І дивно те, що Микола тут не згадує роздратовано чи негаційно Натки, а, навпаки, за нею, видимо, тужив. Отож закономірно можна запитати: чи треба сприймати беззастережно запевнення мого приятеля у виключній негації щодо тієї дівчини, яку нібито Микола відчував? Однак не будемо голослівні й зацитуємо останню строфу "Танців під небом", яка, попри все, примушує мене скоригувати розповідь професора, бо тут події подано трохи в дивному світлі (як кажуть у діяспорі, "насвітленні"):
Тепер, коли буває
І сумно, й неспокійно,
Коли самотність серце
Почне з’їдать повільно,
Я згадую ті танці
І полиновий чад.
Молюся: хай не гасне
Ракета та у небі,
В очах оті яскрини,
І спогади про тебе
Усе вернуть назад.
Дивовижно! Звісно, вірш нічого не оповідає про події після танців під небом; до речі, подібні танці, тільки специфічніші, мали й Миколині попередники: князь Семен (є про те окрема сцена) і Теодор (коли стрибнув з порога загадкової хати й пролітав над Переяславом), але Микола до своїх танців, передусім із Наткою, ставився цілком сентиментально. Отже, хоч уникав її або ж тікав од своєї пасії, яка його переслідувала (не маю підстав у цьому сумніватися), але у спогадах (звертаю увагу: не в житті, а в спогадах!) хотів повернути все пережите під час тієї освітленої ракетою товкітняви, причому пізніші події чомусь у ньому цього сентименту не пригасили. Отже, його почуття двоїлися, а це можна пояснити хіба чарами, якими Натка його все-таки опромінювала: на почуттєвому рівні не міг їм не піддатися, як не могли і його попередники в роді, але розум, ба друга половина того почуття (адже вони двоїлися, як двоїться все в людині: мозок, очі, вуха, руки, ноги) шалено протестував проти того сентименту й жорстко його поборював. Але це правильно тільки за однієї умови: коли у вірші під дівчиною розуміється Натка, а не третя особа. Пізніше, як уже зазначено, Микола ніби признав, що то була Натка, але угинливо й непевно, тобто здогадатися можна було, а знати напевне — ні. Останнього ж рядка можна розтлумачити й інакше: Миколі його продовження стосунків із Наткою було вже таке неприємне, що він хотів повернути танці під небом, поправши закони часу, щоб піти далі іншою стежкою. А якою? Невже хотів здатися, як здався свого часу Теодор Петровський? Але це значило для нього все одно, що пропасти, коли все відбувалося за тією ж режисурою мойр. Вибір невеликий, признаюся, а режисура жорстока, іншого тут нема.
Таким чином, ми впритул підійшли до третього акту, завершального — я відразу ж відчув, що Миколі про те згадувати неприємно й боляче і, як мені натякнув, про це не розповідав нікому, та й зараз сумнівався, чи треба ту його ганьбу оприлюднювати, на що я відповів рацією, що гріхи є двох видозмін: непрощені й прощені, тобто з’явлені при каятті і приховані без каяття, хоч внутрішнє каяття і тут може існувати, — ось чому християни встановили інститута сповіді. Зрештою, на недогматичному рівні має значення, чи людина з’явить свій гріх, чи не з’явить. У церкві ж відпущення дають тільки за з’явленого гріха, бо це зумовлює покаяння. В римо-католицькій церкві, — сказав я приятелеві, — запроваджено ще таку розумну річ, як таємниця сповіді. Як історик, він має знати, що в православній, особливо російській, яка завжди була політичним департаментом Російської держави (та й досі є), цього не дотримувалися. На нашому ж, так би мовити, безцерковному статусі гріх із покаянням можливі тільки при його щиросердому з’явленні (натякав приятелеві, що він, оповідаючи, все-таки і свою історію дещо змінював, ховаючи деякі кінці у воду, а так чинити не годиться, бо частина гріха лишається притаєною); тягар гріха, хоч би який він був, можна із пліч зняти, а отже, очиститися перед світом і Богом; людина ж, чи церковна вона, чи ні, ходить під Богом однаково, і природний закон однаково діє на ту чи ту. Зрештою, і священики, прорікав я, залишаються так само грішні, як і миряни, і сповідуються в іншого священика (корпоративний засіб), який буває й приятелем сповідальника — то чим ми гірші за них, адже тут тотожна ситуація. Відтак Микола, завершив я свою хитромудру орацію, дістає можливість позбутися не тільки власного гріха, а й спадкового, що, як він сам переконався, існує як фатум.
До таких засобів удався, щоб вирвати з мого приятеля його в нім міцно запечатану таємницю, інакше я цієї оповідки закінчити не зможу, а твора пишу не задля себе, а таки задля нього, Миколи, і на його спонуку, отож йому в кущах ховатися не подобає. Признаюся при цьому, що й сам мав гріха, бо попри все мною керував тут власний інтерес, письменницький, якого найбільше й задовольняв, хоч і все сказане попереду — також правда. Людина раціональна могла б на це сказати; а чи так уже обов’язково тобі, писаці, длубатись у людській душі, нахабно в неї влазячи? І виривати в іншої людини її сокровенні таємниці: вигадай, що там тобі впаде в голову, та й край. На це можу відповісти одне: художні твори бувають сокровенні й фальшиві: у фальшивому можна вигадати що завгодно, а в сокровенному його, твору, істинність має обов’язково вивірятися правдою життя. Бо людина, як сказано в Біблії, лож, але й інструмент у Божих руках, особливо творча. Через те такий документований цей скрипт, хоч у ньому є ніби фантастичні сцени, але фантастика в них — лише знак, образна структура, що допомагає серйозному письменникові, а я маю дерзновення себе за такого вважати, а отже, з’являти сокровенне в людині. А коли такого нема, то ліпше перо поламати.
Ці резони все-таки подіяли на мого приятеля, і він розповів, що після тієї історії з букетом, коли вже отямився від святкового обіду на честь власного дня народження, — тоді випив трохи надмірно, щоб погасити роздратування, яке охопило, таки перетнувши нормальні межі, — дійшов цілком виваженого, розумного й остережного переконання: треба із цим кінчати, бо, коли й далі триватиме оте переслідування, може звар’ятувати; і те, що вчинив із присланим букетом, є перший до того сигнал. Отже, залишалося підійти до дівчини й сказати, що хоче з нею щиросердно поговорити, — був певний, що та на розмову піде. Отож можна вибрати пригоже місце, не закипати й не сердитись, а розважливо сповістити Натці, що отой танець, якого вони протанцювали досить мило під небом із ракетою, нічого не значить, що він, Микола, не має до неї почуття, хоч бачить, що вона добра, гарна й порядна дівчина. Але серцю не накажеш, воно любить кого собі знає й вибирає, а вона, Натка, тією вибраницею не є. Через те дуже просив би, щоб вона його не переслідувала, бо в містечку вже про них точать зуби, а ще ті зуби скалять, отож їм треба розумного погодження, щоб одне одного не турбувати: хтось її з часом полюбить, когось полюбить і він, Микола, але навзаєм.
Головне було, думав тоді мій приятель, не гарячкувати, не зриватися, дівчини не ображати, а провести свою партію спокійно й мирно. Відтак, поки стане готовий до того, не дратуватися від постійних Натчиних виходів на нього й зібратися в дусі, а також здобути бажане — душевне рівностояння; він почав виходити за містечко, пересвідчившись, що за ним ніхто не стежить. І там блукав, розкішно рефлектуючи й потверджуючи свою промову, яку готувався проказати дівчині на домовленій зустрічі. І хоча тоді ще не думав, що його історія — продовження родової, в якій він тринадцяте коліно, але щось таке відчував, відтак, можна гадати, й мойри йому поступилися, порадилися і прописали її завершити. Прочуття ж того Микола в собі тримав у формі тужливого повісьма, яке впливало в його все-таки стривожену душу й там вихитувало своїми хвостами.
Однак життя має свої закони, а ще тоді, коли певній особі неабияку увагу приділяють мойри. Микола був, здається, в найрозм’якшеному стані, блукаючи ліском, коли ж раптом почув шерех чиїхось кроків. Різко обернувся й завмер: на стежці супроти нього стояла Натка й дивилася таким поглядом, якого не описати, але того досить стало, щоб так старатливо приготована в нім промова з усіма розважними, мирними й добрими словами пурхнула з нього, як злякана зграя горобців, причому кожне слово з тієї промови й перетворилось у такого горобця, відтак не лише їх усіх, як кажуть у приказці, а й одного, якщо вилетить, не спіймаєш. Натомість у душу повернулося те ж повісьмо, розклалось у сизий дим і захитало чорним хвостом.
— Чого лазиш за мною? — грубо й різко запитав він.
— Хочу, щоб ти мене полюбив, — тихо сказала вона.
— Хіба так добиваються любові? — так само різко спитав.
— Інакше не вмію, — сказала вона. — Роби, що хочеш зі мною, тільки полюби.
— Ти що, ненормальна? — крикнув він. — Затям собі раз і назавжди: ніколи тебе не полюблю, бо не хочу тебе! І перестань, Бога ради, мене переслідувати!
— Може, я й ненормальна, — сказала Натка плачливим голосом. — Бо вже більше не можу! Стану перед тобою на коліна. Все, що захочеш, тобі зроблю!..
І вона й справді бухнулася перед ним на коліна. Тоді він відчув, що те чорне в ньому починає розростатись; то була не роздратована несамовитість, якої зазнав, топчучи букета, а достеменний сказ. Але ще не хотів тому піддатися, бо тоді могло б статися страшне, себе він добре знав.
— Заберись з-перед очей! — люто проказав, цідячи крізь зуби кожне слово. — Інакше не знаю, що тобі вчиню! І встань, лярво чортова! Не корч із себе ідіотку!
Тоді дівчина склала на грудях молитовно руки й подивилася на нього очима святої Магдалини, коли та стояла перед розіп’ятим Христом.
— А коли не заберусь, кинеш на землю й почнеш бити ногами? — покірно, а трохи й блаженно сказала. — Так, як мій вітчим мамці робить? А я не заберуся, бо несила мені… Бий!
Можливо, вона й справді була із психічними вадами, не нам те знати; принаймні повела себе дивно й нестандартно: як правило, в таких випадках жінки вчиняють чоловікам скандали, не раз із голосистими ляментаціями. І тут, сказав Микола (і його очі зволожилися, хоч минуло відтоді бозна-скільки часу), йому треба було повестися розважливо. Принаймні повернутися й піти, але це все так розбурхало його, що він удруге знесамовитів, ніби вдруге побачив киненого на землю букета. Зрештою, вона й була тієї хвиля отаким букетом, збираницею з різних квітів, що їх уклали чужі руки, звісно, не для того, щоб з них поглумилися.