Трамвай тремтів, і хитався, і трусився на синіх рейках, ніби йому бозна-як весело, ніби й він реготав разом із тим веселим, стрибливим сонцем. І Мирослава забула про все: про цвинтар, ласки, крашанки, материну тітку Аполінарію, її хазяйку, песика, який так раптово полюбив її, хлопців із колесами і з ключками; вона дивилась у вікно, огріта притисненим теплим материним тілом, і твердо знала, що це тіло береже її від розхвильованого і стисненого, немилосердного тлуму, бо вона, її мати, ніби розп’ялася й терпить, і витримує той тиск і натиск, і за цією загорожею Мирослава відчулася маленькою, але захищеною, і в цьому тлумі, де все ще сварилися, змагалися й тислися, вона знайшла куточок затишку і сиділа тихо, як мишка, в тому куточку, облита жовтим сонцем і синім днем, бо вона була людинка від цих людей, людинка від оцих будинків, що пливли і підстрибували обіч, дитинка від цього сонця і дерев, і їй учулася при тому тиха й барвиста музика, а в руці вона й далі тримала теплу писанку, яка гріла її ледь спітнілу долоню, і змійки, намальовані тіткою Аполінарією, тихенько ворушилися й лоскотали їй шкіру, від чого з'являлася своя музика, яку їй ніколи не зіграти, ніколи не почути в чужому виконанні, але яка надійно оселилася в її душі і яка залишиться там. здається, довіку. Трамвай зупинявся, викидав із себе зайвих, і простір поступово прочищався, люди розступалися, зітхали й починали мирні балачки, рої з приступок розлетілися, а кондукторка дісталася нарешті до свого місця, прогнала звідти білоголового, як сметаною облитого, хлопчика з подряпаним носом, впала на сидіння, аж охнуло воно, й почала віддуватися. віддихуватися, ніби була міхом цієї чудної кузні. Де кувалися вигуки і де вряди-годи витягувався, як розпечений метал, дитячий крик.
– Вже скоро приїдемо, – зашепотіла в Мирослави над головою мати. – Потерпи трохи.
Вона вже не притискалася так до Мирослави, і дівчинка змогла звести голову, щоб усміхнутися тому рідному обличчю, що схилялося до неї.
6
Тітка Аполінарія довго в них не з'являлася, і з'явилася аж наприкінці літа. Прийшла в тому-таки ситцевому платті в квіточку і ніби й накрохмаленому і постукала так тихо, що еони ледве той стукіт почули. Мирослава побігла відчиняти, хоч двері в них не замикалися вдень, і побачила зніяковілу стару, що несміливо на ганку тупцялася.
– Це ти, лебідонько? – спитала вона. – А мати вдома?
– Заходьте, заходьте, – запросила, всміхаючись, Мирослава.
– Та ні, – сказала Аполінарія й подивилася Мирославі поверх голови. – Поклич маму, хай вийде.
– Але ж ви можете зайти в хату, здивовано сказала Мирослава.
– Хай мама вийде, – ніяково сказала Аполінарія. – Хочу їй щось сказати.
Мирослава побігла в хату, лишивши двері відчинені, і ще почула, як стара за її спиною важко зітхнула.
Тільки після цієї церемонії Аполінарія ввійшла в хату, власне. Ванда її ввела, бо стара поривалася вести балачку на ганку.
– Я колись у тебе була, – сказала вона, переступаючи порога, – але це було до нашої ери. Ти тоді жила сама, пам'ятаєш?
– Таке в мене випало життя, – строго сказала Ванда, – жила я більше сама, ніж із чоловіком.
Аполінарія стала на пофарбованій у зелене підлозі вітальні й роздивилася.
– Фортепіано те саме, – сказала вона. – І фотокартки ті самі. Ні, однієї бракує.
– Авжеж, – мовила Ванда. – Я вам уже про це розказувала.
– Тобто не захотіла розказувати, – поправила Аполінарія. – При цьому янголику не захотіла, – кощава рука Аполінарії потяглася до Мирославиної голови, але не погладила – відсмикнулася. – І підлога була пофарбована інакше.
– У вас чудова пам'ять, – засміялася Ванда.
– Це я тобі показую. Вандусю, що я. хоч і немолода і хоч доводилося жити по-всякому, але ще не здитиніла, розуму не втратила і нічого не забула. Старість, Вандусю, це таки ворог людині, і з нею як з тяжким ворогом треба воювати. Одні їй завчасно піддаються, і вона, негідниця, людину в посміховисько перетворює. В почвару, нечупару, безсиле вайло, скиглія, що тільки й знає похвалятися власними недугами…
Проголосила цей монолог майже патетично, чистісінькою літературною мовою, ніби учителька якась. А може, вона була казись учителькою, подумала Мирослава, не без захоплення дивлячись на цю жінку; Аполінарія їй подобалася.
– Сідайте, тьотю, чи походіть по дому, коли вам щось пригадується, – сказала Ванда, – а я там щось приготую.
– Нетреба мені нічого готувати, – відповіла Аполінарія. – Прийшла перекинутися з тобою словом.
– Ну, то я хоч чайника поставлю, – Ванда пішла на кухню, а Аполінарія підступила до стіни, де висіли фото Мирославиних діда й баби.
– Отут раніше висів портрет твого батька, – сказала вона, тикаючи пальцем у стіну.
– Намальований? – спитала Мирослава.
– Звісно намальований. І, по-моєму, непогано.
– То це ви його й малювали? – здивовано спитала дівчинка.
– Ні, не я. Я портретів не малювала, а тільки лебедів. Жахливих, почварних лебедів, жовтих, як болячка, бо де б я взяла білої фарби? Малював твого батька хтось із київських художників, який теж, мабуть, загримів, як і всі ми.
Фраза була сказана загадкова, але Мирослава не перепитала, бо ввійшла Ванда, і Аполінарія чинно всілася на стільця.
– Може б, ти, доню, пішла погуляла, – запропонувала Ванда, бо ці розмови дорослих навряд чи будуть тобі цікаві.
– А про мене хай би й була, – мовила Аполінарія. – Я нічого недостойного говорити не збираюся.
Але до Мирослави були поставлені такі строгі материні очі, що вона, схиливши голову, пішла до своєї кімнати.
Це добре, що ви навідали нас, тьотю, – мовила Ванда. – Бо тоді ми з вами до ладу й не побалакали. Терпіти не можу, коли хтось підслуховує…
І ці слова, сказані, поки Мирослава не дійшла іще до себе, раптом підстьобнули дівчинку, тож, відчиняючи й причиняючи за собою двері, вона вже знала, що мусить, конче мусить виявитися неслухняною, що мусить, мусить учинити цей невеликий моральний переступ, що їй конче необхідно почути цю розмову, бо вони напевне говоритимуть про таке, без чого їй годі прожити в цьому світі, бо в неї, попри все. живе один великий інтерес, вищий од законів слухняності і законів чемності. Тому вона присіла тут-таки, біля дверей, так, щоб вухо торкалося замкової щілини, а слух мала розвинений, чудовий музичний слух, з якого захоплювалися її вчительки музики. Ванда ніби прочула цей недобрий доччин намір, а може, просто знала про той її слух, бо запропонувала тітці:
– А може, тьотю, поп’ємо чай на кухні?
– Хочеш прийняти мене як бідну родичку? – спитала Аполінарія.
– Та що ви таке говорите! – вигукнула Ванда. – Там би нам ніхто не перешкоджав.
– Воля твоя, – сухо відказала Аполінарія. – Але мені й тут ніхто не заважає.
– Зважте, що в Мирослави тонкий слух, прошепотіла Ванда.
– А в мене немає перед світом таємниць, – голосно відповіла Аполінарія. – Ні перед старими, ні перед молодими, ні перед дітьми. Хіба що перед стражами закону, – вона засміялася.
– А що у вас є перед стражами закону?
– Тільки те, що живу непрописана, – сказала Аполінарія. – Ну, і ще дещо невеличке. Вже багато літ, Вандусю, я непрописана.
– Хіба так можна? – здивовано спитала Ванда.
– Здається, можна, коли я живу. Отож якби прихистила мене на короткий час, то не мала б клопоту з пропискою.
– Але який же це клопіт?
– Знаєш, це може бути й клопіт. Паспорта в мене ж також нема.
– Як це нема? – вже з жахом спитала Ванда.
– Мусила б пам'ятати, що мій дім загинув. – спокійно повідомила Аполінарія. – І загинули там усі документи. З тим чоловіком, про якого я говорила, непрописана я жила, тож по той паспорт нікуди й не ходила. Та й навіщо він мені, старій і самотній?
– То оце ви ніде й не числитеся?
– Ніде, – трохи гордо сказала Аполінарія. – Бачиш, досі якось дожила.
– А я то думала, – мовила Ванда. – Робила щодо вас запити… В паспортному столі… Гадала, що ви або кудись переїхали, або щось із вами тоді сталося…
– Може, й сталося б, коли б не вийшла тоді з дому, сказала Аполінарія. – Але я живуча. Живуча й умію ховатися…
– Але ж навіщо вам ховатися? – здивовано спитала Ванда.
– А того, що мене як безпаспортну й посадити можуть.
– А хазяйка ваша паспорта у вас не вимагає?
– Їй навіть так ліпше, – сказала Аполінарія. – Бо ті, кого прописують, йдуть в Обехаес і платять за квартиру не хазяям, а туди. А не прописана я в Обехаес не піду, і вона це добре знає. Тож лупить із мене грошики, а коли, буває, я опинюся часом… ну, сама маєш розуміти, то вона мас нагоду варити з мене трохи води… Це я вирішила тобі розказати, бо ти з доброти своєї хотіла мене забрати до себе. Отож прийшла пояснити, чому не можу жити в тебе, бо так ти стала б ніби співучасницею такої тяжкої злочинниці, як я…
Вона зареготала хрипко, несмішно, але наразі той сміх обірвала. Тоді зависла в кімнаті тиша, аж Мирослава почула, як тріскотять за вікном цвіркуни.
– По-моєму, тьотю, – сказала нарешті Ванда, – вам треба просто піти в міліцію, розказати все, заплатити штраф і по всьому… Не будуть же вони таку стару жінку, як ви, садити…
– Садять усяких. – категорично сказала Аполінарія. – А може, буде й так, як ти кажеш, не знаю. Але нікому ніякого штрафу платити я не збираюся і ні до кого нічого просити не піду…
– Але ж чому, тьотю? – вигукнула Ванда.
– А тому, що вважаю: всі ці прописки, паспорти це те, що людину принижує. Навіть виходити в світ з простягнутою, жебрущою рукою не так принижує, як це. Бо перше право людське – жити як заманеться, і їхати туди, куди людину вабить. Бо жити людині, де їй заманеться, не чинячи зла, – це не переступ, Вандусю. Злочин – од слова "хто", а я нікому ніякого зла в житті не вчинила, хіба що зі своєю хазяйкою посварюся чи поб’юся. Але й то не зло, а тільки непогодженість. Совість у мене чиста, от що головне. Нічого я не вкрала, нікого не вбила і не зарізала. Отак, Вандусю!..
Дивні речі ви кажете, тьотю, – мовила Ванда. – Хіба ж можна так жити?
– А я живу. Сподіваюся, не донесеш на мене?
– Як ви могли таке подумати? – згукнула Ванда.
– Довго важилась, перш ніж прийти до тебе і все розказати, – рівно повіла Аполінарія. – Вирішила: мушу тобі це розказати, бо ти мене розшукала. В тебе добре серце, раз запросила жити в себе. Але жити в тебе, як бачиш, я не можу, хіба що в одному можеш мені допомогти.