Але я знаю, що в цей мент батька турбувати не можна. В цей мент у нього розета є на серці крига. Повільно стікає з нього холодна кров, натомість припливає тепла.
– Гаразд, – каже батько і випльовує цигарку. Вона жевріє в нього в ногах жовтим вогником, як крихітний кинутий на землю ліхтар. – Пішли!
Мати стоїть серед кімнати й дивиться на нас великими тужними очима. Але вона не плаче. Батько на неї намагається не дивитися, обличчя в нього похмуре. Він нагинається і розшнуровує черевики. В хаті тепло, і я хапаю ротом оте тепло, щоб вийшов із мене хуткіше вогкий дух землі. Мати йде на кухню, голова її неприродно зведена, а плечі тремтять, очевидно, вона не витримала й заплакала. Батько взуває капці і, ніби вторячи йому, взуваю капці я. Потім батько вмивається біля умивальника, намилює густо руки, а потім обмилює милом із рук обличчя: кілька днів він умивався з річки, а може, й узагалі не вмивався. Мати вносить велику керамічну миску, повну паркої картоплі, присмаченої шкварками. Теплий дух страви лоскоче мені ніздрі, і я відчуваю собачий голод. Було від чого, адже я виконав немалу роботу. Батько з фуркотом змиває з обличчя й шиї мило. Я ж сиджу за столом – мені вмиватися необов'язково, а мати не посміє мені сьогодні про це нагадати. Позираю крадькома собі на руки, вони брудні, але ж можу я мати хоч таку над батьками перевагу? Тато втирається білим рушником, а мати розставляє білі тарілки. Кладе поруч кожної по сталевій виделці з кістяною ручкою – ці виделки кладуться на стіл на свята. Обличчя в неї все ще сумне і ніби заплакане, але вона не плаче. Таке ж сумне обличчя і в батька, але мені ніколи на них розглядатися, я вже приклався до картоплі і вимітав її з тарілки з немалою спритністю. Ми всі мовчимо; кожен ніби зайнятий біля своєї миски. Батько мав би бути не менш голодний, але їсть поволеньки й неохоче. Так само поволеньки й неохоче їсть мати. Над головами в нас сяє маленьке сонце – електрична лампочка, і всі ми залиті жовтим світлом. Це світло заливає темні вікна, і я чомусь думаю, що для самітного подорожнього отам, на дорозі, вони повні привади, миру й тепла. Тепла за нашим столом і за цією вечерею небагато, але мир є, і це головне. Бо коли є мир, буде й тепло.
Фруктовий чай, яким ми запивали картоплю, мене розморив, а, розігрівшись, я відчув раптом таку втому, що відразу ж побрів у свою кімнату: хай лишаються самі і як хочуть уладновують свої стосунки, діло звідника я зробив. Мати послужливо побігла вслід за мною, хоч ліжко моє розстелене. Боляче притисла мою голову до себе і чоломкнула десь біля лоба.
– Молодець! – шепнула вона. – Там візьмеш під подушкою…
Повернулася й майже побігла назад, весело покручуючи спідницею, а з мене обважнілість і розмореність ніби рукою зняло. "Що це, – подумав я, – вона записує мене у свої спільники?" Хоче, щоб виступали з нею спільним фронтом проти того, кого люблю. Хоче, щоб ми були супроти нього змовниками і щоб керували ним під її егідою?
Щось у мені сколихнулося, щось запротестувало, щось нерозумне, невтямне. Адже я не міг не розуміти й іншої істини: коли я його люблю, мушу втримувати в цьому домі, мушу його до нього прив’язувати, а це й означає бути спільником. Це значить: виконувати й далі її доручення в такому делікатному ділі, адже дім, до якого хочу прив'язати батька, – вона. Цей мир, на який порадів, – вона, хоч саме вона робить немало для того, щоб його розладнати. Адже в ній живе не одна жона, а дві. Дві взаємозаперечності – перша руйнує наш мир, а друга його встановлює і про нього дбає. Я давно помітив, що між матір'ю й батьком точиться якась війна, але ця війна чомусь не виключає їхньої спільності. Моя мати не належить до лагідних жінок, вона й мене не балує, а ці подачки, що їх вряди–годи дістаю, – не балування, не ласка, а, як уже казав, підкуп. Ось чому так гостро запротестувала супроти того моя душа, ось чому не хочу, а мушу бути в цій війні па її боці, але союзник я все‑таки батьків. Бо співчуваю я в їхніх заводах, у їхніх сварках все‑таки батькові; не вона, а він відчуває в нашому домі самотність, не їй, а йому в ньому незатишно, не вона, а він із дому втік; не вона, а він неохоче в цей дім повернувся; отже, не вона, а він заслуговує на співчуття. Тепер, дорослим, а не дванадцятирічним, я розумію й іншу рацію: оте невдоволення, гдирання, оті зачіпки й причіпки до батька була не тільки її боротьба за дім, який хотіла зберегти; так вона творила рудимент власного спокою, хотіла, щоб усе йшло згідно її волі. Отже, коли брала над батьком верх, як і цього разу, святкувала перемогу, забуваючи одну істину, що, дисгармонізуючн батька, доброго ладу в домі не заведеш. Але не дисгармонізувати батька вона теж не могла; саме в такий спосіб, уважала, в нього збережеться свіжість почуття, а в її обранцеві бажання весь час її завойовувати; якусь невпевненість вона мала, живучи з батьком, і то тому, як здається мені тепер, що вони дібраною парою не були.
Я відкинув подушку й побачив під нею плитку шоколаду в яскравій обгортці. Хтозна‑де вона її здобула, на той час то була лакітка велика, і я аж на двері озирнувся, так мені стало більно й сумно. За дверима балакали. Я покрив шоколадку подушкою, вмикнув світло і навшпиньках підступив до входу.
– Досить тобі, – почув я майже лагідний материн голос. – Я ж тобі не дорікаю.
– А чим ти можеш мені дорікнути? – ображено сказав батько.
– Тихіше говори. Хлопець іще не спить.
Батько голосно засопів.
– Лягатимеш чи почитаєш?
– Помитися я хочу, – буркнув батько.
– Поставити воду?
– Постав, – сказав батько.
– Не знаю, чи вистачить у нас води.
– Я принесу.
– Ні! – раптом нервово, скрикнула мати. – Я тебе з дому не випущу!
Батько засміявся.
– Вже нікуди не дінуся. – сказав гірко. – Є в тебе що випити?
– А тобі не досить?
– Ні, – сказав батько, – хочу вимити з душі цю бридоту.
– Яку це бридоту?
– Ту, що ми її з тобою наковталися.
– Я нічого не навковталася. І тобі нічого себе труїти.
Чув, як мати наливала воду в баняка, як розпалювала в сінях примуса, як той примус зашипів; у шпарку до мене протягувало тютюновим димом; дивно, подумав я, батько палить у хаті, а мати мовчить.
– Накадив повну хату, – сказала, входячи, мати.
– Еге ж, – відозва вся батько. – Треба з себе якось вимити оту бридоту.
Мати промовчала. Потім забряжчав посуд. Булько полилася рідина.
– Коли це тобі тільки поможе, – стримано мовила мати.
– Поможе, – сказав батько.
"Ще одна її поступка", – подумав я, прикипівши до щілини. В неї я не міг бачити ні батька, ані матері, але чув добре. Але вони мовчали.
– Йди сядь біля мене. – нарешті сказав батько.
Продер підлогу стілець: мати, певне, виконала його волю.
– Ну? – сказала. – Від тебе хлівом несе.
– Через це й хочу вимитися. Допоможеш?
Мати мовчала.
– Допоможеш, питаю?
– Тихше ти, – зашипіла мати. – Дитина не спить.
– А може, й спить. Іди подивися.
– Не хочу рипати, – сказала мати.
– Ну, гаразд! Посидь біля мене. – Мир но мовив батько.
– Де ж ти був?
– Де був, там мене нема. Хіба малий не сказав?
– У твого малого допитаєшся. Такий же заклятий, як і ти.
Батько забулькав сміхом.
– Чого смієшся?
– Бо такий заклятий, як і я, – сказав. – Треба, щоб було в ньому щось і від мене.
– У хаті митимешся чи в сінях?
– У сінях, – сказав батько. – Іди стели й приготуй мені свіжу білизну.
Я тихенько відійшов. Розібрався з одежі, заліз у ліжко й намацав під подушкою шоколад. Його я сьогодні їсти не буду, хай лежить собі під головою й мнеться. Ні, я його вийму з–під подушки і потримаю в руках. Підніс плитку до лиця і вдихнув чудовий аромат. Візьму тільки одну дольку, тихенько відламаю, а решту залишу. Я розгортав шоколад під ковдрою, щоб не шаруділа станіоль. Відколов дольку й послав до рота. Батьки щось говорили, але тихо. Це була мирна розмова, і я дозволив собі відколоти ще дольку. Якусь дивну жадобу відчував, перекочуючи шоколад у роті й чекаючи, поки розтане. Тоді потрошку ковтав. Мати встала, бо дернув підлогу стілець, і вийшла в сіни. Незвідь–чому я схвилювався. Відламав не дольку, а пластину і послав до рота. Зараз батько буде митися. Потім вони погасять світло і зачиняться в своїй спальні. Я знаю, що сьогодні буде у тій спальні, і вже зараз мені гірко й терпко на душі. Бо сьогодні я довго не зможу заснути. Бо я тут зачинений від них. А через це самотній. Бо ні він, ні вона вже не потребують мене. Там же, в спальні, вони забудуть про мене остаточно. Знатимуть тільки себе, і яке їм діло, що хтось третій у їхньому домі не спить. Цей, третій, гризе шоколад, але вже не відчуває од того радості. Третій–бо – вигнаний у ніч, на дорогу, освітлену ліхтарями. Третій іде порожньою шосівкою, і тінь його скаче: коли підходить до ліхтаря, відкидається, а коли відходить, витягається вперед. Отже, самотній уже не батько й не мати – я. Не батько спатиме сьогодні під мостом у дірці, а я, не по батькові переїжджатимуть машини, а по мені. Поки що я їм шоколад і простую подумки порожньою дорогою. Ще менший, ніж є, і ще негарніший. В грудях у мене бовтається велике серце, але як тяжко йому в тій ночі не обкипатися лихою гіркотою. Як тяжко йому любити тих, для кого він звідник. Він – похідне їх обох, але їхньої любові в собі не вміщає. Ось чому я самотній і ось чому вийшов на цю дорогу. Знаю: ота тінь, що попереду, – це батько мій, а ота тінь, що позаду, – це матір моя. Часом вони зміщаються і зливаються і міняються місцями – так буде довічно. Адже я тільки тому зміг з'явитися в цьому світі, бо існують у ньому вони. Без їхньої любові не було б і мене, ні мого розтахканого великого серця, яке попереміну обливається гіркотою й любов'ю. Отож я йду, гризу шоколад, і сльози котяться в мене по щоках. Люблю його і жалію її, і молю бога, щоб вони порозумілися. Бо свій мир я зможу віднайти тільки тоді, коли вони знову одне одного полюблять, тоді в нашій хаті поселиться злагода, і всі ми, натягши на плечі шлеї, потягнемо свій дім у нові дні й ночі, в яких не буде ані цих пристрастей, ані болю. Ті дні порожньою вервечкою потягнуться у прірву часу, аж поки знову не пролетить над нашою хатою Перелесник. Поволочить за собою вогняного хвоста, а тиша, здобута нашими стражданнями і нашими стараннями, знову вибухне, як бомба, розкидавши нас урізнобіч.