Це й був єдиний випадок, коли вона в моє життя втручалася. З другого боку, я розумів: місце, де опинився, і справді тимчасова для мене станція, тобто зійшов на якийсь час із поїзда життя на певній зупинці, але навряд чи довго тут затримаюся, бо, як виявилося відразу: учитель із мене ніякий, адже вчитель у цьому світі — своєрідний пастир для стада, яким і були учні, тож мусить уміти тією отарою орудувати: тримати дисципліну та ще й начиняти буйні і тихі, тупі і здатні голови знанням, а я мав переконання, іще зі школи, що треба вчителеві мати знання, і цього досить. Знання мав достатні, уважався-бо одним із найздібніших студентів на факультеті, з отих ходячих усезнайків, які завжди трапляються серед сірої студентської юрби і які завжди почуваються в ній чорними овечками; але тут я помилився, бо свого стада, учнів, я не знав, а воно чудово й швидко розкусило, що на ролю пастиря та провідника я капітально не годжуся, через це мій кволий голос безнадійно топився у постійному шумі і хоч які цікаві й пожиточні речі оповідав, слова мої ставали класичним горохом, яким обкидують стіни. Інколи не витримував і зривався на крик, але шибайголів ніколи не карав, бо не в природі моїй це було, отож вони не загаювалися цим покористуватися. Через це не раз виходив зі школи, як із місця тортур, але не я завдавав мук підлеглим, а вони мені, отож голова гула, тіло наливалося втомою й кислим настроєм — ніяк не міг звикнути до того нового, що ввійшло в моє життя: невідоме, як було, таким і залишилося. Зате яка втіха сховатись у домі, відсунути фіранку й дивитися на запалений барвами ліс, коли була осінь, чи на ліс голий і сірий, коли почалася зима. У лісі навалено листя, а пізніше снігу, що тьмяно білів, а між лісом і мною поставала прозора і засурмлена заслона, налита чи сонцем, чи вологістю. І все це наповнювалося невловним настроєм, неоднаковим у різній порі: восени — зав’ядання, тихої туги й сумовитої сподіванки на щось; узимку — настроєм приреченості, а коли дожив до весни — віддихом бруньок, що починали розбухати, — тоді моя душа починала тонко прагнути зеленого зриву, бо відчував у завмерлому, напоєному пульсивним струмом, напівживому лісі зародження чогось ніжного й небувалого, але такого, що обов’язково має в моє життя увійти, а відтак оновить і мене, а може, й озеленить; тоді погук поїзда, який на моїй малій станції не зупиняється, ставав ніби поклик у незвідане, де на мене чекають якісь виставлені задля мене таємниці.
Отже, осінь та зиму я пережив сяк-так, а весна мене по-справжньому схвилювала: онде вона, он, випливає з мороку часу, і зримо переношусь у той час; стою перед вікном, за спиною мляво, але мелодійно пробив годинник, такий же старий, як і моя господиня, яка десь ховається у глибині цього дому; здалеку долинає шум залізниці: іде, потахкуючи, потяг чи мчить електричка, а тоді знову потяг. І мені стає дивно неприкаяно в цьому світі, відтак там, де не було нічого нового, я його добачав і відчував, як незвичайне у звичайному, і гадав, що моє незвичайне — це і є далекий погук від мимобіжних поїздів, які конче мають мене вивезти із цієї ями, куди потрапив, бо вже тут починав і задихатися. Отож сподівався на нове і незвичайне, адже воно напевне у світі є, бо коли б не так, який був би глузд у людському існуванні?
Відходжу від вікна, беруся за книгу, бо в цей закутень не привіз нічого з речей, окрім того, що на мені, а книжки таки привіз, і не раз це був для мене чудовий засіб заспокоїтися, але до весни всі привезені сюди книжки прочитано, навіть ті, які були в шкільній чи в місцевій бібліотеці, навіть дещо з того, що належало господині, власне, її померлому чоловікові — той, здається, був неординарною людиною. Стара оповіла якось, коли ми випадково зійшлися, що колись книжок у цьому домі було багато, здебільшого українських, але після того, як почали людей за книжки хапати, її чоловік сам їх попалив; він палив їх на подвір’ї і плакав, як дитина, залишивши собі лише те, до чого не могли прискіпатися, — відтоді в їхньому домі, сказала стара вчителька, книжок небагато, — пізніше це сповіщення я матиму змогу скоригувати, але про це далі. Тоді ж вона сказала, що вони, книжки, їй, старій, не заважають, але читати давно не може, вони для неї тільки спомин по дорогій людині. Отож до весни всі книжки прочитано й перечитано, хоча дещо довозив із новопридбаного з Києва, але небагато, бо твердо знав, що довго тут не затримаюся, принаймні до кінця навчального року, тож не бажав заводити багато вантажу, — де з ним подітися? Через те в ту весну мені не читалося, я поринав у неясні й химерні настрої, у зосередженість, коли відчуваєш: ось-ось має щось статися, а коли це станеться, щось у моїм житті зміниться, а може, наблизиться до певного рішення. Тоді я починав ходити кімнатою, прислухаючись, як порипують під ногами ветхі дошки; знову вабило до вікна, і я невідривно дивився на ліс, де увіч відчувалося затаєне і несміливе пробудження; віддаля постогнували під колесами електрички рейки, і я думав, яка це дурниця — романтика малих станцій, описана не раз письменниками; очевидно, вони вибирали такий антураж, бо станція — це завжди щось алегоричне; може, і я приїхав сюди, сподіваючися такої романтики, але поки що нічого такого не відшукав, І хіба сіру нудьгу, у якій годі добачити щось вічносакраментальне. Між іншим, з-поміж речей привіз собі колись куплену в Києві картину, на якій зображено дівчину, котра дивиться вслід потягові: прегарне, задумане, "поетичне" обличчя, очі печальні, а сумні дівчата чомусь мене хвилювали й приваблювали, можливо тому, що в тому також прочувалася нерозгадана таїна їхніх душ, а таємниці найбільше й ваблять нас в істотах протилежної статі. І дівчина з картини була така ж, бо і їй, намальованій, увижалося, що у світі, куди женуться поїзди, є щось надчудове й надбуденне, і їй, як і мені, нестерпно хочеться податися до того небуденного, адже потяги — це змінність вражень, настроїв та сподівань.
І мені хотілося вірити в ту дівчину, і в те, що вона таки існує, що її виглядання й чекання в якийсь спосіб пов’язані з моїми, що досить нам зустрітися очима, — хоча й цілком незнайомим, хоча нічого про неї досі не відав, — відразу впізнаємо одне одного, і це стане одним із вирішальних моментів нашого життя, адже недаремно існує оця двохіпостасність, яка прагне не до розірвання, а таки до з’єднання. Відтак і виникає взаємна туга — як погук двох усамітнених, яким та самотність уже й дихати не дає. Тоді й з’являється смуток, невдоволення, яке не має жодного стосунку до потенцій нашого розуму, а є тільки покликом весни, котра прагне завести власні закони і рішуче вістить про чергове відродження світу. Отак вигадується не тільки романтика малих станцій, а й їхня трагедія, коли людина почувається відірваним листком, але насправді таким не є, бо цупко тримається гілки і зриватися з неї аж ніяк не збирається.
3
Був у тому мімікрійному світику, куди потрапив, цілком самотній, бо мої шкільні колеги виявилися жінками, так, не було жодного чоловіка, окрім мене, ба навіть фізкультуру викладала дама конячого типу — одна з-поміж них незаміжня, але вона в мене інтересу не викликала: одне, що була вчителькою фізкультури, а друге, що конячого типу, але без конячого розуму. Решта виявилися курми, тобто їхні розмови оберталися, окрім робочих, довкола курників — родини, дітей та господарства, бо кожна мала коло хати города, сад і живність, дехто свиней, одна — козу; гадаю, що, уздрівши мою персону, вони миттю вкмітили, що це за птиця прилетіла в їхній простір, промацавши мене пильними й холодними поглядами і відразу прибивши на мені печатку, що я — бридке каченя і довго в їхньому просторі не протримаюся. І вони, може б, радісно мене заклювали б, як це чиниться в курячому світі, але їх стримувала моя освіченість, а може, і розум — те, що жінки в чоловіках інстинктивно поважають, і хоча мої уроки лише по разу відвідали директриса, а тоді завучка, усіх докладно було оповіщено про високий рівень моїх викладів, а це мені тим більше легко було довести, бо клас при тих суворих дамах сидів, не дихавши, отож я навіть зазнав натхнення. Директриса, правда, мені по тому зауважила, що предмета я знаю добре, але подаю заскладно.
— Вам би простіше, дохідливіше, — сказала приязно й окинула поглядом мою далеко не атлетичну постать. — А загалом, — додала, вам більше б личило стати професором університету, а не вчителем, бо тут треба, ну, як вам сказати, вестися відповідно до розвитку учнів.
Це було сказано розумно, я також помітив, що вчителі біля учнів по-своєму дитиніють, і хоч дистанція між ними та дітьми завжди залишається непереступна, але з часом усі вони опрощуються майже до учнівського рівня, бо жодних духовних інтересів поза школою не мали. Отож мої стосунки з колегами на цьому й зупинилися: вони чекали, коли я зі школи піду, а я сушив голову, як би й справді звідси піти, тобто мав відбути навчальний рік. Отже, ніхто мене не чіпав, не задирався, а я не ввійшов до жодної з груп, які вже були тут сформовані: одна довкола директриси — тут зібрався здебільшого підлабузницький елемент, а решта біля завучки — елемент, певною мірою, побутово чи психологічно опозиційний до директриси. Це все й робило мене цілком самотнім, і єдина істота, яка була задоволена з моєї самотності, була моя господиня, бо вона, коли я ще поселявсь, прямо запитала, чи не водитиму я компаній у її дім та жінок, притому фразу сказано з таким притиском, що компанії чоловічі вона, може б, перетерпіла за умови, що не буде розгульних пиятик, а от жінок — аж ніяк; правда, сказала не "жінок", а "дівок", і це мене, пам’ятається, здивувало, адже сама жінка й мала б зрозуміти: молодому хлопцю природно мати дівчину чи й приводити її до себе додому. Але вона, ця стара, уже переступила межу, за якою кінчається активна старість, і почала вже втрачати інтерес до світу, отож і западала, здається не без задоволення, у власну самоту, як нурець у зелені товщі води, а може, і не в самоту, а в глибини себе самої, — поринала все далі й далі, саме тому вияви активного життя, хоч би пиятики чи жінки, які заходять у стосунки з чоловіками, викликали в ній обридження, а може, й страх, а може, й жах.