Тут можуть мандрувати кволенькі сподіванки, що ця пустеля не безмежна. Сюди посилають свої відчуття, побажання, прохання, надії тисячі людей, котрі сплять. Через це той край ущерть налитий шепотом. Безліч прохань і жадань, безліч молитов, безліч погуків тих, що волають у пустелі, безліч зневір та вір осідають на голе поле й упокорюються, їх багато, стільки, скільки живих душ живе у світі, і всі тут приміщуються. Бо не мають об’єму, міри, ваги і тіла. У цій великій порожнечі, яка вже тим пожадана, що вона є і що не карає і не задовольняє жодного з прохань, — вічна Надія наша. Бо все-таки вона може слухати — пустеля. Біла нерушна площина піску чи снігу, пристановище сліз людських, яких вона може увібрати без ліку. Пристановище всіх мудрих і немудрих слів, цільних і марнотних потягів, високих і низьких поривів. Я не відаю, що шукаю там і чому мені та й іншим, таким, як я, хочеться відкрити її для себе. Мабуть, чогось недостає нам, спрага палить нас, та спрага, яку водою не тамують. Я посилаю туди свої найсокровенніші думки, хоч знаю, що не буде звідти відгуку. Але я знаю, що пустеля їх прийме. Що вони з’єднаються з тисячами інших так само сокровенних думок, які, можливо, колись-таки сплетуть сітку, котра спуститься на землю, як ранковий туман, і благовістить тих, котрі не хочуть жити, як трава. Можливо, й це омана, можливо, й це тільки вигадка, але від такої думки мені легше стає дихати. Саме тому я благословляю ту пустелю і дозволяю, щоб вона мене вабила.
Панотець роздивлявся свого співрозмовника з гострою цікавістю. Був одягнений у лахи, які колись, очевидно, складали пишний стрій; до грудей прикріплено суху весільну квітку, обличчя заросло, але негусто — чоловік був іще молодий. Сплутане волосся падало на лоба, гостро випиналися вилиці, а очі стали двома шматочками болю. Крізь лахи просвічувало сіре тіло, ноги босі й зашкарублі — панотець відчув, що його морозить.
Прибулець покірно стояв навколішках і тихо молився, втомився оповідати, і вони дозволили собі цю хвилину перепочинку. Землисті плями покривали обличчя прибульця, і панотцеві незвідь чому здалося, що цей молодик упізнав його, що він зараз скочить й учепиться йому в горлянку і панотець і не подумає оборонятися. Адже впізнав його відразу, як тільки той зайшов до храму.
"Чи це мені сниться, чи видиться", — подумав панотець, на хвилю приплющуючись, — дивно йому було. Дивно з того, що цей сповіданець, якого найменше сподівався він зустріти, прийшов і просить сповіді саме в нього.
Розплющився і знову дивився на освітлене кволим світлом свічок обличчя.
"Хіба ти не знав, що так станеться? — спитав себе. — Хіба не відав, що цієї зустрічі не уникнути".
Йому раптом здалося, що церква захиталася. Ніби хтось велетенський зняв із неї дах; панотець звів голову і побачив чисте, повне дрімливих зір спокійне небо.
Але це була тільки мить. Знову хитнувся світ, і підлога здригнулася під ногами, як днище човна. Здалося, що ця споруда й справді розсиплеться, поховавши навіки під своїми уламками і його, й цього чудного прибульця.
"Я давно чекаю на тебе, — подумав піп, не маючи сили відвести очей від прибульця, — але чи знаєш ти, кому сповідаєшся? Мабуть, знаєш, інакше чому так детально оповідаєш?"
Він зирнув на образ, що висів поруч. Маленький, худий, виснажений чоловік тягнув хреста, а навколо кипіла задоволена, жорстокосерда юрба. Поблискували запалені жадобою очі, почулися вигуки та кпини, почувся регіт — виснажений маленький чоловік позирав навкруги спокійно й печально. Він зирнув на панотця, і той затремтів, адже впізнав він того чоловічка, адже це він прийшов до нього на сповідь, адже це панотець поклав йому на плечі цього важкого дубового хреста. "Господи, господи, — замолився панотець, відчуваючи жах, що його пойняв, його — одного з тієї юрби, що жорстокосердо кипіла навколо цього малого й виснаженого, — хіба ж я з нього сміюся, хіба знущаюся?" Страх вчепився іржавими пазурами йому в серце. "Хіба ж я не каюся? — подумки запитав себе. — Але чому, чому цей малий і виснажений захотів, щоб відбулася ця чудна сповідь? Чому ти до мене прийшов, чоловіче?"
Я помітив дивну річ: чим далі, тим більше думаю я про того юнака, якому перекинув своє прокляття. Випадково заблуклий до церкви жебрак викликає в мені трем, хоч я твердо знаю: не може той до мене прийти. Одне те, що блукає він зараз по лісах у вовчій подобі, а друге: звідкіля йому знати, з якого я села і де поселився? Але все-таки відчуття його приходу буває в мені вельми гостре, воно спалахує химерним настроєм, і я тоді майже в переляк упадаю. Незмінно тягнуся по тому до заповітного штофика й ковтаю трунок, від якого таки м’якшає душа і починає утішно миготіти в очах. По тому й сни мої бувають гріховні, мене обступають чи й переслідують жінки, сідають мені на коліна й лоскочуться. Приходить дід із кобзою й весело грає, а ті безсоромні жінки співають сороміцьких пісень. Це дивно мені, бо, відколи прийшов сюди, я сильно постарів тілом, отож не повинні б були навідувати мене такі сни. Я не можу їх прогнати з-перед очей, не можу взяти дрюка й виперти зі своєї хати тих принадних діптянок, не можу навіть розсердитися й накричати на них, бо після тієї історії з Ганною я заклявся не чинити ані над ким суду. Отож я не співаю разом з ними, але слухаю, я тільки ходжу по покої й ліплю по всіх кутках свічки, щоб не було в мене темно; хай вони собі співають і танцюють, хай бавляться: я їх не похваляю, ані ганю. Можливо, це чортяка все вичворяє, можливо, він теж присутній тут, перетворившись у лаву чи в рогача біля печі; мені ж здається, що все це мені привиджується з причини простішої: болить у мене серце. Однак я не полишаю думати й про Чорного Чоловіка: чи так уже він забув про мене? Але Чорний Чоловік мені ніколи не привиджується, хіба часом приходить до мене його Голос, той, котрий умів так розумно й переконливо нашіптувати мені, коли пробував я у Прірві. Тепер же той Голос приходить до мене не вві сні, а тоді, коли дуже мені самотньо й печально. Зрештою, наша балачка про одне і те ж і, хоч відбули ми їх кілька, розмовляли тими ж словами. При цьому рипали, відчиняючись і зачиняючись, двері у сіни, ніби той Голос став хлопчаком-неви-димцем і бавився отак.
— Ну, що, — запитав він, — вдається тобі нове життя?
Я мовчав, бо що міг відповісти, а коли кпить він із мене, то чим можу оборонитися?
— Даремно караєшся, — сказав Голос. — Коли людина грішна від природи, адже так учить ваша наука, чи треба супроти того боронитися? Чи треба ущемлювати себе, вигадувати тисячі заборон, які тільки більшу на землі ворожнечу сіють і ненависть?
Переді мною виникло обличчя того, про кого я найбільше думав останнім часом, того, перед ким був найбільше винуватий.
— Ти перед ним не винуватий, — сказав Голос. — Не зі своєї волі це вчинив, отже, й не винуватий.
— Є два шляхи, — сказав я, — вузький і широкий. Вузький веде до добра, а широкий — до зла. Шлях вузький — безславний і супротивний тобі, а шлях широкий — повний оманок і щастя. Кажуть, що людина вільна вибирати собі шлях, — чи так це? От я, до прикладу: обрав шлях вузький, а ноги мої мене привели на широкий. Ось я: згодився бути нечистим, але не відчуваю принад нечистості.
— Що значить нечистий? — спитав хлопчак-невидимець, гойднувши двері. — Навіщо намагатися бути чистим, коли цього у світі ніхто не здужав досягти?
— Щоб не мучитися, — сказав я.
— Навіщо ж мучитися, щоб не мучитися? — засміявся хлопчак. — Чудний ти, як дитина. Немає широкого чи вузького шляху, є тільки шлях. І все одним завершується. Боїшся смерті?
Чи боявся я смерті? Це не те, мигнула думка. Сумління — щось складніше за страх перед смертю. І шлях житейський таки не один, а є їх два. Бо навіть не в пам’яті у нащадках тут річ, а в тому, що сієш на землі. Яке зілля виросте, коли весь час щербиш душу, а перед смертю помічаєш, що в грудях лишився тільки нікчемний її уламок? Тоді просиш милосердя, б’єш лоба, вимолюєш прощення, а не думаєш, які плоди виросли з твого сімені. Переконуєш себе і світ: те лихе, що чинив, не з своєї волі вдіяне, що все лихочиння — тільки виконання обов’язку.
— Оце вже мудрість, — сказав Голос. — Коли переконаєш себе, що гріх — це добродійність, звільняєшся від мук сумління. Стаєш чистий і чесний. Одне тільки кажеш нерозумне: про плоди. Що ж воно таке: яблуко чи груша? Суниця чи малина?
Я здригнувся: надто дивною здалася мені його логіка. Але він мав рацію: той, у кого в грудях залишився тільки шматок, уламок душі, теж має право на втіху. Одначе я знаю інше: плоди після нас залишаються. Це не яблуко й не груша, не суниця й не малина, це дух животворчий. Навіть утіха, яка відвідує тих, хто не встояв, — це теж дух животворчий, це захисна реакція живої істоти перед болем, якого вона витримати не в силі.
— Втіха — це я, — сказав хлопець-невидимець, гойднувшись на дверях.
— Не будь такий упевнений, — мовив покірливо я. — Втіха — це переддень надії, а надія — це передумова, що сумління — не марна вигадка.
— А що таке сумління? — легковажно спитав той, хто погойдував двері.
— Це початок повернення, — сказав я.
— Повернення куди?
— До того, що не повинно в людині губитися, — сказав я.
— А це чи не та сама самовтіха? — хихикнув хлопчак.
— Це самовтіха, яка дозволяє цьому світу бути, — сказав я переконано. — Бути попри все.
Двері рипнули й зупинилися. Я побачив, що всі мої свічки догоряють. Нагар з них не знімали, і їхні вогники раптом стали вдвічі більші, ніж були.
Цілий день падав сніг. Спочатку спроквола, але далі все густіше й густіше. Небо перетворювалось у місиво білих цяток, що просівалися крізь велетенське сито; звідусіль напливав білий холод, було вогко і вільжно. Ліс ставав білою пустелею, де трохи розгублено стовбичили дерева. Стояла нерушна тиша, урочиста й ніби свята, а згори валило й валило; інколи здавалося, що сніг летить не згори на землю, а навпаки: там, над головою, відчувалася бездонна сіра прірва. Мене тягло в ту прірву, я був заполонений снігопадом, цією дивною тишею й непорушністю дерев. Кам’янів, відчуваючи, що навкруги все танцює й ворушиться. Бачив спіралі, які викреслювали сніжини, ніби писалася велика книга буття й небуття.