Формениий картуз на голові набрякав, мов гриб, і чавив на голову, ніби спресовував у ній мозок. Новонароджений ішов не озираючись, його помалу забирала із собою далеч, покривала дощовим туманом, і здавалося, що ця дрібненька постать — ніби блукаюча в часі патериця — сама патериця без подорожнього.
І був вечір, і був ранок — день восьмий...
ОПОВІДКА ТРЕТЯ
ПРИТЧА ПРО ІВАНА ПОХОДЯЧОГО
ЧАСТИНА друга
АКТ ШІСТДЕСЯТОГО РОКУ
Ніхто із пожильців околиці не міг сказати, де носило Івана, що його вони кликали Походячим, і чи вітри його ганяли з місця на місце, чи поїзди; мати ж його не любила говорити про те, хіба що заявляла, зітхаючи: "Носить його нечиста сила!" Ніхто із пожильців околиці не знав до ладу, що воно таке, ота "нечиста сила", бо в ті часи, про які оповідається, в нечисту силу не дуже й вірили, а існує один непереступний закон: коли в нечисту силу не вірять, то вона не з'являється, тобто її тоді, може, й нема. Вірила в ту нечисту силу, але зовсім не вважаючи її нечистою, хіба одна тільки бабця, яку звали Пуця, і то через те, що вона, зустрівши дітей, часом лоскотала їх під підборіддям і казала лагідно: "Пуцю, пуцю!", — і та бабця інколи хворіла на світовий смуток, а раз так, то, щоб той смуток її не з'їдав, треба було їй щоденного влиття в себе гаряченького, що вона робила напрочуд старанно, ніколи про те не забуваючи. А коли вона в себе вливала, в неї замість крові починав текти в жилах вогонь, ото він і спалював на певний час її світову скорботу. Так от саме до цієї бабці й приходили вряди-годи "гарні хлопці", як вона декому з сусідів признавалася, чорні тілом і з червоними очима, і ті "гарні хлопці" мали тільки одну ваду: у них замість ніг були ратички, а ще й другу ваду — ззаду в них висіло по хвостярі з китичкою. Але ті "гарні хлопці", здається, поки що до нашого Івана стосунку не мали, і я розповідаю про них тому, щоб наперед читача зінфор-мувати, що нечиста сила таки є. Отож та нечиста сила
року 1960-го принесла на околицю і поставила у вуличне болото, а творилося те восени і в дощ, чоловіка у плащі і в кепці із пластмасовим обличчям та пластмасовими руками, і дощ відразу ж застрибав по його плечах та й по спині. Кепка в нього низько насувалася на обличчя, великий із горбинкою ніс відразу ж став мокрий, а сині вуста розсунулися, але то зовсім не була сентиментальна усмішка від зустрічі із рідними місцями. Дощ бився об кепку, об козирок, заляпував обличчя, але це зовсім не дратувало Івана — лице його й очі були незворушно спокійні; а погляд тих очей, у яких було налито сірої води, обнишпорив усю вулицю: ряд будинків під бляхою, в одних — червона, в других — брунатна, а в третіх бозна-яка, а ще лискуча від багна дорога вулиці. Ті хати розкладалися в один ряд, з другого — круча до річки, заросла бур'яном та дерезою, а річка була десь такої барви, як Іванові очі, бура від стічної води, збухла і на позір холодна.
Іван засунув руки в кишені і сплюнув. А тоді пішов болотом, не вибираючи стежки, — мав на ногах міцні кирзяки. Небо низько пливло над землею, пахло розмоченим ґрунтом, мокрим замлілим деревом і ще чимось кислим. І треба було саме в цей момент статися, щоб на вулиці опинилася і згадана бабця, яку називали Пуцею, — маленька, як жучок, і, як жучок, чорна. І от коли та бабця глянула на Івана, то їй стало весело й радісно, аж вона оголила беззубі ясна і безгучно засміялася, а того було дві причини: по-перше, вона вже влила в себе сьогодні гаряченького і в її жилах нуртував вогонь, а по-друге, їй увіч здалося, що цей чоловік хоч і невідь-де взявся, але зовсім із неба не падав, а радше виліз з-під землі, розгрібши її, як воду, ніби той нурець, що сховавсь у річку, а тоді вистрілив собою в повітря. А ще здалося бабці Пуці, що цей чоловік трохи схожий на отих "гарних хлопців", що до неї приходять, хіба що одне було несхоже: приходили не менше як по два, а тут він був лишень один, та й хвоста в нього не було примітно, але ту річ можна було б якось і сховати. Тож бабця Пуця стала серед болота вулиці, очі її щасливо засвітилися, зробилися хитренько-лагідні, і вона сказала сакраментально:
— То це ти до мене чи по мене? — Але побачила вона зовсім не червоні очі, а ніби сіру воду, а з тих очей полив на неї крижаний вітер, хоча від "гарних хлопців" крижаний вітер ніколи не виходив" тільки теплий чи гарячий. І сині вуста прояви на пластмасовому обличчі розтулилися і сказали зневажно:
— Що ви такое говоріте, бабушка? Ідіте свайой дорогой і не чіпляйтеся до прохожих. Стидно, бабушка, у вашом возрасті...
І ці зневажні холодні слова були для бабці Пуці ніби відро крижаної води, і вона аж стріпнулася і була б підскочила над землею, коли б ноги її не були приліплені до багна, і химеру про "гарних хлопців" миттю видуло з її дрібунької голови, і в тій голівці закипіло ріденьке молоко, а радше сивушна олійка:
— А я тебе й не познала, — мовила вона вже без хитренької лагідної усмішки. — Це ж ти, Походячий?
Але Іван сьогодні не мав настрою розмовляти чи балакати з такими бабцями, приклеєними підошвами до болота: він, правда, подивився в той бік, де стояла ота чорна подоба людини, але не уздрів її, бо нічого там було бачити. Отож пішов повз неї, мов то була не бабця на прізвисько Пуця, а кіт чи пес, тримаючи незрушне пластмасове лице і зневажно змруживши очі.
Зупинився біля пивниці, зирнув на широке вікно, і його кирзяки ступили на сходинку ґанку, відклавши на кожній по масному кавалку болота, а бабця Пуця, дивлячись на ці кавалки, щасливо здивувалася, бо це саме такі кавалки, залишають по собі живі істоти, в яких є копитця-ратиці. "А може, це й не Походячий, — зварилася в її сивушній олійці думочка, — а може, це начальник отих "гарних хлопців"? Всі-бо начальники сердиті!"
Іван різко розчинив двері пивниці і сміливо туди зайшов, а бабця Пуця подибцяла слідом, бо вже не належала собі, радісно помираючи з цікавості.
У пивниці було порожньо, лише колишній бухгалтер Стрибун цмулив жигулівське, а за прилавком на ослінці сидів схожий на Будду чи фельдфебеля вусатий буфетник (це, правда, ми тільки знаємо, бо ні колишній бухгалтер, ні сам Іван, ні бабця Пуця, яка стала в дверях і розтулила беззубого рота, ні сам Будда-буфетник у житті не чули про якогось там Будду).
— Драстє! — сказав Іван. — Піво свєже?
— У мене всіда всьо свєже, — відказав незворушно Будда-буфетник.
— Як учорашній дощ, — по-філософському мовив колишній бухгалтер і потяг із кухля пива.
Іван зняв мокру кепку й обтрусив.
— Драстє і вам, дядьку Стрибун, — сказав. — Дивитесь на мене, мов не познали. Разві я змінився?
— Це ж Походячий, — сказала від порогу бабця Пуця.
— Щось воно наче знакоме, — сказав колишній бухгалтер. — Це, може, ти той, що був ремєслєнік? Нє, наче начий!
— Не начий, — сказала від порогу бабця Пуця. — Я тоже спершу подумала, що наче щось добре, а потім побачила: так і є — Походячий.
Іван підійшов до шинквасу. Будда ані поворухнувся.
— Букал піва, — сказав Іван. — Коли, канєшно, свєжє.
Будда й тепер ані рухнувся.
— Ви шо, не пойняли?
— У нас спершу платять, а тада беруть, — сказав, блиснувши золотими зубами, буфетник і знову став як неживий.
— Можеш і мене вгостить, — сказала від порогу бабця Пуця.
— А це з какой кстаті?! — ревнув Іван, повертаючись до бабці.
— Ну, хоч би за те, що я тебе познала, — тонюсіньким, як нитка, голоском сказала бабця. — Тебе оно тут десять год не було, а я познала.
— Іди, бабка, своей дорогой, — сказав Іван, лізучи в кишеню за гаманцем.
Буфетник узяв кухля, неохоче простягши руку, поклав його на мийницю, а очі його стежили за рухами гостя. Іван витяг гаманця, розкрив його — рука бу-фетникова крутнула мивницю, і кілька тоненьких струменів бухнуло вгору, тоді як дно кухля покрилося бульками й піною. Відтак рука буфетникова крутнула мийницю назад, зупинила воду, але наливати буфетник не поспішав. Бабця Пуця нечутно перейшла до стойки й урочисто зупинилася біля Івана. Іван поклав гроші, тоді буфетникова рука підставила кухля до крану. Цього разу пиво полилося і кисло запахло, ніби то не пиво було, а сеча.
— А тобі шо нужно, бабка? — спитав буфетник.
— Та він же угощать мене покликав, — невинно сказала бабця і раптом хапнула поставленого на шинквас кухля і приліпилася до нього сухими, як у п'явки, губами. Колишній бухгалтер реготав. Тіло його за столом двигтіло, як мішок із салом, вуса на обличчі смикалися, а очі ледве не вискочили із очниць.
— Та ти шо!? — закричав Іван, хапаючись обома руками за кухля. — Ти шо, з міня насмєшку робиш?
Бабця напрочуд легко відпустила кухля, в ньому пива залишилося тільки на денці, і кинулася панічно навтьоки, кудкудахкаючи, як курка, яку сполохали, а колишній бухгалтер реготав уже на повне горло, але, як тільки бабця Пуця вдарила ручками в двері, відразу змовк, обтер вуса пальцями, бо на вусах тих висіла піна з пива, і сказав:
— Кіно! Та ще й безплатне!
Іван сердито поставив кухля на шинквас.
— Іще налить? — спитав незворушно Будда.
— Чого тут порядка не наведете? — закричав Іван. — Шо ето у вашом завідєнії дєлаїця!?
— По-моєму, ти сам її з собой привів, — сказав незворушно Будда. — Я й подумав, шо вона твоя при-ятельниця.
Колишній бухгалтер уже не реготав, а повискував, очі його стали, як щілиночки, і з них віялами, як недавно вода в мийниці, сипанули сльози.
— Ккі-і-но! — сказав він, задихаючись. — Ще й без-пла-атне!
— Дикарі! — гримнув Іван сердито і двинув з пивниці геть.
Буфетник знову перетворивсь у Будду, а колишній бухгалтер вийняв із кишені хусточку, досить-таки брудну, сказати по правді, і вимочував сльози з очей. Вдарили двері, аж струснулися, ніби вони були театральною декорацією, стіни; Будда показав колишньому бухгалтерові всі свої золоті зуби і мовив досить байдужно:
— Чудак! Розсердився! Даже здачі не взяв.
— Навар, Вова, — відказав колишній бухгалтер і підморгнув буфетникові. — За кіно!
Була осінь. Угорі текли сиві хмари, дрібно обсіваючи і землю, і хати докучливою сірою січкою; багнюка перемішана з леглим листям, яке розлізалося під ногами; навколо ані душі, тільки якась кішка пробиралася під парканом, і Йванові чомусь подумалося, що та кішка і є бабця Пуця, бо де б могла інакше та дітися? Здається, його здогад був не без підстав, кішка раптом повернулася до нього, освітила золотим полум'ям з очей і засміялася, показуючи зуби.