Щоб не міг більше ганятися вулицями, як татарин, виловлюючи дівчат, а щоб сам честь тих дівчат захищав.
– То це б я захищав честь холопок? – засміявся князь.
– Усіх нас, – сказав Хома. – Щоб ми були твоїми, а ти наш. Щоб не дивилися на тебе люди як на зайду, а як на милостивого й доброго володаря й господина.
– Нащо мені це, ченче? – згорда спитав князь. – Я прийшов сюди не для того, щоб про когось дбати, а щоб панувати. Щоб у цій руці, – він показав кулака, великого, порослого на затиллі жорстким волоссям, – тримати край у покорі й мати собі з того пожиток. І я чинитиму в цьому місті не те, що мені скажуть чи порадять, а що забажаю. Бо в мене є до того сила. А своє дерево пам’яті сховай собі в матню, – Скиригайло зареготав. – Бо це вже давно не дерево, а протрухла колода чи пень. Чи ж не бачиш, скільки у місті руїн?
– Не смійся з руїн, княже, – спокійно мовив Хома. – Бо в кожній руїні дух предків усіх тих людей, яких зневажаєш.
– Дух предків, отче, – це теж руїна. Є сила подути – дмухни, й вивіється.
– Вітер дмухає, вітер і вивіюється, – тихо сказав чернець.
– Щось не доберу, про що вістиш, – підхопився князь і пішов покоєм. – Може, з тими дівчатами й негаразд вийшло; коли я п’яний, казна-що зі мною діється. Як це ти сказав? Про звіра?
– Тоді тебе з’їдає апокаліптичний звір, – повторив Хома.
– Ну, так, – князь почухмарив голову. – Але що за невидаль: пан побавився з холопками. Сам мусиш знати: це у звичаї нашої землі, отче.
– Якої землі, княже?
– Землі, з якої я прийшов, – гордо відказав Скиригайло.
– Але прийшов, княже, на землю, де інші звичаї.
– Значить, хай цей край переймає звичаї свого господаря.
– А на дерево пам’яті таки не хочеш подивитися? – спитав Хома.
– Це ти про руїни, яких стільки тут є? Колись, може, й подивлюся. А як подивлюся, то що?
– Маю надію, княже, що з тих руїн промовить до тебе дух наших предків, – сказав розважно Хома. – Не чужоземних, а тутешніх.
– Предків я також шаную, отче, – набундючився князь. – Але не тих, котрі не зуміли втримати свого панування, а тих, нащадки яких можуть робити на своїй чи на завойованій землі все, що їм заманеться.
Подивилися один на одного чіпко й пильно, і знову на Скиригайла повіяло холодом, але не осінніх лісів, а тієї зими, що повільно спускала до землі міріади білих пушин.
ІІІ
Чернець пішов, а Скиригайло задумався. Ні, він не був такий дурний, щоб не тямити, що хоче сказати й до чого веде митрополичий намісник: йшлося справді не про марницю. Адже недаремно й він, Скиригайло, домагавсь у Вітовта саме Київського столу – добре знав, що це стіл великих князів. Добре відав історію з митрополитом Кипріяном, отим болгарином, якого не хотіла визнати Московія. Болгарин опинився в Києві також недаремно, бо Київ – давня столиця руської митрополії. Московський князь Дмитро Іванович не дав Кипріянові катедри митрополита всієї Русі, але, коли помер вибранець Дмитровий Митяй, Кипріян таки став митрополитом московським. Скиригайлів батько Ольгерд був у спілці із Кипріяном, через що Дмитро Іванович повернув митрополита в Київ, а замість нього поставив Пимена. Тоді Кипріян поїхав у Константинополь на патріарший суд, щоб таки добитися московської митрополії. Здається, такі люди, як цей Хома, хотіли затримати митрополита саме в Києві – та й чи один він тут, цей Хома, котрим мариться минула велич їхнього краю. Володимира ці люди, здається, зуміли обкрутити, чи не тому він так довго не визнавав влади Вітовта, а тільки королівську. Кипріяна, правда, кияни в себе не втримали – його вабило на московський стілець. Він його й посів дев’ять років тому, але кілька разів навідувався до Києва – тут він мав досить прихильників. Володимирові, певне, було нелегко в цьому краєві, та й у Києві, вони напевне прагли зробити його своїм – як шкода, що він, Скиригайло, не може відверто переговорити з братом; той не піде на відвертість хоч би тому, що Скиригайло забрав у нього стіл. І все-таки чомусь Володимир піддався без бою; Вітовтові він пояснив, що перед цим були в нього посланці від Ягайла й наказали підкоритися, але хтозна, чи воно так. Може, відчував себе тут ненадійно, може, зрештою, оте уперте небажання підкоритися Вітовтові було не його власне, а цих людей, від імені яких промовляв щойно Хома.
– Дерево пам’яті, – буркнув Скиригайло, – мені нема діла до їхнього дерева, але є діло до того, щоб повернути собі батьківського стола, – ось моя велика мета!
Але Вітовт надто потужний, щоб його подужав. А може, й справді покликати того ченця: хай проведе його містом, хай розкаже славну історію всіх тутешніх руїн – чого хотітимуть вони від нього далі? Перейняти собі його оружну міць, щоб оживити власне дерево пам’яті, так як того бажали? Перейняти для себе митрополита Кипріяна? Але це політика безсилих, бо дерево їхньої пам’яті вже півтори сотні років стоїть без листя. Зрештою, в дечому намісник має рацію: йому треба придивитися до тутешніх звичаїв і довідатися, що і як тут думають. Але на це буде час. Поки що він утомлений од військових походів, поки що в його душі й справді помийниця – він ще не завершив бенкетування. Більше того, в нього саме той стан, коли зупинитися годі, але й бенкетування починає обридати.
Отож Скиригайло знову закликав своїх воєвод, і вони знову пили й кричали, співали, знову грали музики, але було цього разу без дівчат – Скиригайло захотів іншої розваги. Вони повилазили на сторожову вежу князівського палацу й почали влучати з луків у перехожих міщан, дико при цьому регочучи й горлаючи. Вулиці відразу ж спорожніли, а Скиригайло, хоч який п’яний був, відчув, що до серця йому причепився камінець, а може, гнітить його якась тьма, що він, можливо, і справді в череві апокаліптичного звіра, – починав уже каятися. Так воно, зрештою, бувало завжди: витворяв казна-що, біснувався, скаженів під час бенкетів, а потім смиренно приходив до священиків, щедро їх обдаровував, молився, каявся і навіть покуту приймав.
"Ти мені, Хомо, також відпустиш гріхи, коли насиплю тобі в торбу срібла!" – подумав Скиригайло і раптом побачив у небі челігу[1]. Великий птах не летів, а плив над головою; Скиригайло звів лука й націлився.
– Не чіпай того птаха, княже, – шепнув його дорадник, ловчий Жигмунд, – то в них священний птах.
Але Скиригайло вже пустив стрілу – голосно скрикнув челіга, змахнув кілька разів крильми і каменюкою впав на землю.
– Га-га-га! – сміявся Скиригайло, а з ним разом його воєводи. – Я, панове, прийшов сюди не для того, щоб шанувати їхні святощі, а щоб вони шанували святощі мої.
Видихнув із себе повітря, червоний од випитого і з’їденого, і відчув: ось він, край його безуму, кінець усім його нерозумним збродням. Цього разу, зрештою, він не так уже й багато накоїв: пополював на дівчат, його вояки підстрелили лише одного міщанина, ну, і цей птах, – не раз бувало, що розтулювався він сильніше.
– Все, – сказав, дивлячись на порожні довкільні вулиці. – Завтра їдемо на полювання, а по тому підемо до попів просити прощення.
Вони шумливо спустилися сходами, і в цей час у хвіртці біля воріт з’явився слуга, недотямний Іванець, який волочив убитого челігу.
– Для чого ти його сюди притяг? – нахмурився Скиригайло.
– Ге-ге! – показав зуби Іванець. – Ваша милість це вполювали. Це, ге-ге, здобич вашої милості, буде для бенкету!
—Викинь на смітника! – буркнув Скиригайло і важкою ходою рушив у покої, супроводжений покойовим, чашником та конюшим.
ІV
Наступного ранку він почувався зле. Дивувався з того, адже перебував у помірному розгулі. А може, той настрій витворив у нього сон, що один і той-таки снився йому цілу ніч. А снився йому митрополичий намісник Хома в образі челіги, тобто голова в нього була Хомина, а тіло пташине, хіба що крила на кінцях завершувалися людськими п’ятірнями. Отож, коли птах промовляв до нього Хоминим голосом, махав крильми-п’ястями, а інколи навіть ті п’ясті стискав у кулаки. Вони ж простували безлюдними київськими вулицями, чи, як називав їх Хома, стогнами, обходячи руїни, півруїни, вцілілі церкви; Хома йому при тому безперебійно розказував; здається, оповідав історію кожної будівлі; здається, сипав іменами князів, заводився довгими промовами, а він, Скиригайло, слухав і не слухав, бо все це було для нього не більше патякання, та ще й уві сні. Потім вони спустилися у підземелля, де лежали нетлінні тіла святих, і про кожного з них його супровідник-челіга докладно розказав. І все, що розповідав Хома, було, на ченцеву думку, славне, велике, незабутнє – мало яка земля могла подібним похвалитися, адже тут, у цьому місті, жили величаві й могутні володарі, адже тримали у владі безмежні простори й численні князівства; тоді це було, коли ятвяги, жмудь та литва ще напівдикі були й тремтіли перед могутністю київських каганів.
Скиригайло йшов побіч Хоми-челіги й поблажливо всміхався, бо все, про що розповідав йому завзятий чернець, всього лише мара, давно-колишнє, та й хтозна, чи й справді все відбувалося, як розповідав. Так, руїни цього міста величаві, але це всього-таки руїни; хай справді литва і жмудь були колись дикі й підвладні Києву, але тепер усе навпаки, тепер вони, кияни, як щури, поховалися по своїх домівках, а він ступає по їхніх стогнах кроком володаря – ось що має значення! Може зробити з ними і з їхнім містом що захоче, а коли б вони йому не піддалися, то вчинив би з ними так, як Батий, – схилив би силою собі до ніг. Через це він сказав у тому сні:
– Може, воно й так, отче. Може, були ви колись дужі і славні, але все вимірюється не колишньою славою, а сущою. Ви ж тепер – земля без голови й оружної сили, отже, ви тепер – не ріка, котра несе свої нестримні води, а застояне болото, чи не так?
– Тим-то я тобі і розказую, княже, про наше дерево пам’яті, бо хочу, щоб ти вивів болотяну воду у стрімку ріку: великі ріки з малих боліт починаються. Ми тебе захотіли добровільно, ми примусили Володимира вийти з міста без бою, бо Володимир хоч і має достатній князівський гонор, але замалий силою. Прийми ж наше дерево пам’яті, княже, як своє і стань у його обороні. Колись і Великий Новгород запросив до себе князя-чужинця Рюрика, і той став на захист дерева пам’яті Новгорода; колись і Київ прийняв Олега, також чужинця, і Київ став матір’ю городів руських.