Завтра вранці він сюди напевне прибіжить, думав я, йдучи по крутій, міцно втоптаній стежці – одежу ніс на плечах, а вільною рукою тримав чоботи. Навколо голосно цвірчали коники, місяць пильно за мною стежив і начебто котився вслід начебто не хотів випускати зі свого нагляду. Здалося, почулися чиїсь кроки, і я завмер, готовий щомиті шугнути зі стежки вбік, але це вже розходилися мої нерви: довкола стояла тиша. Від хат погавкували собаки, десь плакав протяжно, ніби це весна, кіт, цвіркуни розривали собі горлянки. Тіло моє все ще було покрите плівкою липкого поту, але вже висихало, я сам висихав і ніби меншав під цим місяцем. Зуділи біля вух комарі, один уже вжалив мене – запалала щока.
Біля саджалки тихо так само. Сів на каменя й почекав, щоб пересвідчитися: тут нема нікого. Але літало тут більше комарів, і я не всидів. Налапав у траві два підхожі камені, один опустив у халяву одного чобота, а другий другого. Було мені трохи страшно, бо про цю саджалку оповідали страшні речі. Там, на дні, – не один утопленик (саджалка на місці кар'єру і глибини мала метрів зо п'ять), і саме в місячні ночі вони виходять. Мені вже немало років, але тоді я ще трохи в ті казки вірив. Здалося, що коли бовкну у воду чоботом, потопельника напевне збуджу. Тоді доведеться тікати, бо потопельники за тими, хто колошкає їхній спокій, ганяються. Я змахнув чоботом, він прокреслив темну дугу і лунко вдарився об воду. Звук ляско відбився від скелястих берегів, я завмер, не маючи сили й дихати. Місячне проміння стрибало по сколихнутих брижах. Вони докотилися до берега і дзвінко залопотіли об камінь. Комар ужалив мене в лоба, та я почекав, пожадливо прислухаючись: чи не приведе звук до саджалки когось цікавого. Цвірчали цвіркуни, голосніше загавкав пес від найближчого подвір'я – все було спокійно. Тоді полетів чорною тінню в саджалку другий чобіт. Знову глухий сплеск, і місяць затанцював на тонких ногах–променях, засміявся з мене, залопотіли біля берега хвильки. Мені здалося, що в глибині саджалки зблисло біле тіло. Закоцюрб на скельці: ну що, вийде потопельник чи ні? Але біле тіло у воді – це й був місяць, і мені відлягло від серця. Почав повзати по землі, вилапуючн каменя для одежі. Продовгуватого і плаского, щоб обгорнути його шматтям і міцно затиснути паском. Комар укусив мене вже в другу щоку і підборіддя – обличчя палало. Я розбив коліно, садніли й кровоточили пальці. Але потрібного каменя знайшов. Тіло побивав трем, а зуби цокотіли. Закусив до болю губу й ув'язував шмаття. Од нього несло несвіжим запахом, і мені раптом побачилося черевате, біле тіло, що безсило борсалось у кропиві. Голе тіло, що намагалося звестися і блювало. Все в мені заніміло від цього видива, тільки зуби цокотіли – не міг їх погамувати. Камінь був важкий, і я не мав сили кинути його задалеко. Тоді подався до найкрутішої скелі, біля якої й не купалися, бо там, як казали хлопці, щось тягне. Озирався весь час на саджалку – боявся, що утопленик вийде. Але утопленик так і не вийшов, і я спихнув свій тягар у глибину. Гухнуло цього разу голосніше, але я вже не чекав, поки заспокоїться вода, – мчав у ніч, широко розтуливши рота і вирячивши очі, мчав по білій під місячним промінням стежці, навіть забувши, що мчу якраз туди, де ми напали з Пепою на мого ворога. В тому місці я зупинився як укопаний, сподіваючись побачити оте біле, голе й черевате, але в кропиві вже нікого не було: її тільки потолочено і пом'ято. Тоді я повернувся й, нечутно ступаючи, підійшов до хати, у вікні якої ми бачили жінку й дівчинку із червоним бантом. Вікна хати не світилися, але я якийсь час постояв, бо в ту хвилину щось мені скаламутилося, схитнулося й схвилювалося. Не міг я тоді знати, що через роки, вирісши, ця хата стане для мене новим прокляттям, що та дівчинка з червоним бантом зветься Юліана, що та дівчинка стане подібна до богині, і що через неї не спатиму я ночі. Того всього я тоді не знав, але знав інше: серце моє розривало каяття. Вперше я тоді, облитий рідким місячним світлом і так само рідким світлом далекого ліхтаря, відчув, що мститися – не солодка відрада, а біль. Мститися – це значить виявляти своє безсилля, а не силу – не завжди є змога оте власне безсилля перебороти. Не завжди маємо силу пожаліти свого кривдника, навіть коли він тих жалощів не вартий. Мій ворог, над яким я сьогодні помстився, був недостойний жалощів, але, незважаючи на те, я його раптом пожалів. Пожалів оте біле, черевате, голе, отого кабана, що товчеться в кропиві, оте півсвідоме, п'яне, дурне, зрадливе, що тужиться, аби втримати неслухняне тіло на руках, яке вивертає блювотиною суть себе – череватого й голого; чи ж можна таке нікчемне й бридке ненавидіти? Чи можна ненавидіти того, котрий і гавкнути не має сили, коли його лупить роз'юшений урка з вовчим, палючим, озлобленим поглядом?..
Отут я й побачив потопельника. З вулички, що вела до саджалки, вийшла раптом гола, біла й черевата постать, густо залита місячним світлом і від того аж синя. Ноги мої вросли в землю, чуприна, що відросла за літо, стала сторчка, і я задубів, божевільно вдивляючись у страшну прояву. Стояв на відслоненому місці, й постать, побачивши мене, рушила в мій бік. Хотів заверещати, але моє горло видало кволий, хрипкий писк, рот мій був ніби піском забитий. Постать зупинилася.
– Слухай, хлопче, – спитала вона п'яно. – Чи не скажеш, де тут моя хата?
По мені градом покотився піт, обличчя моє аж змокріло, мені відпускало, адже ніякого потопельника нема, а є тільки роздягнений мною таки мій ворог, якого я щойно збирався пожаліти. Стояв переді мною, похитуючись і посопуючи, великий білий живіт звисав, як у скіфської баби, закриваючи стидне місце, очі йому були напівприплющені…
– Понімаш, – сказав він, – водить мене нечиста. Ніяк не знайду своєї, значиться, хати.
– Онде ваша хата, дядьку, – тоненько сказав я і тицьнув туди, де й справді була його хата.
– Ото? – спитав мій ворог, розвертаючись у напрямку власної хати. – Нє, то, понімаєш, не моя хата. Я свою хату знаю. А ти хто, значиться, чорт?
– Чорт, дядьку, – сказав я, відчуваючи, що мене сміх розбирає.
– Ну да, чорт, – покірливо озвався Садовий. – Оно й ріжки в тебе ростуть. І на лице ти. значиться, чорненький. Може, ти мавпа?
– Ні, – сказав чи, власне, вигукнув я люто. – Я пепа – чорт!
Тоді із Садовим сталося щось дивне. Він раптом бухнув коліньми в прибиту росою пилюку, і все його тіло задрижало, ніби білий холодець.
– Благослови чи помилуй, – понуро сказав він, – бо я. понімаш, хати своєї сьодня не знайду. Я. значиться, сьодня твій…
– Устаньте, дядьку, – все ще сердито сказав я, бо в мені все клекотіло від того, що й він назвав мене мавпою. – Встаньте і йдіть у хату, яку я вам показав.
– А коли, так сказать, то не моя хата? – хитро спитав Садовий. – А коли, понімаш, значиться, я припруся отако голий до чужих людей?
Тоді я вчинив те, що міг би вчинити справжній чорт. Хтозна, що мене до того змусило, але я раптом нахилився, набрав повну жменю дорожньої куряви і жбурнув у ту білу, хитру і здурманілу пику.
– Марші – тонко закричав я. – Марш у хату, куди я тобі показав!
Дядько форкнув, як кінь, зірвався на рівні й потеліпав білими тілесами, а я ледве не впав тут‑таки на дорогу – мене аж зігнуло від реготу, я повітря не мав у грудях, бо вже не сміявся, а гикав, бо мені кишки боліли. Я впав у траву під паркан, бо зараз вискочить на подвір'я жінка, засвітить світло, закричить і зарепетує і почне гамселити того голого й дурного по голові і плечах. Так воно і сталося, і мені знову перестало бути смішно, я лежав під парканом на мокрій землі, нездорова вільга почала наповнювати тіло, але я дивився й дивився, як вганяє жінка тумаками свого коханого в хату, як верещить вона й проклинає. "Ти чорт? – спитав я себе подумки. – Може, ти й справді чорт?" Світло в дворі погасло, і я відчув, що зовсім мокрий, що я втомлений і вичерпаний.
Ішов, повільно дибаючи, з гори, спотикався на камінні, руки в мене звисали, як пліті, ноги в мене були ватяні, а голова гарбузяна. Вже не міг ні сміятися, ні сумувати, вже не думав навіть, що там, удома, мене похопилися, що ніколи ще не затримувався я так довго, що батько кинувся уже мене шукати; ні про що таке я не думав – мені хотілося під цей мент тільки одного: дістатися додому, звалитись у ліжко й заснути. Щоб усе, що відбулося зі мною, відійшло у сфери сну. бо воно таки все сноподібне, бо від нього треба звільнитися, як звільняєшся від привидь, коли перед тобою раптом засвітиться ясною барвою ранку вікно, іти, виспаний і оновлений, тихо починаєш посміюватись із того, що там, у антисвіті, ти страждав, тобі боліло, ти мучився – як легко про все таке забувати, коли тобі чотирнадцять років і коли перед тобою справді світиться освітлене ранішнім сонцем вікно.
Але подібні історії так просто не кінчаються, бо в світі живеш не сам. Батька я зустрів на мосту, він мене шукав. Ми зупинилися один супроти одного, я волів на нього не дивитися.
– Ну, – сказав він строго. – Що це значить?
Я мовчав.
– Що це значить, питаю? – звнщив голос батько.
Вже не міг стримуватися, сльози бризнули мені з очей. І я раптом зрозумів: у мене єдиний шлях, я повинен у цій ночі здобути хоч одного союзника, того, котрий мені повірив би і поспівчував. Того, хто не зрадить мене ніколи, бо він із таких, котрі не зраджують. І отам, на мості, освітлений світлом ліхтаря, біля якого ми стояли, ковтаючи сльози й слова, заникуючись і гублячи нитку розповіді, знову її ловлячи, я розповів усе, нічого не притаюючи. Ні, я не дивився під ту хвилю на батька, а радше собі під ноги, а може, на старі, розтрощені автами дошки мосту; одне тільки знав твердо, одне відчував напевне – мене слухають і мені вірять. Я розповів усе, про одне тільки промовчав: про зустріч із потопельником, який виявився Садовим і який прийняв мене за чорта, – ця історія з моєї розповіді випадала.
– Слухай, – сказав батько, коли я все розповів, і ми пішли через міст. – Не все я розумію. Хіба ти не знаєш, що та історія трапилася давно?
– Знаю, – сказав я, схлипуючи. – Але тоді я до помсти не був готовий. Та й товариша не мав.
– Той твій товариш падлюка, – мовив батько.
– Я йому вірив, – відповів я, хлипаючи.