Цю отоманку від мене забрали, як невигідну, а натомість я дістав старе дерев'яне ліжко, середина якого закладалася дошками, а на них клалися сінники. Валяючись на тій отоманці, батько читав книги, саме тоді в очах його запалювалися сиві вогники, ставав він неговіркий і мовчки слухав безконечне материне гдирання про те, що він нічого до ладу зробити не вміє.
Але це траплялося рідко. Загалом, замовники взуттям залишалися вдоволені, батько шив його все‑таки на совість. Сидів і сидів на пасастому стільці, шив, стукав молотком; мені доручав нарізання із сухих березових чурбанців шпильок, перед цим поколовши їх на тонкі пластини. Я складав цих пластин декілька і натискав шевським ножем, відколюючи рядок загострених дерев'яних гвіздків, цими шпильками батько обцвяховував у два ряди підошви. За роботою він щось наспівував, часом без слів, а часом із словами – пісень знав безліч та й голос мав непоганий: в ансамблі, куди ходив по неділях, не тільки танцював, але й співав. Його голова була скарбницею тих пісень, і зараз я шкодую, що не записав їх, бо то були пісні, не тільки вивчені з книжок; більшість їх він навчився од своєї матері, яка знала співанок, як звіщав батько, тисячу. Ту мою бабу я бачив тільки на фотографії: просте, добродушне, кругле обличчя, зав'язана хусткою, в рясній спідниці із хвартухом і в простенькій ситцевій кохтинці; на шиї в неї красувалося намисто. Вона приїхала в місто з села після революції, але сільських звичок так і не позбулася. Зокрема, в нас і досі зберігалася її луб'яна коробка, з якою ходила на базар, як це ходили сільські жінки, заклавши ту коробку за спину, – в ній згодом багато років квочки висиджували курчат.
У неділю батько працював також, але тільки до обіду, по обіді спав, а під вечір вирушав у Будинок народної творчості, повертався звідти пізно по–особливому піднесений, помолоділий, із сивими вогниками в очах: єдина розривка, якщо не рахувати щотижневого походу в кіно і щомісячного відвідування театру, яку батько собі дозволяв. Починаючи з минулого року, в театр і кіно почали брати й мене, а вперше це сталося після того, як я так нещасливо мстився нашому ворогові. Загалом же ми всі троє жили кожен в осібному світі; мати, окрім роботи на пошті, мала безліч занять домашніх: біля кабана, якого ми щороку заводили нового, біля білизни, варіння та прибирання; вона вставала о шостій ранку, а лягали вони з батьком близько дванадцятої. Після нещасливої спроби затоваришувати з Пепою я зовсім перестав виходити на вулицю до своїх ровесників; у моїх обов'язках було нарізати на день три відра лободи (в теплу пору), нагодувати вдень кабана, сипати курям зерно – решту часу я робив уроки або ж читав. Книги брав батькові, він же випозичав їх у фабричній бібліотеці, і мені того вистачало. Взимку улюбленим моїм заняттям став біг на лижвах; батько дістав десь мені лижви старі, довгі з тріщиною біля носка, яку він ретельно обцяхував з бляшкою; я виходив на кригу на Тетереві й пускався по білому полі аж до електростанції, або ж спускався із крутезних гір на тому боці річки, часом і наїдаючись досить снігу.
Отак ми й тягли наші дні, всі троє, впрягшись у них, як бурлаки; кожен мав свою лямку, йшли ми і йшли, тягли за собою власні клопоти, волочили хату нашу, тягли ночі, покірні і загалом спокійні люди, і так тривало доти, доки не наставала пора нового вибуху. Я помітив цікаву закономірність: життя людське – то плин, загалом, малоцікавий, розмірений, навіть нудний. Банальне порівняння: життя – як ріка, але в ньому щось є тонко підмічене. Спокійно дзюркоче вона між каміння, тиха, мирна й лагідна, а загриміли грози, полилися дощі, і вона розливається, піниться, каламутніє, рве греблі і зносить кладки, несе тріски, кущі, уламки дощок, обплутує зірваними водоростями прибережні дерева та кущовиння, реве, падаючи з перекатів, зриває з прив'язі човни і затоплює каламутною бовтанкою зарослі мирною травою низини.
Я пишу це повіствування літописно. Кожного року в мене знаходиться якась історія, яку уподібнюю до розбурханої після дощу річки. Але в році днів багато. Днів спокійних і мирних у ньому більше, ніж збовтаних, шумких та стримливих. Що ж більше визначає нашу суть: ота рівна й мирна течія, вода холодна – осіння і весняна, вода, замерзла в кригу, чи оті спалахи, коли стихія наша бунтує й піниться? Є своя краса у спокої й мирі, є наше прагнення до тиші, але суть нашу все‑таки визначають пристрасті. Саме тому я вибираю з плину днів та годин дні та години неспокійні, саме тому я й проминаю те, що творить будень наш. навіть те. що творять свята наші, а вибираю хвилини, в яких ми – бурлива, спінена вода. Бо ті хвилини, години та дні – випробування наше. Бо тоді ми вивіряємо себе і стаємо на грані. Бо тоді ми стаємо віч–на–віч перед світлим і темним своїм і починаємо творити себе. Але призначення наше – не бунт, не збурення, а мир. Збурюємося для того, щоб очистити зміліле дно наше, щоб вимести з нього намул і пісок, щоб течія наша не розливалась у застійне, сморідне плесо, а щоб завжди мала в собі чистоту джерельного струмка.
Узимку 1954 року батько виплатив до решти свій борг. Я запам'ятав той день, бо тоді падав спокійний лапатий сніг. Ступив тоді у лижви і виїхав на середину замерзлої ріки. Стояв напружений і урочистий, як завжди перед тим, як почати свою мандрівку, і вдивлявсь у густо закрапкований простір. І мені раптом здалося, що я – птах. Що в мені зібралося бозна–скільки сили, що я зараз змахну руками із саморобними лижними пальцями й полечу. Що я зможу піднятися так високо, аж побачу під собою круглу земну кулю, яку зумію обійняти думкою своєю і радістю. І я побіг, а може, й справді полетів. Мої лижви легко бігли по прокладеній мною‑таки лижні. На обличчя налипав сніг, моя лижня вже покривалася білим пухом, обличчя палало, але я біг і біг, я летів – маленький чорний метелик у порожній білій просторіні; чорна істотка, покрапкована снігом; хлопець, якому п'ятнадцять, але який скидається на дванадцятирічного; негарний, капловухий, з мавпячим, червоним од зворушення личком; я летів, бо мав у серці потребу польоту, хотів утекти від тієї маленької істотки з мавпячим личком, бо в мені запалювався великий вогонь. Я вийшов зі свого тіла, бо мені захотілося уявити себе не тим, чим є, а тим, чим хочу бути. Хотів бути в цю хвилю подобою свого батька, високим, гарним, не таким, який покірно гибіє, зігнутий на шевському стільці в три погибелі, а таким, який захоплено носиться по сцені в барвистому українському костюмі. Тим, у кого немає під ногами підлоги і який на вихор подобає; тим, котрий задихано вклоняється публіці і в якого сивий вогник заквітає в очах. Дивляться тоді на нього захоплено всі красуні, ляскають у долоні, розквітають усмішками, бо він у тому світі не мала комашка, яка соває лижвами, одна з них тріснула і з набитою лискучою бляшкою; комашка, що махає саморобними палицями і в якої пашать лопухи–вуха – він людина з кону, красень із палаючими очима, який творить свято іншим, а що може бути ліпше в цьому світі, ніж творити свято! Отож уявляв я себе отим батьком і мав на те право, адже я й справді ношу в собі його, постійно відчуваю в собі його присутність, я гілка його й парість.
Повернувся додому пізно. Тобто лишилося часу щось похапцем перехопити, навіть не розігріваючи страви, напхати сумку книжками і зошитами й бігти у школу. А на дворі все ще йшов, власне, не йшов, а плинув лапатий сніг, негустий, повільний, тихий, падав і падав, і всі люди, яких зустрічав, були незвичайні: жінки гарні, а дівчата ще гарніші. Чоловіки були смішні й кудлаті, ніби білі ведмеді, а їхні діти – ведмежата; я сам залюбки відчув себе ведмежам і брьохався на засипаній снігом і розтоптаній ногами стежці. І мені по–телячому хотілося всміхатися, не було в мене сили опиратися ані своїй радості, ані своєму святу; адже кожне свято наше – це відпочинок від будня, це нова одежа, яка робить нас урочистішими й наївнішими; кожне свято – це дитяче здивування, яке повертає нас у безхмарні часи. Але й свята наші можуть готувати вам біль. Свята наші – це осліплення блискавкою перед тим, як ударить грім…
Але моє свято у той день ще не закінчилося. Я вступив у шкільний двір і побачив дівчинку, яка стояла, виставивши руку в червоній рукавичці. Була то ще мала дівчинка, може, років дванадцяти, тобто в тому віці, на який виглядав і я. Голівку їй облягала шапочка, оторочена білим кролячим хутром, а з тієї шапочки ясніло чудове личко з чудовими рум'янцями. Сніжинки падали на її червону рукавичку й тихо танули.
– Ти що робиш? – спитав я, хоч досі ще ніколи не заговорював до дівчат.
Вона подивилася на мене, і я раптом задерев'янів. Мене ніби струмом ударило, щось схвилювало невимірно – ця дівчинка була прекрасна. Я дивився на неї, як на земне чудо, бо побачив в особі жіночої статі богиню. Але сам я в дівчинки такого ж враження не викликав. Вона сховала червону рукавичку–руку в кишеньку зеленого пальта, пирснула й раптом побігла від мене геть. Тоді я згадав, що тільки уявно перебуваю в батьковій іпостасі; що я тільки вигадав, ніби і я людина з кону, а я той. чим є, – щось мале і смішне, що зросту в мене ледь–ледь од землі, а вуха – червоні, гумові чуні, а обличчя, як у мавпи, – не мав я права підходити до тієї дівчинки, не мав права нічого в неї запитувати, а мусив обмежитися тільки тим, що мені належить: подивитися на неї здаля – вже й цього для мене забагато.
Цю дівчинку я бачив у школі й раніше. Але вона не відрізнялася від тих, до кого учні старших класів ставляться, як до малих. Це ж бо щось нечуване, щоб учню восьмого класу впала в око дівчинка з п'ятого. Я зневажливо пирхнув. Ну, що ж, зараз переступлю порога школи, і мій батько Будень візьме мене за руку. Приведе мене до дверей класу, як веде всю цю крикливу юрму школярів. Ударить у повітря дзвінком – вийде наша дзвонарка, сухенька бабуся зі строго підтиснутими вустами. Піде із дзвоником по коридору, вийде на двір і розжене дзвоном розбишакуватих хлопчаків, що обкидають сніжками дівчат.
Я не хотів думати про ту дівчинку, але є речі непідвладні нашій волі. Отож непідвладним власній волі став і сам.