Мирославо, що знайшла!
– Що ж ви знайшли?
– Це тобі буде цікаво, сказала Аполінарія. ведучи дівчинку в свою кімнату. – Бачиш, я маю деякі негарні звички, наприклад, мушу відкрутити те. що відкручується, і зазирнути туди, куди зазирається. Капосні звички. І от я прибирала в себе в кімнаті…
Вони саме зайшли до кімнати, Мирослава побачила, що з ліжка із залізними бильцями знято дужку, ту, що в ногах.
– Я її зняла, хоч була забита туго, вночі мені там у ногах щось порипувало, сказала Аполінарія. Пішла в кінець ліжка й покивала звідтіля пальцем.
– Ходи сюди! – шепнула.
Мирослава підійшла й побачила, що в порожнині ніжки щось є й справді ніби скручений у трубку картон.
– Дивися це чудо, – урочисто проголосила Аполінарія, і витягла шматок цупкого полотна. Згорток розгорнувся, і Мирослава побачила намальованого олійними фарбами чоловіка. Їй аж кров прилила до обличчя, та й повітря не стало, з такою пожадливістю вдивлялася вона в зображення. Обличчя було знайоме, навіть дивно знайоме, вона б сказала – знайомо забуте: саме це обличчя вона останнім часом хотіла собі уявити – чоловік із глибокими пролисинами, глибокі розумні очі з якоюсь тихою печаллю дивилися на світ, а м'які, майже безвольні вуста ледь-ледь здригнулися н застигли в несміливій усмішці. Мав іще чоловік прямий рівний ніс і трохи запалі від худизни щоки.
– Це твій батько Сильвестр, – сказала Аполінарія. – Я його мало знала, може, кілька разів бачилися, бо ми, сказати відверто, не контактували – на те були свої причини. Тобто кожен жив своїм життям, але в мене така пам'ять, що досить раз побачити людину, і я її вже ніколи не забуду. Ти його теж мала б пам’ятати.
– А я й пам'ятаю, – самими вустами шепнула Мирослава.
– Отакі, бач, речі! Мені не годилося, звісно, зривати цієї дужки, але, признаюся, мене до тієї дужки весь час тягло. Їй-бо, тягло: ну, не можу я не відкрутити того, що відручується, і не зняти те, що знімається…
– Покажемо нашу знахідку мамі? – спитала Мирослава.
– Але давай поміркуємо. Не думаю, щоб твоя мама не знала про цей портрет, бо хто б його туди заклав? Не думаю, що вона дуже зрадіє, коли довідається: цей сховок ми знайшли. У вас фотокартки його зберігаються?
– Я не бачила, – безпомічно сказала Мирослава.
– Отож! – загадково підморгнула Аполінарія. – Не думаю тож, що мати схвалить те, що я показала нього портрета тобі. Тямиш?
– Так, – сказала Мирослава. – А мені цього портрета дасте?
– Аякже, – сказала Аполінарія. – Для того я тобі й показала: ця річ належить не мені, а тобі. Отже, тобі вирішувати, що робити: чи сховати як було, чи, може, забереш його до себе і десь там у себе переховуватимеш.
– Заберу до себе, – сказала Мирослава. – Хоч я б хотіла взяти його в рамку й повісити на стіні.
– Колись так і вчиниш, – мовила Аполінарія. – А тепер пожалій мене, бо мама твоя за ці штучки може мені й на двері показати.
– Як це? – не зрозуміла Мирослава.
– Щоб я не совала носа, куди мені не належить. Бери!
Мирослава взяла полотно, відвела його на простягнутих руках: усе тепер стало на місце. Той чоловік, якого вона гак часто згадувала, знайшов нарешті своє обличчя, воно ніби випрозорилося з небуття і навіки увійшло в її свідомість. Дівчинка знала, що відтепер житиметься їй легше, відтепер у її життя ввійде те, що було звідти печально вийняте, те, що мусить складати частину її світу: вона аж засміялася тихо.
– Чого смієшся? – запитала Аполінарія.
– Це я від радості, – відповіла Мирослава. – Я така вам вдячна, така вдячна!
– Я тобі друг! – проголосила Аполінарія. – Було б мені куди легше, побачивши цю штучку, заховати її назад. Тоді ніхто на мене не сердився б, але знаю, що в мене є друг, і я відчуваю перед ним моральне зобов’язання.
– А що таке моральне зобов’язання? – спитала дівчинка.
– Це коли думаєш, щоб було добре не тільки тобі. Не зовсім розумію твоєї матері, яка приховує від тебе якісь складні речі цього світу, але не мені судити. Я у вашому домі гілочка нарощена і хтозна, чи матиму час до вашого дерева прирости, але в мене нема кого більше в цьому світі любити.
Але Мирослава не могла в цей момент слухати тітку Аполінарію. вона була вся там. біля портрета. Дивитися на нього зблизька було незручно, живопис розпливався, розпадався на мазки й кольорові плями.
– Можна я піду до себе? – спитала Мирослава.
– Не можна, а треба, – сказала Аполінарія, і Мирослава вискочила з її кімнати. Поставила полотно на ліжку, щоб подушка його підпирала, і відійшла до вікна. Світла було багато, і портрет раптом засвітився, фарби заграли, ожили, ожило й обличчя: ось із ким вони блукали тоді полем, ось хто ніс її колись на плечах, ось хто приходив до неї у сни і у вечірні перед сном марення. Вона відчула, що їй хочеться розплакатися, до в неї в грудях виростає радість, ніби поклалася туди сонячна пляма, що їй тепер зовсім не самотньо, і що вона має з ким сокровенно спілкуватися, ділитися своїми маленькими бідами й смутком, а коли так, щось змінилося відтепер у світі, перемкнулося й освітилося.
– Доброго дня тобі, татку, – прошепотіла дівчинка. – Чи не цей портрет – твій мені лист, якого я в тебе просила?
Вона завела таку гру: заплющувалася, стояла якийсь час невидюща, а тоді розплющувала очі. І їй у вічі кидалося те обличчя з портрета, воно всміхалося тонко й вибачливо, і дівчинка так само всміхалася і йому. Дівчинка підходила ближче до портрета, зображення потому розсипалося на мазки; відходила далі – зображення поверталося; відступала вбік, міняла ракурси і з зачудуванням та радістю помітила, що батько повертав у її бік очі, пильно й утішено стежачи за нею, так само як вона за ним.
16
У той день, коли покинула їх тітка Аполінарія, пішов перший сніг. Мирослава поверталася зі школи, як завжди, через бульвар і парк. Сніжинки почали пролітати, коли вона завернула на перший бульвар; їй здалося, що дерева над головою зашуміли, зітхнули чи легко застогнали. Вона подивилася в небо – лежало на верхівках дерев, брудно-синювате, драглисте, гілляччя ніби врізалося в Його набряклу плоть.
Коли ступила на другий бульвар, вітер стих і зробилося моторошно тихо. На бульварі не було ані душі, тільки вона сама, і злякавшись тієї дивної тиші, дівчинка раптом зупинилася. Тоді небо над її головою здригнулося, і сніг пішов лахматий, повільний; повітря навколо забіліло, сніжини плавко спускалися на жовту алею із залишками леглого листя, на те листя, на лави, на її руку, що тримала портфеля, на білу вовняну хустку, розтавали в неї на щоках та лобі. Вона виставила перед собою долоню, і сніжини почали сідати й на долоню. Світилися якусь мить блідими фігурами і зникали, бо життя їхнє було як подих.
Мирослава глибоко вдихала в себе повітря з гострим запахом снігу, і їй здалося, що в цім світі сталося щось значніше, аніж ішов сніг. Їй здалося, що хтось до неї гукнув, тихо так, але виразно, розпачливо так, з проханням. Закрутивсь у повітрі один із листків, котрий аж досі тримався на гілці, і ліг їй просто в ноги. Сніжини сідали на гілля дерев, безгучно зойкали і зникали. Вона нахилилася й підняла листка, вогкого, ще живого, ще запашного, покрутила в руці, тримаючи за стебельце був він, цей листок, прекрасний.
Повільно пішла, покручуючи листком, і дерева захиталися, як сколихнуті продувом декорації; світ ніби повужчав перед нею – танцювало море білих цяток.
І вона пливла по ньому, точніше, ступала по дну моря – маленька, тоненька людинка цього світу, як одне із цих дерев, котре раптом вирвало із землі коріння й пішло. І їй здалося, що часу не існує, що не існує ні вчорашнього, ні завтрашнього, а є тільки оцей білий снігопад – час якогось великого, сокровенного одкриття. Їй здалося, що відтоді, як ступила на цей жовтоглейний бульвар, між ці чорні стовбури, під оце вплавлене в небесні драглі гілля, почала переживати щось особливе, небувале – вона покидала та собою не вервечки невидимих слідів, а себе дитину, що, йдучи по цій жовтій дорозі, входить не в простір, а в себе ще незвідану, в себе майже здорослілу, в себе мудру. Через це й ступала так обережно, через те таку тиху радість відчувала – таке переживають тільки в особливі хвилини.
І вона стрепенулася внутрішньо, лякаючись своєї незрозумілої дорослості, самотності й малості в цьому світі, своєї загубленості, бо й вона чи не отой листок, що його несе, покручуючи за стебельце, оця земля, оце місто, оцей заставлений деревами бульвар. А сніг ставав густіший, лапатіший, і хололо в дівчини обличчя, хололи пальці рук, але хололи якось по-своєму – не було їй від того зимно. Дивна туга й жать охоплювали її, бо вона не знала, що цей її хід бульваром ще й пієта по самотній, загубленій у цьому житті жінці, котра не має паспорта й не має прописки, тобто по жінці без даху над головою, бо саме сьогодні вона відчула раптом, що прийшла її пора, відчула, як кішка, котра покидає перед смертю дім, стала отакою білою, великою, лахматою від снігу кішкою, озирнулася тільки раз на той дім, де дістала на короткий час дах і ласку, але жалю в її грудях не було. Жовто засвітив її погляд, вона змерзло пощулилась у своєму халамидному, убогому пальті і пішла порожньою дорогою, вже не озираючись. Вони не перестрінуться з Мирославою в цьому дні, хоч пройдуть зовсім близько одна від одної, але тоді йтиме такий густий сніг, що одна одну вони не запримітять. Але Мирослава відчула отой жаль і тугу, і душа її раптом відспівала пієту, тільки не розуміла вона тоді по кому, вона зашепотіла вірша, якого вичитала з тонесенької пожовтілої книжечки (знайшла її на книжковому стелажі кілька днів тому) і який їй так сподобався, що відразу ж вивчила його напам'ять. Вірша про осінь, яка ніжиться в барвистому убранні, про смутну хмарку, що застигла в чистому, мов радощі, небі, про дні із хиткою повільністю, які приносять нові бажання, зцілюючи серце, про осіннє смеркання із сонним суцвіттям на дні. "Тонко плететься, – шепотіла вона, – осіннє смеркання з сонним суцвіттям на дні". І вона побачила раптом оце сонне суцвіття на дні сьогоднішнього дня, бо воно й було образом цього дня, образом теплого снігопаду, усмішкою подорослішалої несподівано дівчинки, усміхом людини із рідного портрета, сльозою самотньої жінки, яка покидала навіки останню свою гавань; а сніг ішов і покривав невидимі, а часом уже й видимі сліди дівчинки і старої жінки, сліди із учорашнього, сліди одні із дитинства в дорослість, а другі із старості у вічність.