Білецькі

Валерій Шевчук

Сторінка 3 з 24

Трохи тієї краси повернулося до неї сьогодні, а може, принесло їй ту загублену красу вранішнє сонце.

– Мамо, – спитала дзвінко Мирослава, – а чому в нас підлоги зелені?

– А тому, – м’яко всміхнулася мати, – що треба нам чимось різнитися від інших людей…

– А сьогодні можна грати на фортепіано?

– Можна, але не дуже веселу музику. Сьогодні день пам'яті…

– Думаєш, тим, кого нема, не хочеться веселої музики?

– Не знаю, – сказала Ванда. – Але веселою музикою померлих не поминають.

Мати виймала чайною ложечкою червоні й сині крашанки і клала їх на освітлені сонцем тарілки – вони лискотіли покатими боками.

– Коли підемо? – спитала Мирослава.

– Після обіду, – сказала мати. – Снідатимеш?

Але вона не хотіла ще снідати; щось таке дивне відчувала і зовсім не сумне – якесь піднесення схвильоване; ні, вона не гратиме зранку, бо їй не хотілося сумної музики. Краще вона посидить тут у кухні й подивиться на оцю чудну сьогоднішню матір, на обличчі якої ранішнє сонце розбудило трохи колишньої краси.

– То це ми сьогодні й батька пом'янемо? – спитала несподівано.

Мати здригнулася, аж розбуджена краса з її обличчя зникла, знову воно стало сухе, старе і строге – буденне обличчя з вузькими вустами і примруженими очима.

– Я тебе просила, доню, на цю тему не говорити, – коротко сказала мати.

– Але ж чому, мамо?

– Тому, що я тебе про це просила, – її голос зривався.

– Добре, мамо, – прошепотіла Мирослава. – Я сказала про це, бо він мені сьогодні снився.

– Не треба, щоб він тобі снився! – гостро зауважила Ванда.

– Хіба так можна? – здивувалася дівчинка.

– Не думай, то й не снитиметься.

– Гадаєш, він ще живий? – так само спитала Мирослава.

– Нічого я не гадаю, бо нічого не знаю, – несподівано прямо відповіла Ванда.

– Вибач мені, мамо, – прошепотіла дівчинка.

– Нічого вибачати, – м’яко озвалася мати. – Так буде ліпше й мені, і тобі.

Мирослава не спитала, чому "так буде ліпше", їй здалося, що яснобарвні крашанки на столі втратили трохи сяйва, а може, це сонце зайшло?

– Іди вдягайся, – сказала Ванда, виймаючи брунатні крашанки. – І не забудь почистити зуби, бо ти велика дівчинка, а такі речі часом забуваєш…

Мирослава вийшла у вітальню і рушила по зеленій підлозі. Посеред кімнати озирнулася на фортепіано, але бажання грати у ній уже згасло. Обдивилася стіни й побачила свого діда, який з усмішечкою за нею спостерігав із фотокартки. Баба також за нею спостерігала, але без усмішечки – в баби були такі самі, як у матері, по-вольовому стиснуті вуста. Дівчинка подумала, що тоді, в сні, той чоловік, якого вона прийняла за батька, був більше схожий на її діда по матері, аніж на того, риси чиї з її пам’яті стерлися, і їй стало від того зовсім сумно. Вона підійшла до дідового портрета і провела пальцем по склі, ніби обмальовуючи його обрис, як меншою обмальовувала в книжці чийсь портрет. Скло було холодне, аж обпекло їй пучку.

– Вибач, – сказала вона, – я знаю, що день пам’яті – це зовсім не свято…

Пішла до себе в кімнату і стала біля розчиненого вікна. Все було так само, як передоцім: така ж світло-зелена трава, така ж скопана земля на клумбі, такі ж клейкі запашні листочки на деревах, але щось і змінилося. Зрозуміла що: не було на дереві жар-птиці. Сонце стояло вже в чистому небі сліпливе й гаряче, отже, й відчуття ранку зникло в її серці так само, як отой м'який і рідкий туманець, що стояв над перекопаною клумбою.

3

По обіді вони рушили на Смолянку. Мати ув’язала крашанки й паску в білий клуночок, одягла темну сукню, вже стару, але ще ошатну, й жакетку, ледь-ледь підфарбувала губи і стала строга й зосереджена, як завжди, – від її поверненої вранішньої краси залишилася хіба що тінь, але Мирославі була приємна й та тоненька тінь. Дівчинка одяглась у сіру сукню й жакетку, день видався теплий, а небо й досі залишалося безхмарне. Вони пішли через парк і бульвар, а на Бердичівській довго стояли, очікуючи трамвая. Надійшли якісь люди, так само, як вони з білими клуночками, і сповістили, що трамваї не ходять, бо не стало електрики, і Мирослава відразу ж подумала: не може так бути, щоб у день свята все склалося гарно.

– Пішки, – це далеко, – сказала мати. – Втомишся.

– Нічого, – сказала Мирослава. – Всі ж ідуть.

Справді, з одного боку і з другого по хідниках ішли люди. Всі із клуночками в руках, немало було й дітей; всі простували в одному напрямку. Вони рушили й собі, і йшли, йшли, йшли. І люди йшли попереду й позаду, дехто їх обганяв, а декого обганяли й вони, і в усіх цих людей, що вони їх бачили, був однаковий вираз на обличчях – щось подібне до того, що уздріла Мирослава вранці на материному обличчі, якась невловна повернена з минулого краса. Мирослава помітила, що не всі сьогодні вдягнені в темне, дівчатка, які їм зустрічалися, були в барвистих платтячках, чоловіки в білих сорочках, було так тепло, що поскидали й піджаки. Дехто з тих чоловіків ніс на плечах дітей, і їй знову пригадався сон чи спогад, коли й вона отак колись їхала на батьковій шиї. Тоді, здається, була подібна оказія, кудись ішли люди, так само було їх багато, як і тепер, простували в одному напрямку, і світило над головою сонце, а білі чоловічі сорочки так само біло палали, були ті чоловіки поголені й охайно зачесані, а жінки ошатніші, ніж звичайно. Може, вони йшли й тоді на ту загадкову Смолянку, думала Мирослава, і йшла, йшла, йшла, а людей довкола ставало все більше, з кожної бічної вулиці і з завулків виникали жінки з білими клуночками в руці й чоловіки в білих сорочках і з дітьми на карку.

– Не втомилася, доню? – схилилась до неї Ванда.

Мирослава закрутила головою, хоч трохи вже й притомилася. Зрештою, коли траплялося місце для сидіння (гранітний обмурівок чи паркан із залізними списами огорожі), там сиділи старі й діти – чоловіки стояли біля них і перекурювали. В усіх чоловіків були напрочуд спокійні обличчя, і вона подумала, що в такий день і мають бути саме такі обличчя, бо люди, можливо, думали й відчували одне. Зрештою, вона не знала, що вони думали, але відчула: ось він, початок сьогоднішньої таємниці, ось воно – входження в щось таке, чого й не зрозумієш відразу, але що ясно прочувається. В ній знову виникла та сама музика, яка прийшла до неї ще вранці, але повільніша, може, трохи смутніша та зовсім не печальна; щось таке, як смак сьогоднішнього сонця, яке гріє, а не припікає, як смак оцього неба, густого й чистого, без хмар, яке сяє цілою своєю неозорою площиною.

– А ти любила свого батька, мам? – спитала несподівано й для себе Мирослава.

– Таке питаєш… – озвався над нею материн голос. – Тому й ідемо до нього.

І Мирослава раптом уразилася: мати йшла до свого батька, всі ці люди йшли до своїх батьків і матерів, бо приходить отакий день, як сьогодні, й вони не можуть усидіти вдома, і їх раптом починає кликати якийсь недовідомий голос, той голос, який почула й вона вранці. І серед цих усіх людей, подумала дівчинка, вона одна не знає напряму, куди їй піти до свого батька, з якими людьми і в який день. Діда й баби вона не знала, вони повмирали ще до її народження, дід та баба були для неї тільки чимось нагаданим, тим, що звучить десь у глибині душі, але не хвилює, бо хіба може людину схвилювати те, чого не відаєш. Дивилася широкорозплющеними очима на людей, котрих вони минали, на спини тих, хто йшов попереду, часом озиралася й бачила тих, хто йшов позаду, повертала голову й дивилася на тих, хто простував по той бік вулиці – йшли і йшли, – така довга безконечна дорога, по якій іти незвідь-скільки, але, здається, ще довго, бо всі ці люди не поспішали, бо крок у них розмірений, ніби берегли силу, бо так розмірено й непоспішливо йдуть тільки тоді, коли перед тобою ще безконечний шлях.

– Зовсім пристала, – сказав над нею материн голос. – Відпочиньмо!

Вони сіли на гранітний вуличний парапет, і повз них пішли люди, якісь дивно притихлі, надумір супокійні люди, йшли та йшли, несли чи вели дітей, і діти були так само надумір супокійні, не кричали, не верещали і не плакали, і в руці в кожної з жінок – гарних, негарних, старих, літніх і молодих, з обличчями простими й тонкими – були в руці білі вузлики. І Мирославі здалося, що це, може, й не так важливо, до кого саме еони йдуть: до діда, баби, прадіда, прабаби, батька чи матері – вони йдуть в одному напрямку, і все це та ж таки дорога до батька. До того чи тієї, який чи яка, розчинився в цьому залитому сонцем повітрі, живий він чи неживий, але якого нема. Всі вони, зрештою, йдуть у нема, бо часом не так живий образ, видимий образ тієї чи іншої людини живе в уяві тих, котрі йдуть, у серці їхньому та в душі, а оте нема, бо оте нема і є найбільша з великих таємниць світу – ось чому всі приготували білі клуночки, в яких крашанки й паска, бо саме так вони навчилися єднатися кожен із своїм нема, і це навіщось їм потрібно.

– Ходім, мамо, – сказала Мирослава. – Ходімо!

І вони знову йшли та йшли, бо дорога була довжелезна, бо дорога була ніби й без кінця, а повз них пропливали будинки з порожніми очима-вікнами, забільмлені фіранками, будинки нові і облуплені, дерева з клейкими запашними листками, ще покритими лискучою плівкою. Тож у повітрі й відчувалася весна, тож трава, яка росла в дворах, у щілинах бетонних плит на хідниках і між бруком та на газонах, сміялася, тож сонце дивилося премудрим оком з прижмурцем. Дівчинка згодна була йти отак безлік часу, втома пропала, бо вона й справді відчула отой ритм, якому улягали всі ці люди. Вона не знала, що оцей ритм, якому улягали, цей їхній хід, і день оцей, і материне обличчя, і вираз інших людських облич, які тоді запримітила, і обличчя дітей, котрі йшли чи їхали на батькових руках та шиях, і світло білих чоловічих сорочок, і сяйво від клуночків із крашанками й пасками навіки залишаться в її пам'яті, і весь час, у той чи інший момент – все це знову і знову з'являтиметься в уяві, все це чомусь її турбуватиме і завжди хвилюватиме. Хоч нічого особливого не відбувалося, але вона таки ніколи не забуде цієї дороги і того, чи закінчився асфальт і як пішли вони по вулиці грунтовій; і про легеньку куряву, яку здіймали черевики й туфлі, і про те, що якась дитина не витримала й заплакала, про те, як вони прийшли і як побачила вона зарослий травою цвинтар з безліччю хрестів та могилок, і безліч людей, що сиділи біля тих могилок, і паски з крашанками в густій траві, що виросла на могилках, і те, що люди сиділи там гуртками, їли й пили горілку; і про повні чарки, поставлені в ту ж таки траву – для тих, кого з ними не було й ніколи не буде, про попа в розшитих ризах і з густенною бородою, який стрибав через могилки – поспішав відспівати якомога більше відправ, і про те, що й вони сиділи на траві з матір'ю і мовчки дивилися на дерев'яного, потрісканого й потемнілого від часу хреста, на якому було написано потемнілою фарбою рідне їм прізвище; і горіли свічки біля пасок та крашанок, і відчувався дивний запах трави, воску і ще чогось, може, зілля, яке росте тільки на цвинтарях, а може, воно й пахне отак дивно тільки на цвинтарях.

1 2 3 4 5 6 7