Тоді вона чинить недобре, зрозуміла?
– То це буде теж тільки ваша таємниця? – спитала Мирослава.
– Цього разу це буде таємниця спільна. – мовила Аполінарія. – Бо так ми творитимемо твоїй мамі добро. Разом.
Мирослава подумала. Здається, їй не треба було згоджуватися, адже добре чи погано вони чинитимуть, була в тому якась неправда. Ні. їй не треба йти на зговір із тіткою Аполіиарією, – це вона розуміла, однак була мала й не поборола своєї цікавості.
– То як же ви даватимете мамі гроші? – спитала вона.
– Значить, згоджуєшся? – хитнула головою Аполінарія. – Це дуже просто. Я підкладаю потрохи гроші у вашу коробочку, де їх тримає твоя мама.
– І вона цього не помічає? – здивувалася Мирослава.
– Поки що ні, – засміялася тітка. – Правда, й підкладаю я мало, бо дуже мало у мене тих грошей є.
Підсьорбнула якось смішно носом, і стала така дивна, ця тітка Аполінарія, така розгублена й безпомічна, що в Мирослави здригнулося серце. І дівчинка раптом подумала, що ця тітка з її невеликими хитрощами, з її кумедними і справді нешкідливими таємницями теж десь така сама, як і ті нічні істоти, котрі ховаються, котрі шарудять скрадливо и шепочуть потаємно, скрадаються, що вона, ця тітка, здається, така ж. як і її, Мирославнн, прнятель-вуж, котрий п’є принесене йому молоко, а навзамін тільки й може відплатити, що самою приязню; що тітка Аполінарія також жалюгідна, бо вона в цьому світі не живе, а тримається на хиткій павутині, як сумний осінній павучок із бабиного літа – його гонить вітерець долі й він пливе й сідає гам, де може зачепитися, зривається і знову пливе, нікому не шкодить і нікому не вадить, але сіє сум, і той сум і є жовтуватий, теплий жаль, бо коли б не було того жалю, не зміг би й жучок існувати. Аполінарія сиділа проти дівчинки якась змінена, застигла, змаліла, упокорена, ніби чекала на її вирок, ніби від того вироку мало залежати її "бути чи не бути", а вона так хотіла зачепитися за міцнішого куща, що його не зруйнує вітер і якого не розмиє дощ. І Мирослава раптом пожаліла цю нещасну, чудну жінку, яка чомусь відмовилася жити так, як усі люди, і сама себе кинула в оту прірву самотності, з якої годі видобутися, яка, зрештою, тільки тим і вміла втримувати свою гордість, що упосліджувалася. І от раптом вона стала сам на сам супроти старості, супроти самотності, супроти бездахості, супроти безрідності й бездітності, і віддала себе в залежність їй, Мирославі, маленької людинки в цьому світі, кволої й так само самотньої.
Кожна людина мас свої химери, дитинко, – сказала Аполінарія, – і часто ці химери – суть наша, без них ми як дерево без листя. Може, хай вони будуть, га?
Мирослава не зовсім зрозуміла цього мудрування, але вона збагнула інше: оця тітка Аполінарія належить до істот, яких треба жаліти, а раз так, вона, Мирослава, прийме її в свої друзі.
– А що буде, коли мама помітить ті ваші підклади? – спитала дівчинка.
– Буря й грім, – підтисла долішню губу Аполінарія. – Але тобі ж не обов’язково признаватися, що ти про це знала.
Мирослава знову подумала: ні, їй не все тут подобалося.
– А як ви дізналися, де мама тримає гроші? – спитала вона.
– О, – зокруглила очі тітка Аполінарія, – з цього у вашому домі секрету не роблять.
13
Після тієї розмови з тіткою Аполінарією Мирослава вийшла в садок із якимсь не зовсім пояснимим смутком. Стояла вогка тиша пізньої осені; дерева майже обезлистилися. городик був порожній, навіть гарбузи з нього прибрали, стриміли тільки сухі тички соняшничиння і кукурудзиння. Розмокле чорне гудиння лежало на землі, як умерлі й посохлі змії, і це нагадало Мирославі її вужа – золотовухого, лискучого й доброго, який дивився на неї так, ніби хотів до неї забалакати. Під грушею-дичкою лежало потемніле копійчане листя і валялося кілька зовсім згнилих грушок. Вона підійшла до камінної загорожі, там лежав її черепочок, з якого поїла молоком вужа, в черепочку сіро поблискувала вода.
– Ти спиш, вужику? – спитала дівчинка. – Спиш?
Їй здалося: щось заворушилось у глибині каміння, а може, це приснився вужеві сон. синій, мов ранок, і в тому ранкові синя, як сон, вона, маленька людинка цього світу. І Мирослава придумала собі, а може, й справді почула сипкий вужевий шепіт.
– Приходь до мене, коли тепло стане. Приходь, і ми знову подружимо. Я буду думати про тебе, вужику, сказала дівчинка. Я буду приносити в твій сон молоко, а ти пий його, пий!
– Ти мені вже й зараз приносиш у сон молоко, – почула чи придумала вона сипкий шепіт. І мені від того солодко й печально.
– Чому ж печально, вужику?
– А тому, що це сон. Немає нічого красивішого за печальний і солодкий сон… Бо тоді здається, що виповзаєш із старої шкури і молодий стаєш.
– Хай буде тобі добре, вужику, сказала Мирослава. – Добрих тобі сновидінь.
– До побачення у теплі, дівчинко, – прошепотіло в глибині каміння.
Вона пішла до клумби, так само порожньої, цвів тільки синьо мороз. Нахилила квітку й понюхала: мороз пах вологою прохолодою, на листках поблискували краплини. Вона відпустила стебло, і з листків посипався дощ. Лавка була вогка, лискуча, до дерева приклеїлося кілька жовтих листків. Дівчинка провела пальцем по холодному дереві, обмальовуючи ті листки, а тоді подивилася в небо. Там стояв нерушний сірий кисіль — було те небо порожне. І їй захотілося, щоб з’явився в тій порожнечі великий білий птах, щоб прокричав він їй щось прощальне й тепле, але можна придумати розмову з вужем, який усе-таки був, а не птаха в небі – тепер надто вже пізня осінь. Вона пошкодувала, що не могла придумати собі птаха, що вона не може написати листа і покликати того птаха за листоношу. Не може послати його в краї незвідані, де так само стоїть у порожньому голому дворі чоловік, якого вона не забуває, і так само, як вона, дивиться в небо, так само сподіваючись на птаха. Бо він, той чоловік, давно написав подумки свого листа, але ніяка пошта не хоче того листа їй пересилати: ні земна, ані небесна.
– Давай зробимо так. – прошепотіла Мирослава. – Я шлю тобі листа, тату! Доброго тобі дня! Сьогодні мені смутно, і я маю трохи вільного часу. Вчителька моя захворіла, і я повернулася додому. Скажи мені, тату: можна казати неправду з добрим наміром? Можна бути печальною, коли до того немає причин? Можна плакати, коли тебе ніхто не образив? Можна розмовляти і тими, хто відсутній, або кого нема? Можна любити того, кого не знаєш? Я прийду завтра у цей сад, а ти мені пришли відповідь. Бо коли все те, що я запитала, можна, то можна одержати й листа, котрого ніхто не писав…
Вона озирнулася, бо їй здалося, що хтось за нею підглядає. Але вікна їхнього дому були сліпі, затягнуті гардинами й фіранками, а вулиця порожня. Тоді вона тихенько підступила до драбини, що вела на горище, і обережно стала на вогку, аж зелену від моху приступку. Взялася рукою за цвіле, мокре дерево і, затримуючи дихання, почала повільно підійматися. Руки в неї стали брудні, але вона на те не зважала. Пірнула в розчинені дверцята горища і вдихнула в себе той особливий запах, яким пахне їхнє горище: запах бляхи, пороху, застояної води, старих речей, а ще більше – запах осені. Дівчинка пішла, ступаючи навшпиньки, щоб не гупати, в куток. Там стояв старовинний стілець з поламаною спинкою і лежало старе, чоловіче, очевидно, батькове пальто. Відгорнула полу того пальта, провівши перед цим по ньому пальцем. Вийняла різьблену скриньку, випиляну в 1888 році, і взяла свою ляльку. Лялька була сумна, безживна й холодна. Тоді вона сіла на стільця, пригорнула ляльку до грудей і почала колисати її, приспівуючи колискову, яку знову-таки придумала сама.
14
Невдоволення, яке відчула колись Мирослава, коли тітка Аполінарія переселилася в їхній дім, не було глибоке: стара жінка зуміла швидко завоювати її серце. Перше, що їй удалося: не заважала нікому жити власним життям, тож непомітно вписалася в ритм, що панував у домі. І хоч прожила вона в них недовго. Мирослава вже й уявити не могла, що раніше було інакше.
Тепер вони часто збиралися вечорами у вітальні, зрідка прибігала тітка Марися Шара, тягнучи за собою незмінного хвостика – Владека. Вони сідали за чай, фруктовий, з вишневих чи сливових гілочок, і рідко коли справжній. До чаю подавалося варення, також вишневе чи сливове, і коржики. І хоч Мирослава тільки витискала їх з тіста, Ванда незмінно казала, тримаючи ледь помітну всмішку, що випікала їх таки її донечка й просила не судити, коли щось не так. Владек при цьому дивився на Мирославу трохи зчудовано, а вона опускала очі й бурмотіла, що не пекла вона тих коржиків, бо не вміє. Але атмосфера за столом завжди бувала затишна: підіймалася від філіжанок запахуща пара, м’яко хрумало під зубами печиво, старі, ще бозна-якої давності срібні ложечки зачерпували червоного варення; Мирослава виловлювала вишню і обережно клала її до рота. Не поспішала запивати, хоч вишневий чай подавався до вишневого варення, а сливовий до сливового, а завмирала й насолоджувалася ніжним смаком. Чи не тому такі вечори вона називала вишневими чи сливовими, і далеко згодом, коли вона стола доросла і мала вже власного сина, вона розповідала не без сентименту авторові цієї книги про ті вишневі чи сливові вечори. Жінки тоді розмовляли, але не голосно, часом перебиваючи одна одну: саме в такі вечори вони заговорювали часом про минулу свою молодість та юність, згадували імена якихось давно померлих людей, Мирославиннх чи Владекових родичів. Діти слухали ці балачки спокійно: Владек, здавалося, трохи нудьгував, але це тільки на перший позір, бо пізніше, в дорослому віці, він також згадував про ті вечори в розмовах з автором цієї книги із сентиментальним замилуванням, скептично ж він усміхався, бо того вимагав його вік та й становище єдиного чоловіка в тому маленькому світику. Тоді Мирослава на нього трохи й сердилася, бо цей настрій, смак і запах вишні або й сливи, оця легка пара, що здіймалася від філіжанок й оповивала обличчя чаювальників, оці м’які, виглажені, заспокоєні обличчя жінок, оці майже незрозумілі розмови, адже дорослі говорили, враховуючи присутність дітей, натяками, яких ті ще не могли зрозуміти, оці спогади про дріб'язкові, зрештою, речі раптово осяювали. вихоплювали з темряви минулого клаптики колишнього життя – ніби вривалися до них сонячні кадри а чи фрагменти якихось фільмів, що тільки й живуть, що у пам'яті.