Життя є життя, подумалося мені, і треба спробувати в ньому жити так, як можеться.
Засмоктало в животі, давався взнаки голод. Не відав, як добуватиму харч, не знав взагалі, як житиму. Лише дихав клубами пари і тремтів од холоду. Земля пахла цвіллю, лежати було вогко. Я виліз із логовища і видряпався з ярка. Тоді струснувся, як струшуються собаки, скидаючи з шерстини прилипле листя. Кров живіше побігла по жилах, я сторожко й уважно роздивлявся навкруги. Було тихо й порожньо. Німо витиналися чорні стовбури дерев, ліс навколо був листяний. Переплетене гілля, безгомінні й непорушні дерева здавалися багатоногим звіром, який навіки угруз у землю, — цей звір, здається, упіймав мене. Ніздрі мої вряди-годи непокоїлися незрозумілими запахами. Відчув гостру тугу, і це підстьобнуло мене — пішов вихилясом між чорні стовбури. Різко заскрекотала сорока, і цей звук ударив, як батогом. Я повернувся й оскалився. Сорока летіла над лісом і потрясала повітря скрипущим реготом. Я побіг. Спершу повільно, тоді швидше й швидше. Незвіданий жах стьобнув мене — здалося, що хтось за мною женеться.
Задихано спинився: від бігу тіло розігрілося, і я вже не тремтів. Навколо стигло безгоміння, пропала десь і сорока, навіть дуби не шелестіли висушеним листям. Голосно тахкотіло серце, очам ставало боляче дивитися — переді мною раптом на всю силу спалахнули вогні із учорашнього весілля. Замиготіли обличчя, усміхнені й хмільні, вони щось безгучно гукали чи співали. Знову весь світ покрився барвистими смугами, і я замотав головою, проганяючи марево. Тоді щось дивне учинилося зі мною: відчув раптом гостру хвилю зненависті. До тих облич, що сміялися з мене, до цих непорушних дерев, до сороки, що полетіла розказати лісовим мешканцям про нового пожильця лісу, а насамперед до себе самого. Я злякався цього несподіваного почуття, і в душі моїй заскімлило.
Панотець гапонівської церкви любив вечорами записувати у грубу книгу все, що з ним трапилося. Цю книгу він вів, щоб пригашувати почуття, яке давно невигойно тривожило його душу. Відтоді, якпомерла дружина, з якою не надбав дітей, він жив одинаком. З людьми вдаватись у сокровенні балачки не любив, отож, боячись самоти та довгих вечорів, коли не ставало сили молитися, читати книги чи піклуватися господарством, хапливо поринав у хитросплетіння слів, що рвалися з-під його руки. Тоді йому здавалося, що морок, який наступає на нього зусібіч, не так його турбує. Адже мороком дихали вікна й кутки хат, чорна прірва розхиляла перед ним хащу — злякано запалював по кільканадцять свічок. Наймит давно хропів у комірчині, а панотець прикипав до столу, перед цим зазирнувши у штофа. Мандрував по білому паперовому полі і відчував себе мандрованцем. Писав, аж доки втома не зморювала його до решти; по тому, похитуючись, плуганився до ліжка і падав на нього як підкошений. Довго лежав, дивлячись, як горять свічки, і йому не хотілося їх гасити. Але боявся пожежі, тож вставав, збираючи рештки сили, і чавив вогники долонею. По тому увалювався в чорний морок, сподіваючись, що той прочиститься і почне грати барвами, як це у нього водилося. Тоді спокійно плавав поміж барвистих стьожок; інколи ця гра поєднувалась із грою звуків, і він мав змогу послухати напрочуд заспокійливу музику — це означало, що сьогодні морок він зумів побороти. Вранці ж було йому завжди недобре: боліла голова, тремтіли руки й вуста, мусив похмелитися, щоб дійти до тями.
Цього вечора він писав, може, довше від звичайного. Темінь густим крепом заліпила вікна, і панотець, пишучи, вряди-годи тягся до заповітного штофика, щоб плеснути в чарку палючої рідини. Ковтав і знову брався до пера — писалося легко. Але в якийсь мент незвідана сила примусила його встати з-за столу. Раптом забув, що боїться темряви і що найкраще витримувати щоденний поєдинок з нею в цій освітленій хатині. Перейшов покій і виступив надвір.
Стояла рання осінь. Від саду пахло зів’ялим листям та вишневим глеєм. Зорі кришилися над головою, обсипаючи світ своїм пилком. Панотець глибоко вдихав повітря і відчував, що починає незвідь од чого хвилюватися. Був підхмелений, і йому раптом здалося, що даремно боїться темряви й тиші: світ навдокіл прегарний. Оце тріпотіння зірок, густий, пряний запах саду, оця ніжна тканка вечора — що може бути ліпше і чи є що повабніше? Довго стояв, похитуючись, — дивне почуття увіллялося йому в душу, як повінь.
То був короткий мент, але тоді він уперше за довгі роки відчув щось подібне до затамованої радості. Зрештою, він не встиг напитися її благоти. Наступної хвилі уздрів видіння. Серед неба над усесвітом провисла велетенська вага. Важниці похитувалися і ніяк не могли врівноважитися — тримала їх біла зоряна рука. Панотець упав на коліна, звів голову, і йому засипало очі зірковим пилом, а може, роса покрила зіниці — був-бо підхмелений. Вага, яку так несподівано уздрів, закрутилася навколо ості, і він побачив на її тарелях дрібненькі постаті. Люди на вазі були голі, витягували довгі шиї, а очі широко порозплющували.
— Це чудо, — сказав панотець, упираючись спиною об задвірок і відчуваючи, як йому терпне шкіра по цілому тілу. — Це чудо, явлене навмисно для мене...
Відірвався від стіни й подибав у сад до вишні, на якій бачив удень золотисті гулі глею. Налапав у темноті одну з них і відламав. Кинув до рота й почав жувати, відчуваючи смак осені.
— Я все знаю й так, — сказав він чи, власне, пробурмотів, адже мав рот, повний глею. — Кожен з нас грішний, а я найбільше. Я все знаю й так...
Зирнув у небо, але ваги уже не було. Але не подумав, що то гра його захмеленої уяви — непотрібно йому це! Жував глей, котрий пахнув осінню і мав смак пори зів’ялого листя — йому досить того. Міг би стояти тут, у садку, де химерно поспліталося гілля, із заліпленим ротом, а міг би обійняти й дерево, як рідного брата.
— Слухайте мене, брати мої, — сказав чи пробурмотів він до дерев, — я хочу провістити вам велику правду. Не думайте, що лихі вчинки пропадають. Не думайте, що, коли ви забули про вчинене вами зло, воно вмерло. Не думайте, що тих ваг не існує. Не думайте, що таємне можна сховати. Коли не розрізняєте ви, що добре, а що погане у світі, не думайте, що ви обійшли закон.
Панотець ковтнув розжований глей і раптом підморгнув найяскравішій зірці.
— Ти гадаєш, око небесне, — сказав він, — що я сліпий, а не сліпий я. Думаєш, що я глухий, а в мене добре чують вуха. Думаєш, що маю я затверділу душу, а вона в мене плаче щодня. Одне тільки правда: я вичерпаний. Я ниций, око небесне, і в цьому, здається, найбільша моя вина.
У моєму рухові через ліс усе-таки був глузд, мене тягло в одному напрямку, тож незабаром опинився я на узліссі. Велике поле на підступі до міста було мені знайоме. Через нього тяглася побита возами дорога, і я побрів до неї по темній стерні. Мене тягло туди, де нещодавно мав домівку і де так просто й звичайно протрачував свої дні. Але осторога не покидала мене. Озирався й принюхувався: не хотів утрапити в непередбачену халепу. Біг через виявився прудкіший за мене і легко од мене втік. Над головою каркало вороння, вряди-годи скрекотіли сороки, мені здавалося, що вони наді мною насміхаються. Єдине, що придумав: дочекатися сутінку. Тоді можна буде непомітно підкрастися до міста, пролізти через міський паркан, у якому, на щастя, немало дірок: сотник давно і марно писав у гетьманську канцелярію про потребу полагодити паркани, бо самоуправління місто наше не мало. Перейшовши паркани, я міг би податися до свого дому — а там уже як буде.
Тим часом я втомився. Надибав на лігво, де ночував, і почав гребти носом і лапами листя. Порох забивав ніздрі, і вряди-годи я чхав. Але тепер у ямі стало затишніше, я підгріб землю так, щоб у неї не задувало, стовбур дерева був мені надійним дашком.
Потрудившись отак, задоволено влігся, відчуваючи, як солодко ниє втомлене тіло. Мабуть, задрімав, бо мене закрутило солодко й утомно, запахло осіннім тліном, стало тепло, і мені здалося, що я повернувся додому; зібралися сусіди й моя рідня, співчутливо гомоніли, розмовляли зі мною, а я почав оповідати їм, як трапилося зі мною лихо. Розповів їм про страшне обличчя і про чорного чолов’ягу з його тваринням. Здається, саме той чолов’яга й накинув на мене прокляття. Я сказав, що не знаю, чи одна то особа — Чорний Чоловік і власник страшного обличчя, але мені здається, що так. Хтось у цьому світі зненавидів мене, сказав я, комусь я став упоперек дороги. Все життя гадав, що я добра людина, що можу прожити, ні з ким не входячи у ворожнечу, але він таки знайшовся, той, хто мене ненавидить. Адже відомо кожному, й дитина про це знає: вовкулацтво людині можна накинути тільки тоді, коли хтось на когось дуже в’їсться. Кожна людина знає, навіть діти, що живуть у світі люди добрі і зловмисні. Оті зловмисні тільки й думають, як би вчинити комусь лихо. Недавно в сотенну канцелярію, розповідав я, прийшов лист з канцелярії генеральної, в якому оповідалося, що в Почепській волості, в селі Витівці, з’явилися злодійники-чарівники, які напоювали шкідливим зіллям посполитих того села Василя Кормаченка з товаришами та інших жителів. Генеральний суддя наказав тих злодійників-чарівників за їхніми прикметами, також інших злочинців, що туляються по всіх усюдах, хапати й ув’язнювати, особливо тих, котрі варять і дають пити якесь шкідливе зілля, а зловивши, посилати таких у генеральну канцелярію. Я ж за велінням сотника подав на той наказ відповідь, що такі чарівники роз’їздною і обхідною командою розшукуються, хоч ніхто їх насправді й не шукав, а людям про те оповіджено, щоб стереглися, але продовж останніх місяців нікого з таких злочинців не розшукали, що було щирою правдою, ніхто також не чув і не бачив, щоб у їхньому краї хтось варив шкідливе зілля. Правду й неправду цього листа не я вигадав, а виповів сам сотник, я ж тільки писав як писарчук. Люди слухали мене й похитували співчутливо головами...
Я прокинувся. Сон, який щойно побачив, знепокоїв мене. Лежав і довго про те думав, адже й справді складав на вимогу сотника того листа, та й недаремна була, подумалося мені, й тривога, зчинена нашим високим урядом. Отже, вони існують, ті зловмисники-чарівники, вони блукають по землі нашій, варять зілля — я виявився однією з їхніх жертв.