На полі смиренному

Валерій Шевчук

Сторінка 16 з 41

Звалився відтак навколішки і почав молитися, дрібно тремтячи. Вся братія молилася й собі, однак коли співали, не співав Ісакій — великі сльози котилися по його лиці...

Так само вели його на трапезу і садили окремо від інших. Сидів він за столом, не торкаючись хліба й води, дивився тільки широкими, засльозеними очима й тремтів. Тоді підходив до нього Агапіт, брав шмат хліба і вкладав у руку, відтак підносив ту руку до рота. Вкладав хліб, відкриваючи рота, і легко вдаряв під щелепу. Після того Ісакій починав натужно жувати, і клалася від того йому на обличчі велика мука. Брав Агапіт кухлика з водою і вкладав у другу руку, підносив і вливав воду у горло. Ковтав Ісакій, і робилися його очі ще болючіші й сльозливіші, а часом із них сльози котилися.

Дивився на те ігумен, і дуже не подобалося йому, що з Ісакієм так возяться.

— Покладіть хліб перед ним, але не вкладайте до рук, — наказав він. — Хай їсть сам!

Того разу не доторкнувся він хліба, а тільки сидів і дививсь у вікно перед собою. Було воно голубе, бо стояв у ньому шмат найчистішого неба, і тільки з долу проступала, мов із глини виліплена, гілка із гроном червоних ягід та жовтих листків. Яскраво палали ті листки і ягоди на синьому тлі, і це заспокоювало його. На хворого намагалися не дивитися — надто багато болю та сліз було в тому погляді за вікно — всі вдавали, що немає його в трапезній, а може, його тут і справді не було.

Так тривало кілька днів. Не брав Ісакій хліба і не забалакував ні до кого.

Тоді сказав ігумен:

— Треба з ним, як із біснуватим, учинити!

— Я його вилікую! — з готовністю підхопився Лаврентій. Жив у цей час Ісакій уже не в Агапіта, а в темній дровітні, де спав на соломі. Тут пахло дровами й леглим листям, бо над дровітнею росла величезна столітня липа, й озолотила вона землю широким розлогим колом. Коли ж віяли вітри, то скиглили тонко у щілинах, і він годинами слухав отой спів. Не мав там, у дровітні, Ісакій ні світла собі, ані печі, а вкривався самою свитою. Вранці вставав, відчиняв двері і довго дивився на горбистий, жовто і червоно розфарбований краєвид. Звідси було видно шматочок річки, яка іскріла, поперемінно граючи сріблом і блакиттю.

Ісакієве обличчя під ту пору витяглося і зжовкло, начебто він сам став листком і от надійшла до нього осіння пора. Таким побачив його Лаврентій, коли йшов до нього на розмову: в золотому колі з опалого листя стояла дровітня, а в дверях завмер сухий, як палиця, жовтолиций чоловік.

— Господи благослови, отче Ісакію! — сказав Лаврентій звичне привітання, і його голос мимоволі прозвучав лагідно.

Ісакій подивився на нього, і вперше побачив Лаврентій, що й очі в Ісакія жовті, зовсім як оте листя на землі чи над головою.

— Чи збагнув ти, Ісакію, ігуменове слово? — спитав Лаврентій лагідно, присідаючи на колодку біля дровітні. — Він сказав, щоб до тебе поставитись, як до біснуватого. Знаєш, що це значить?

Ісакій дивився на той далекий шмат річки, що мерехтів сріблом, і срібна сльозина випливла йому з ока.

— Знаю! — сказав він.

— Я бачив не одного біснуватого, — говорив далі Лаврентій. — Сам знаєш: приставлено мене до цього. І от що я тобі скажу, брате: не схожий ти на жодного з них. У тебе розумно світяться очі, Ісакію!

Він теж вловив Те місце, куди скеровував погляд Ісакій, на той-таки срібний, із блакитом, шматок річки, і відчув те саме: м’яку, сумну, але напрочуд ніжну осінь.

— Я не втратив глузду, — сказав спроквола Ісакій. — Світ тільки втратив глузд для мене...

— Дивні речі кажеш, Ісакію, — засміявся тихо Лаврентій, не одриваючи очей від річки. — А може, він і не потрібен світові, той твій глузд?

— Не можу лукавити, — просто сказав Ісакій. — Великий сумнів зародивсь у моїй душі...

— Сумнів — це і є найстрашніший з бісів, — сказав добродушно Лаврентій. — Бог уладнав світ, як мережу, лунку до лунки приточивши. Гріх її ламати чи рвати.

— А люди — як та риба, що в ту мережу потрапляє, — зовсім тихо, майже пошепки сказав Ісакій. — А коли та риба, потрапивши у мережу, хоче вирватись із неї? Не рвати — для неї неволя, а рвати — гріх?

— Авжеж, гріх, — всміхнувся тонко Лаврентій. — Бо не може бути волі від бога...

Подув вітер і зворушив у його ногах легле листя. Кілька листків, крутячись, почали злітати додолу, і чи від вітру, чи від тих листків густіше запахло тліном.

— Не від бога людина звільнення хоче, — проговорив уже голосніше Ісакій, дивлячись туди ж таки, на той далекий клаптик осяйної води. — Людина хоче звільнення в ім’я любові і задля неї ж таки. Задля самого бога хоче вона звільнення, але, живучи поміж інших, мимоволі підлягати мусить законам світовим, а вони не завжди доброчинні.

Лаврентій мовчав, тільки засопів важко.

— Знаєш, брате, — сказав нарешті. — Я не почув того, що ти сказав. Хто зна, може, й велику думку ти вимовив, а може, й нерозумну. Але мені здається, що не риба ми в цьому світі, а сітка. Сітка, якою ловлять рибу, — непотрібні й шкідливі думки. Звемо ми їх бісом нашептаним, і, може, воно так і є. Мені, Ісакію, не хотілося б припинати тебе до чепи й бичувати, що мусив би я вчинити: маєш досить розуму, щоб отямитися.

Ісакій приплющився там, біля дверей, погасивши для себе цей засипаний листям світ і той клаптик іскристої води.

— Знаєш, Лаврентію, — тихо сказав він. — Той, що навістив мене в печерах із обличчям Христа, все-таки не міг бути дияволом...

— Забудь ти про це, Ісакію, — тепло сказав Лаврентій, повертаючись до Ісакія. — Забудь навіки. Ніхто тобі не повірить, що до тебе сходив сам бог, та й неможливо це. Замалий ти чоловік, Ісакію. Пригідніше визнати, що то був диявол у подобі божій, а коли так, то тобі всі поспівчувають. До божого обранця, коли він не цар, всі озлобою кипітимуть, а до занепалого від бісівських підступів кожен поблажливість віднайде. Так уже повелось у нашому світі.

— Але що подумав би тоді про себе я сам? — розплющився Ісакій.

— А що про себе думати? Про себе, Ісакію, нема чого думати: про людей краще думай. Про те, що тобі між ними жити треба.

Він узяв листка, потер його між долонь, а відтак понюхав.

— І про те думай, — сказав, — якої гадки будуть про тебе ті люди: чи шани ти від них заслужиш, чи зневаги!

— А істина божа? — спитав гостро Ісакій.

— Вона у вустах людських. Точніше, в устах сильних. світу цього. Через це і покорятися научав господь. Тобі ж уже нема вибору: чи прийдеш ти в трапезну і сам візьмеш хліб, котрим тебе годують, чи тебе посадять на чепу і дадуть хліба гіршого.

Вони мовчали. З’явилася серед чистого неба одна тільки хмарка і на мить заслонила сонце. Відтак погас і той ясний клаптик води, що на нього вони дивилися: став шматком розтопленого, застиглого олива. Лаврентій висякав носа і метнув шмарклі під ноги. Тоді втяг у себе свіже, вільжисте повітря.

— І ще одне, — мовив він. — Коли візьмеш там, у трапезній, хліб, скажеш такі слова: "Ти вже отуманив мене, дияволе, коли я сидів на одному місці, а тепер я не зачинюсь у печері, але дістану над тобою перемогу, ходячи вільно..." Зробиш ти таке?...

Ісакій мовчав. Дивився на дерева, які стояли віддалік, і раптом побачив, що на них уже зовсім немає листя.

6

Всю цю історію оповів мені Ісакій, коли сидів я у затворі і вже творив оце писання. Він підходив до мого віконечка й оповідав, був уже зовсім ветхий деньми і на ладан дихав. Одне я помітив у нього: ніколи не забував він про те, що сталося тут, у печері, і хоч признавав уголос, що то був диявольський підступ, свій сумнів у серці тримав.

— Тобі, отче, треба було би покинути цю обитель, — сказав я йому навпрямки.

— Ні, брате, — прошепотів Ісакій, і його обличчя у віконечку посмутніло. — Мене було в темряву відіслано, і маю у ній пробувати навік. Така доля і призначення моє, і я це витерпів.

— Для чого ж, отче Ісакію?

— Щоб не відректися від нього і його любові, — відповів цей ветхий старець, — адже він виразно сказав: не маю достатньої сили для життя.

Це були останні слова, які він мені сказав. Решту історії оповів Марко-печерник, який приносив їжу, скіпки і свічки та й зупинявся часто коло мого віконця, — не взяв-бо я на себе обітниці мовчання.

Однієї літньої ночі заліз Ісакій у кліть, у якій лежала монастирська тканина, взяв її звідти і, зачинившись у келії, щось довго там ладнав, виходячи тільки до церкви і в трапезну, — через ветхі літа ніякої монастирської роботи він не робив. Пізніше подався з монастиря у город, де блукав від хати до хати і вступав у розмови з дітьми. Вернувсь у монастир величавий і натхненний, а за ним сунула ціла юрба дітлахів. На немале зчудування братії він привів цю юрбу до своєї келії і почав одягати у чернече вбрання. Дітям та забава сподобалася, вони захоплено ганялися один за одним, перечіплювалися в довгій одежі і падали, регочучись і веселячись. Реготався й веселився при цьому Ісакій. Вони влаштовували з дітьми всілякі ігриська, і на якийсь час монастир наповнився дитячим гомоном, сміхом і криками. Ченці зібралися й пішли з ігуменом туди, а Ісакій, побачивши похід, вигукнув ченцям назустріч:

— Ось ідуть нечестиві на чистих душею і серцем!

Ігумен схопив його тоді за бороду і почав бити патерицею, ченці ж кинулися на дітей, щоб зняти із них чернечу одежу, але ті злякано порозбігалися. Ісакій не пручався, покірно схилився перед ігуменом і навіть не скрикував, коли на спину йому лягала палиця. Зрештою він зойкнув і звалився ігумену в ноги, той торсонув його, вже безпам’ятного. І побачили тоді ченці, що мав він, безпам’ятний, ясне, погідне обличчя, начебто не биття зажив, а великої ласки. Ігумен, уздрівши це лице, вгамував пристрасть і наказав відлити знепритомнілого водою. Старець розклепив очі, і на його мокрому обличчі заграла щаслива усмішка. Він натужно звівся, а побачивши ігумена й братію, раптом кинувся перед ними на коліна:

— Дякую вам, брати! Дякую за ласку велику!

І всім тоді стало болісно й незручно. Ігумен сплюнув і пішов, розбрелася й братія, наче тікали вони від чогось соромітного й недоброго, а Ісакій стояв навколішках і дививсь услід чернецтву такими очима, які мав, коли не хотів брати до рота монастирського хліба. На цей його погляд обернувся тільки Лаврентій і тихо пригрозив Ісакієві пальцем.

Сталося те в літо чимало гроз.

13 14 15 16 17 18 19