробу наблизити поетес "до свого фізичного єства" він чинив раніше, ще завидна, відтак діставав гострого відко-ша, бо, за природним станом речей, поетеси могли наблизитися, не бачачи його, а він хотів навпаки, щоб це сталося при світлі — чоловіки-поети часом бувають у подібних справах безнадійно дурні.
Із ексцентричною поетесою в нього трапилося інакше. Відбував сеанса за виробленою схемою: почитав вірші, послухав дівочі, тоді поліз наближати поетесу "до фізичного свого єства", дістав одкоша, вибачився і повів по цвинтарю як екскурсовод, натхненно оповідаючи, де яка і чим знаменита могила. При цьому їх і застала темрява, і поетеса, як і всі інші до неї, почала панічно жахатися, і він так само, як інших, повів її на вільний простір.