Він і сам відчував утому, а може, й вичерпання, відтак гасив скіпку і сидів на своєму сидінні, відпочиваючи. Тиха туга гойдала його, і саме в такі-от хвилі, коли дух його ослаблювався, згадував він про той час, коли був багатий і щасливо купцював. Тоді теж навідувала його така ж туга і саме через неї покинув світ, роздав майно монастирям та родичам, а сам опустився сюди з надією звільнитися. Минуло зовсім небагато часу, і він знову пізнав ту ж таки тугу, і була вона як біль ізсередини і їла-роз’їдала його. Не знав відтак, куди подітися: був у світі і пропадав від туги, пішов із нього, і знову вона до нього прийшла. Він знову запалював скіпку, знову бив поклони і знову співав псальми, аж вуста йому дерев’яніли та язик. Вже за повіки його починало щипати, і він западав у короткий та важкий сон, з якого його будили тихі, шарудливі кроки печерника, котрий ніс кухоль води, свічку, скіпки, а часом і проскуру.
Темрява ж навколо була дивовижна. Волохата й бездонна, коли кожен шелест стає надмірно голосний, а кожен рух хитає застояне повітря. Хоч очі його звикли до темряви, після того, як гасив він скіпку, тьма гостро наступала на нього, і відчував він тоді розпач. Глухий стогін виривався із грудей — відкидався на спину і бив кілька разів головою об стіну. По тому приплющувався, хоч цього можна було б і не робити; тиша навколо стояла така, що він чув шурхіт одежі інших затворників. Часом осувалася десь земля і довго сипався пісок, тоді він починав тремтіти, як у пропасниці. Ворушив ногами, руками і язиком, розплющував найширше очі, намагаючись переконатися, що живий іще, шукав рукою кременя, щоб викресати вогню, а коли вдаряв залізком об камінець, розсипалися по його келії яскраві іскри, і в світлі цих іскор (а міг він так бавитися годинами) бачив стіни й убогі речі свої. Відтак знову клякнув, вдаряв доземним поклоном і проказував голосно й завчено:
— Боже, поглянь на мене! Поглянь на муки, які терплю заради тебе і заради ласки твоєї. Освіти цю темінь і відведи до свого світла!
Лилися йому з очей сльози, ці сльози теж були як іскри з кременя і пекли його, як ті іскри, — хапався за волосся й тихенько вив, погойдуючись.
Одного вечора, коли тиша була по-особливому моторошна, коли темінь (а він тільки-но погасив свічку) стояла неоглядна і затопився він у ній, побачив раптом Ісакій в кутку келії світло. Спершу було як світляк, потім наче отвір у білий світ, звідки пучком лилося сонячне проміння, — це світло розширювалося, розширювалося і раптом залило все навколо. Ісакій схопився рукою за очі, бо здалося, що витечуть від того світла, що навіки осліпне і стане темний. Назустріч ступало двоє юнаків у сріблистих одежах, із усмішками ясними і з обличчями, що блищали, як сонця.
— Ісакію, ми янголи, — сказали вони в один голос. — А там іде до тебе той, кому маєш вклонитися до землі.
Він скочив на рівні, вражений казковим видінням. Брудний,.зарослий, із висохлим обличчям та палючими очима, стояв серед залитої світлом келії і всміхався щасливо. Тоді раптом неземна сила схилила його в низькому поклоні, і почав плакати він і цілувати землю. Заскакали довкола юрливі тіні, заплескали в долоні, заповигиналися, хтось десь заспівав солодко, і з десяток голосів сказало хором, наче видихло:
— Наш ти вже, Ісакію, наш!
Тоді він звів обличчя від підлоги і побачив чоловіка з великими сумними очима, а довкола нього стояли, з’юрмившись, юнаки із обличчями — наче сонця. Був непомірно здивований Ісакій на те видовище і раптом відчув, що тіло його почало дрібно-дрібно тремтіти.
— Я почув твій голос, — сказав той, кому він уклонявся. — Я почув про твоє страждання і зволив утішити тебе, — він повів довкола рукою. — Гей, візьміте сопілі, гуслі та бубони, і хай Ісакій нам затанцює!
І заспівали сопілі, вдарили бубони, забриніли гуслі, а за музикантів були юнаки із золотими кучерями. До Ісакія підходила, пританцьовуючи, юна красуня; темне волосся їй спадало хвилями на плечі, очі світилися, а червоні вуста відслонилися. Її перса були тугі й пружні і ледь-ледь здригались у такт рухам, вихилявся живіт, і темно зблискував трикутник лона. Вона подала йому руку, і він затанцював. Тоді затанцювали й інші, легко закружляли й замаяли срібними й золотими одежами. Йому гаряче стало, бо коло нього крутилося надто гарне і юне тіло: сопіляр аж щоки роздув, так свистів, бубняр підстрибував, а гусляр ще й співав. І не було в його пісні слів, бо то не слова були, а тільки музика, — десятки легких ніг дружно притупували, танцюристи вряди-годи скрикували одночасно чи позойкували.
Ісакій танцював. Кидав сухим, змореним тілом і наче нову силу здобував. Здалося йому, що він уже не в келії, а на зеленому, засипаному квітами лузі і що зійшлися це його земляки-сіверяни на обряд умикання. Чути довкола сміх і дівочі поклики, бігають весело хлопці за дівчатами, а вони так само весело тікають. Хлюпотить довкола, кілька пар біжить по воді, мілкій і теплій, а з-під ніг їм виприскує перелякана риба.
— Я приходжу до тих, хто печальний, — казав тим часом той, кому він уклонявся, — і збавляю їх від печалі; до тих, хто мучиться, і збавляю їх мук; до тих, хто убогий, і звеселяю убогість їхню. Не треба заради мене світ ненавидіти, бо не задля ненависті я прийшов. Не треба тіло своє умертвляти, бо не для смерті я є: життя — уділ мій, і світ оцей бог створив — не диявол!
Піт густо стікав по скронях в Ісакія, запливав на повіки, і сліпило ще й досі його те невимовне світло, а він усе танцював і танцював. І танцювала коло нього чарівна дівчина, що світила до нього блискучим чорним зором, і крутилася, вертілася.
— Боже, — сказав він, не зупиняючи танцю. — Чи гоже мені танцювати з цією дівчиною?
— Ця дівчина — життя, — сказав той, кому він уклонявся, — а життя — уділ мій. З’єднавшися із нею, суть ти віднайдеш, що її задля життя я освячую. Ви плід дасте землі, бо всі люди мають давати плід, і тим самим новитиметься світ і буде готовий завжди плодоносити. В цьому високий божий замисел — живіте і множтеся!
— А ті, що заради тебе відмовляються від світу, ті, що заради тебе у темінь себе ховають і все своє тобі віддають? Який їхній уділ?
— Ті всі мертві суть, — відказав спокійно той, кому він уклонився. — Той мені угодний, хто життя творить, а не марнує його. Той, хто не творить життя, а тікає від нього, — світові й богу не потрібний.
Ісакій танцював; здавалося, весь піт витік із нього, і все в ньому почало пересихати й плавитися.
— Навіщо примушуєш мене танцювати? — спитав він. — Важко це мені!
— Цей танець, що танцюєш, — так само погідно відповів той, хто світло від себе виточував, — перевірка тобі. Витримаєш — покинеш це пристановище печалі і вийдеш до сонця й світу. Запам’ятай: не темрява життя творить, а сонце і світ.
Ісакій танцював. Уже мліли в нього ноги і підступала під горло нудота. Всі присутні оточили його колом, а він танцював і танцював. І так само невтомно танцювала коло нього призначена йому красуня.
— Ти мене в обійми жінки посилаєш, — сказав, ледве ворушачи губами, Ісакій. — Але жінка — вмістилище нечистоти і гріха!
— Вмістилище нечистоти і гріха — душа грішна, — сказав той, котрий світло від себе випромінював. — Жінка перш за все — життя творителька і через це благословенна богом, коли вона чиста серцем і душею, коли матір’ю вона стає доброю і жоною чеснотливою. Проти грішної душі в собі борітеся, а не проти того, що життя творить і оновлює.
Ісакій упав на коліна. Груди його часто і хрипко дихали, а на вуста вибилася піна. Очі його несамовито і втомлено блищали. Дівчина намагалася його звести. Схопила опідруч і підіймала.
— Не піддавайся, — сказала вона ніжно. — Ну, ще-бо трошки!
— Я втомився, боже! — захитав головою Ісакій. — Несила мені вже танцювати.
— Ти не дотанцював свого танцю, — сказав сумно той, кому він уклонявся. — Вже не маєш сили до великого і справжнього життя...
Тоді простягнув Ісакій руки до того, хто світився, як сонце, до того, в кого усмішка, як день, була, і раптом заридав ридма:
— Але ж я свою силу віддав заради тебе, боже!
— Заради сліпої облуди віддав ти свою силу, — так само сумно сказав той, кому він вклонявся. — З боязні перед своєю грішною душею ти тут зачинився. З самим собою ти боровся і не встояв у цій боротьбі.
— Що ж мені чинити тепер, боже?! — зойкнув, ламаючи руки, Ісакій.
— Доживай свого, як поведеться, — сумно сказав той, у кого усмішка — як день.
І він почав упадати в темряву. Здалося йому, що летить, повільно кружляючи, і чим довше летить, то більше витікає із простору світло, рідшає і тане; в синіх сутінках пролітав, боліло йому серце в грудях; летів і вже у темінь круту западав; навколо не бачив нічого, тільки десь далеко, в глибині, ледве тлів невеликий іскристий вогник свічки. І він мчав уже на той вогник, як нетля, бо під ту хвилю був нетлею, тягло його невимірно на вогонь, різкий та іржавий крик вирвавсь у нього з грудей і завмер, загус у цій кромішній пітьмі, що колотилася навколо. Хапав руками, намагаючись зачепитися хоча б за щось і зупинити це страшне і невідхильне падіння; в нутрі йому все заціпеніло — став чекати гострого і нещадного удару. Свідомість покидала тіло, і, може, через те не відчув падіння — в непам’ять запав. Тільки опекло його дуже, як обпікає нетлю, коли несподівано у вогонь свічки залітає...
3
Наступного дня, коли розвиднілося і надійшов час сніданку, підійшов печерник, як звичайно, до віконця.
— Господи благослови, отче Ісакію! — сказав смиренно. Було за віконцем тихо.
— Отче Ісакію! — гукнув печерник, — Чи живий ти ще? Було за віконцем тихо.
— Ну от, він і преставився, — сказав печерник, а був тоді печерником Лаврентій. — Чуєш, Марку, — гукнув він. — Іди-но сюди!
З темені вплив Марко-печерник. У руці тримав лопату.
— Збігай-но в монастир за ігуменом і братією, — сказав Лаврентій. — Я тут за його душу помолюся!
Марко поставив лопату і повільно почвалав до виходу. Лаврентій опустився на коліна — світлий сум обмив йому серце. Він прошепотів молитву і, взявши лопату, почав розкидати землю в тому місці, де було засипано вхід.
У печері уже дудніли кроки: ішла братія з ігуменом. Лаврентій перестав копати і витер піт. За лопату взявся Марко, і за якийсь час вона провалилась у порожнечу...
Серед келійки сидів скорчено Ісакій, голова його впала на груди, одежа на ньому була розтріпана й порвана.