Оповів я цю історію й Полікарпові, і він записав її до Патерика так, щоб вона повчала і наставляла. Я ж записав усе, як чув: коли комусь випаде прочитати ці записки, хай поцінить їх, як захоче. Я бачив увіч тільки череп Прохорів — це було тоді, коли Святоша ховав живцем свого побратима: був той череп землею наповнений і оповісти своєї таємниці не міг. А, очевидно, знав брат Прохор чимало сокровенного, однак забрав те сокровенне з собою в могилу, через що й закопали його, а не поклали, як угодника, відкрито в раці: гординя, мабуть, жила у Прохоровім серці."
Єремія ж твердить, що загравав Прохор із бісом, і те, що він чинив, не чудо, а звичайні бісівські забаги, він навіть бачив, як один із бісиків танцював на зігнутому горбі ченця, коли той ніс до монастиря лободу. Бісик той був веселий і сміявся, а Прохор під ту хвилю видався Єремії схожий на осла. Цих двох гадок — про чудотворця Прохора чи одержимого бісом Прохора — рівно-важити я не стану, докладу тут тільки ще одну історію про цього незвичайного чоловіка, яку також почув від ветхих деньми старців, а розсудить її належно всевидющий наш бог...
Новий Прохорів слуга часто виходив із келії, сідав навпочіпки, як то бачив його Єремія, і похитувався. Міг він пробувати в такому стані годинами, а було це тому, що давав йому Прохор того загадкового трунку із горщика. Тоді дивні видива бачив слуга — весь світ йому вкривався барвистим квітом, веселі пташки співали навкруги і літало безліч кольорових метеликів. Коли бачив людей, то ті люди янголами йому видавалися, вони прилітали в це квіткове царство і рвали квіти оберемками. Тоді знову відлітали, грала м’яка, заколислива, музика, і в цій музиці почувалися тоненькі голоси його дітей. Відтак проступали з квітів у смарагдовому повітрі дві голівки — два хлопчики співало печальної, але напрочуд гарної пісні, і, слухаючи той спів, Прохорів слуга плакав.
Прохор у цей час щось варив, змішував і переливав, вогонь гоготів у його пічці, червоні відсвіти грали на його обличчі, а дим, в’ючись під стелею, випливав у бовдур. Прохор шепотів щось нерозбірливе, а може, приспівував чи молився, — Єремії ні разу не пощастило дослухатися до його слів. Часом Прохор виходив із келії, сідав у дверях і бесідував зі своїм слугою, розпитуючи про дітей його померлих і про жінку — слуга оповідав про те одноманітно-печально. Так тривало довго, і ось однієї днини, коли вважав Прохор, що має сидіти слуга одурманений і похитуватися, зайшов той до ченця у келію. Прохор повернув до нього голову і побачив того-таки пришельця, яким був його слуга в час першої їхньої зустрічі: височенний і суворий, а очі палають сухим вогнем.
— Щось сталося? — м’яко спитав у нього Прохор, водночас страх якийсь невідомий прочуваючи.
— Я вже іду від вас, — сказав слуга.
Прохор звів закіптюжену бороду.
— Чим не догодив тобі? — спитав смиренно.
— Я тут у вас нічогісінько не роблю, — сказав, так само зимно дивлячись, слуга.
— Ти рубаєш дрова, ходиш по лободу, чистиш іншим братам печі, — відповів Прохор. — Цього досить для слуги.
— Це замала для мене робота, — сказав чоловік.
— Ти все ще тужиш, — сказав, покивуючи головою, Прохор. — Рідні могили тобі ввижаються.
Слуга хитнув, ув очах його зламався біль.
— Сходи до них, коли хочеш, — сказав так само смиренно Прохор. — Але мені ти потрібний, Лазарю.
— Мені дивно бачити те, що ви тут робите, — сказав Лазар. — Не сховаю, не задля хліба насущного я лишився при вас. Вже давно хотів пізнати секрет того, що робите, але нічого мені не вдалося.
— Колись я, може, оповім тобі про це...
— Ви робите дивні речі. Хліб з лободи... Скільки я не пробував робити й собі таке, нічого в мене не виходило.
Від столу, знизу догори, звідки стриміла закіптюжена сива борода, засміялися очі, затрусилася й борода: Прохор сміявся.
— Я можу робити не тільки хліб, — сказав він, пересміявшись. — Дивися!
Він набрав дерев’яною лопатою попелу з бочки і покропив його рідиною із слоїка. Попіл зашипів і почав згортуватися. За хвилю заблискотіли на лопаті білі кристали.
— Покуштуй, — весело сказав Прохор.
Лазар несміливо простяг велетенську руку і поклав на язика кілька кристалів.
— Сіль! — зчудовано вигукнув він.
— Найсправжнісінька сіль, — знову задер, засміявшись, бороду Прохор. — Всі оті бочки попелу, що я ховаю, — він раптом підморгнув Лазарю, — то для мене не просто попіл. Все це у сіль може перетворитися.
Але Лазар дивився на Прохора так само суворо. Його великі, чорні очі палахкотіли, і було в них щось таке, що мимоволі перервав сміх Прохор і відразу пошкодував, що вдався зі слугою у відвертість. Перетворився знову в малого немічного дідка, аж носа рукавом підтер, і стало його обличчя сумне, а краєчком ока зирив він на двері, в ту щілину, що залишалася, адже двері заступив йому Лазар. Він проковтнув клубок, який застряв йому в горлі, і раптом аж навшпиньки став, так загорівся:
— Ну що ти від мене хочеш іще? Чого дивишся так на мене? Тоді пом’якшав погляд у здорованя, а сухі вуста ледве проказали слова, до яких прислухався Прохор із гострою увагою.
— Велика користь може бути від вас, отче, людям, — сказав він. — Тим, хто умирає від голоду, а таких на цьому світі аж надто. Облагодіяти їх може ваше вміння.
Прохор все ще стояв, звівшись навшпиньки, малий та колючий, і не було вже й іскри в його сивих малих очах.
— Облагодіяти? — перепитав холодно. — А хто коли облагодіював мене? Чи зазнав я в житті цьому хоч від когось ласки?
Тоді зробився зовсім сумний велетень, що стояв біля порога.
— Бо життя у вас неправедне, отче, — сказав він самими вустами. — Не для людей ви живете...
— Праведність не в тому, живеш для людей чи ні. Праведність у тому, чи для бога живеш. А коли я маю на собі це, — він потрусив мантією, — то що може бути промовистіше, для кого я живу?
На ті слова похитав головою Лазар, і вже зовсім не міг витримати навісного погляду Прохор. Знову страх спалахнув у ньому, як вогонь, бо чомусь подумав він, що ось зараз простягнеться до нього величезна рука, візьме за горло, підійме в повітря і задушить.
— І коли хочеш знати, — сказав старець, занозисто підіймаючи бороду, — не люблю я людей. Я й у монастир пішов через те. Злості великі вони творять на землі і в ненависті живуть. Бог їх прокляв, а їхнє життя марнотою назвав.
— Але син божий полюбив саме їх, — сказав Лазар.
— За що його і скатували! — Прохор крутнувся на місці й моторно побіг по келії. — Не думай, хлопче, що ти розумний, а я дурний, що ти добрий, а я лихий. Всі ми одною мірою міряні, і в кожного душа однакова. Але коли людина у житті упосліджена, коли життя для неї — непорозуміння, не про любов вона думає, а про вічність. Коли не знала вона в світі цьому ласки й добра, не про добро вона думає, а про вічність. Коли не знала вона в світі цьому ласки й добра, не про добро вона думає, а про дочасність. Та крапля, якою я можу облагодіяти світ, надто мала, як малий і я в цьому світі. Вона потоне в морі горя, і потону в тому морі я. А я, брате, не хочу тонути. Я хочу шанувати себе.
Він знову задер занозисто бороду, і заблищали сивим полиском його очі.
— Отож я й кажу, — так само тихо промовив Лазар, і від його погляду Прохорові аж у бублик скрутитися захотілося, — неправедно ви живете. Дивної сили ви удостоїлися, але не воздається вона любов’ю.
Прохор подивився на велетня біля порога вже милостиво. Він сів на ослінця і задивився на грубу, в якій палахкотів вогонь.
— Боюся я, — сказав він просто. — Боюся розкривати людям свою таємницю...
— Чому ж? Скількох би голодних це врятувало!
— Я не один рік прожив на цьому світі, — тим-таки ніяким тоном сказав Прохор. — Боюся я... Бо люди все добре на лихе перевертають!
— Одні на лихе, а інші на добре...
Стояли тоді над Києвом ясно-блакитні дні, і саме в ті дні відчув Лазар, що він уже вилікувався від свого великого горя. Вперше покинув монастир, перед цим відбувши довгу розмову з Єремією, — оповів йому про думки свої і про побит свій у Прохора, — по тому вийшов у місто. Був він ще сумний, і Єремія з любові до нього пішов за ним назирці. Скрізь бігали діти, ходили і їздили люди, все було так, начебто не падав минулого літа на землю страшний голод. Здивовано роззиравсь навсібіч Лазар, адже там, у монастирі, час для нього зупинився. Підійшов до того місця, де колись був його дім, — хата стояла порожня, а дворище заросло лободою. Він зайшов у хату і довго там пробув: очевидно, сів собі та й сидів. Згодом вийшов із хати і став після того посивілий ще більше і ще більше вихудлий. Сів на ґанку й задумався, аж поки не почулися повільні, обережні кроки.
— Це ти, Лазаре? — сказав сусід. — А ми думали, що помер ти!
— Померли моя жінка і діти, — сказав Лазар.
— Відійшло до бога і в мене двійко дітей, — відмовив сусід. — Цього року на нивах добрий урожай.
Сусід присів коло нього, і вони перебули якийсь час мовчки.
— Із сіллю от зле, — сказав сусід. — Воюються поміж себе князі й не пустили із Галича купців та людей із Перемишля. Така дорожнеча на ту сіль.
— Багато солі в ченця Прохора є, — сказав Лазар. — Піди до нього й попроси.
— Хто це — Прохор?
— Той, що з лободи хліб випікає, — коротко сказав Лазар.
...Він ішов по вулиці, і його вряди-годи окликали люди. Він зупинявся і входив у розмови. А коли хто жалівся, що не має солі, посилав до Прохора.
Дивно виглядав він під ту хвилю. Височезний і суворий, ішов надмірно випростуваний, і ноги в нього наче погано згиналися. З-під шапки виливалося на плечі густе, сиве й кучеряве волосся, і коли він ішов, то розвіювалося воно в нього за плечима. Коли ж балакав, то мова його була уривчаста й коротка, але говорив із людьми напрочуд привітно. На нього навіть озиралися, бо дивну силу й привабливість випромінював. Відчув ту силу і Єремія, здалося йому, що Лазар, після того, як вийшов зі стін монастиря, не просто бідолаха, в якого померла родина, і вже не монастирський служка — якийсь дух особливий зійшов на нього й заповнив.
"Було трохи страшно дивитися на нього, — оповідав значно пізніше мені Єремія, — бо величезна сила прочувалась у його тілі, така сила, що має неземне начало, і я навіть подумав, чи добре роблю, що тягаюся йому вслід. Але я не належав під той час собі.